![](https://birdinflight.com/wp-content/uploads/2020/05/ter_terror_24-1920x900.jpg)
Валізи з історіями: Як львівський музей «Територія Терору» розповідає про Голокост і тоталітаризм
У порожній кімнаті на стінах розвішані аудіоплеєри з навушниками, на записах — розповіді людей, котрі пережили репресії 1930—1950-х років у Львові та Україні. Яніна Альтман (Гешелес) потрапила до концтабору в червні 1943-го. Її батька, редактора єврейського журналу, вбили за два роки до цього. У таборі Яніна почала писати вірші та виступати з ними на таємних літературних зібраннях. Вона згадує: «Кожного разу при купанні наш одяг дезінфікували. А одяг був після людей, які були вбиті. Коли їх вивозили в [табір смерті] „Белжець“, їм довелося роздягнутися і залишити ці речі на вокзалі. А жінки з табору, вони працювали у пральні, де прали ці речі, а потім відправляли їх цивільному населенню в Німеччині».
Інтерв’ю з Альтман — один із багатьох записів, зібраних працівниками музею для історичного проєкту #непочуті. Хтось розповідає, як потрапив в облаву і спочатку не дуже злякався табору, вважаючи його лише тимчасовою незручністю. Хтось згадує, як наглядачі відтягували в різні боки членів родини, які намертво вчепилися один в одного і не могли розлучитися.
У музеї кажуть, що ці записи — найцінніші експонати. Але є й інші.
На місці гетто
Львівське гетто було третім за розмірами в окупованій нацистами Європі, після Варшавського та Лодзинського. У 1944 році на його території з’явилася вже радянська пересильна в’язниця № 25. За десять років до виправно-трудових таборів ГУЛАГу через неї етапували десятки тисяч ув’язнених. У 2016 році тут був побудований музей тоталітарних режимів «Територія Терору».
Директорка музею Ольга Гончар призначає зустріч в офісі на вулиці Шолом-Алейхема, у приміщенні колишньої бібліотеки. Тут на стінах можна побачити вицвілий розпис: ледь помітні зірки Давида під стелею, намальовані колони з обох боків дверного отвору. Ймовірно, у XIX столітті у цій будівлі була синагога, але в радянській бібліотеці не розбиралися — стіни побілили вапном і заставили стелажами. Розпис під штукатуркою виявили випадково під час недавнього ремонту.
Розмірковуючи про те, як музеям слід розповідати про терор, Ольга Гончар критикує колег, які намагаються відтворити жахливу атмосферу концтабору і вдаються до надмірної імітації. Розташовані на території львівського музею бутафорські оглядові вишки і бараки, як пояснює Ольга, їй дісталися у спадок від попереднього керівництва.
— Бараки, вишки — все інтерпретація архітектора. Може здатися, що це кітч, але через те, що терор знищує всі докази, місце довелося переосмислити і створити заново, — каже вона.
Ользі Гончар 26 років. Вона керує музеєм останні два роки. Перед тим як переїхати до Львова, жила і працювала в Києві, допомагала реорганізовувати музеї на сході України. Коли Ольга стала директоркою львівського музею, команда оголосила їй бойкот, вважаючи, що недавній студентці культурологічного факультету бракує досвіду.
![](https://birdinflight.com/wp-content/uploads/2020/05/olha-1.jpg)
Багаж спогадів
Під ногами шурхотить мокра щебінка, попереду — чорні грати воріт. Схожі були у таборі примусових робіт «Янівська» на околиці Львова (табір відомий зокрема через оркестр, що складався з музикантів-в’язнів, які під час розстрілів і тортур виконували у дворі «Танго смерті». У 1943 році всіх музикантів розстріляли).
Біля входу до музею стоїть вагон-телятник 1951 року. У таких часто перевозили засланців. Зараз у вагоні складені валізи з «картками» — історіями депортованих. Багато з них у той час були дітьми. Хтось через десятки років повернувся в Україну, інші залишилися у Сибіру.
Уздовж дороги — куби в людський зріст з написаними на них іменами жертв Голокосту, а також тих, хто здійснював убивства, і тих, хто рятував євреїв. Постаті рятівників у музеї не ідеалізують і не вичищають їх біографії. Керівник науково-фондового відділу Андрій Усач наводить як приклад українського націоналіста Володимира Качмарського, який прийняв німецьке громадянство, а з липня 1941-го по травень 1942 року служив на посаді офіцера для доручень у Головній команді української допоміжної поліції у Львові. У той же час він допоміг врятуватися єврейській родині Фінк з чотирьох осіб, за що посмертно отримав звання Праведника народів світу.
![](https://birdinflight.com/wp-content/uploads/2020/05/ter_terror_30-1.jpg)
![](https://birdinflight.com/wp-content/uploads/2020/05/ter_terror_24-2.jpg)
Основна експозиція починається 1930-ми роками: одна війна вщухла, друга ще не почалася. Львівська вітальня — сервант, м’які крісла, мереживні серветки, стопка газет. Наступна кімната — 1939—1941 роки, приміщення після обшуку. Безлад у такому інтимному просторі, як спальня, викликає тривогу, яка з кожною наступною експозицією наростає.
У коридорі, в скляних кубах, виставлені речі, знайдені на місці масових вбивств у нацистському таборі: зварені в одну грудку шпильки для волосся, уламок губної гармошки, гільзи, шматки колючого дроту.
![](https://birdinflight.com/wp-content/uploads/2020/05/ter1.jpg)
![](https://birdinflight.com/wp-content/uploads/2020/05/ter_terror_10-1.jpg)
![](https://birdinflight.com/wp-content/uploads/2020/05/ter_terror_11-1.jpg)
Частина губної гармошки (ліворуч) і гільза (праворуч), знайдені в урочищі Піски, де проходили масові розстріли
Пам’ятники на пам’ять
Місто хоч і виділяє гроші на поповнення фонду, музей не може купувати на них старовинні предмети для експозиції — ними, як правило, торгують на чорному ринку. Деякі речі, як, наприклад, друкарську машинку «Ундервуд» з українською розкладкою, до музею приносять самі жителі Львова. У постійному дефіциті побутові предмети 1930—1940-х років. Зате шаф удосталь — можна знайти зразки, які пережили обидві світові війни.
В останньому залі на єдиному столі розкладені старі фотографії. Кухонні посиденьки з гітарою, святкування Нового року — схоже на типовий радянський фотоальбом, якщо не знати, що на знімках зображене життя депортованих у Сибіру. Обставини видає фотографія похоронної процесії, яку замикають два наглядачі з гвинтівками.
За правилами в музеях, які присвячені трагічним подіям, вихід повинен бути організований так, щоб відвідувачам не доводилося повертатися вже пройденим шляхом. У музеї «Територія Терору» вихід з останнього залу веде на заднє подвір’я, де зібрана колекція радянських пам’ятників.
…схоже на типовий радянський фотоальбом, якщо не знати, що на знімках зображене життя депортованих у Сибіру.
![](https://birdinflight.com/wp-content/uploads/2020/05/ter_terror_13-2.jpg)
![](https://birdinflight.com/wp-content/uploads/2020/05/imgonline-com-ua-Compressed-6aTDSvFRgtmW-1.jpg)
![](https://birdinflight.com/wp-content/uploads/2020/05/033_5639326_5ba61b78d371a-1.jpg)
Майданчик з пам’ятниками, більшість з яких знесли в ході декомунізації, займає майже половину території музею: тут зберігаються скульптура комуніста Юрія Великановича, який поїхав до Іспанії боротися з фашизмом, вітражі колишнього Палацу піонерів, горельєфи з Монумента слави і бюст першого секретаря Комуністичної спілки молоді Західної України Василя Пересади.
До декомунізації в музеї ставляться як до процесу проговорювання травм. Історики читають у музеї лекції про контекст, у якому створювалися комуністичні пам’ятники, і про те, як працювати з радянською спадщиною.
![](https://birdinflight.com/wp-content/uploads/2020/05/ter_terror_26-1.jpg)
![](https://birdinflight.com/wp-content/uploads/2020/05/ter_terror_32-2-1.jpg)
Музей сьогодення
В Україні є кілька меморіальних установ, присвячених темі Голокосту: Музей «Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні» у Дніпрі, Музей «Голокосту — жертв фашизму» в Одесі, Харківський музей Голокосту, «Територія Терору» у Львові та київський Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр».
Ольга Гончар зазначає, що за попереднього виконавчого директора центру «Бабин Яр» Яни Барінової вони проводили спільні заходи, але коли в 2019 році команда оновилася, зв’язок перервався.
— Ми спостерігаємо за тим, що робить нова команда. Але можливе партнерство повинно відповідати нашим цінностям. Мені сподобалося, що офіс меморіального центру перенесли з напіврежимного об’єкту у «Гулівері». Прибирання території, підключення громадськості — теж добре, — каже Ольга Гончар (розмова з Ольгою Гончар відбувалася до публікації виданням «Історична правда» чернетки концепції Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». 29 квітня Ольга разом з іншими діячами культури підписала лист з вимогою звільнити Іллю Хржановського з посади художнього керівника центру. — Прим. ред.). — Імітувати терор — це цинічно. І взагалі, навіщо його імітувати, якщо в Україні й так іде війна і терор відбувається кожного дня?
Першу хвилю критики на свою адресу нове керівництво київського музею викликало, коли запропонувало перейменувати станцію метро «Дорогожичі» в «Бабин Яр». Противники цієї ідеї наполягають на тому, що назву трагедії не можна перетворювати на міський топонім. У Львові ж поява автобусної зупинки за вимогою «Янівський концтабір», яку в 2018 році встановили з ініціативи музею «Територія Терору», не викликала спротиву.
— Чесно кажучи, ми не боялися невдоволення. Усі й так просять зупинити «на Янові», — каже заступниця директора Анна Яценко.
1950-ми роками в музеї не обмежуються. Його команда говорить і про події в історії сучасної України: збирає фотографії Революція Гідності, проводить публічні дискусії, презентації досліджень про війну на Донбасі. Минулого року тут відбулася виставка фотографій загиблої військовослужбовиці Аміни Окуєвої. В українській історії терор — це не перегорнута сторінка, тому, пояснює Ольга Гончар, музей терору не повинен служити лише сховищем стародавніх експонатів.
Фото: Михайло Мельниченко