«Коли любиш, то храни»: Фото депортованих до нацистської Німеччини українців

Під час Другої світової війни нацистській Німеччині потрібно було поповнювати нестачу працівників — тож їх привозили з окупованих територій. Людей спершу заманювали обманом, а як тільки «добровільці» закінчилися, почали вивозити насильно. Деяких викрадали просто з вулиці, часто забирали молодих дівчат та навіть дітей.

Серед депортованих до Третього рейху було близько 2,4 мільйона українців. Термін «остарбайтер» по відношенню до них уперше використали 20 лютого 1942 року в Ostarbeitererlasse — «постановах про східних робітників». Ці правила регулювали примусову трудову мобілізацію та утримання робітників і робітниць з окупованих регіонів Радянського Союзу.

«Остарбайтерів» дискримінували, їхній соціальний статус вважався мінімально кращим, ніж в ув’язнених концентраційних таборів, євреїв, а також ромів. Їх змушували носити нашивку «ОSТ» на одязі. Права примусових працівників обмежували не лише на робочому місці, а й у вільний час.

«Остарбайтерів» дискримінували, їхній соціальний статус вважався мінімально кращим, ніж в ув’язнених концентраційних таборів.

Спілкування та кореспонденцію депортованих контролювали. Листи були єдиним способом зберігати зв’язок із рідними, що залишилися на батьківщині, але надсилати та отримувати кореспонденцію було досить складно. Восени 1942 року встановили правила для листування: дозволялося надсилати максимум два відправлення на місяць і виключно на «поштових картках із відповіддю», спеціально надрукованих для примусово вивезених. Усі листи проходили перевірку та підлягали цензурі.

І хоча ці спеціальні картки й обмеження не передбачали ніяких вкладень, українцям таки вдавалося відправляти додому не лише стандартні відписки «мої справи добре», але й фото. Проте зараз важко оцінити, скільки знімків люди привезли, коли повернулися на батьківщину, а скільки все ж переслали родинам ще за часів окупації.

В архівах збереглися і неотримані листи з прикріпленими до них фотокартками. Найпоширенішим методом прикріплення знімків було пришивання їх до краю листівки, часто навіть поверх написаного тексту. Можливо, це робили не в останню чергу через бажання ускладнити прочитання та цензурування змісту листівки або просто «прикрити» його від випадкових поглядів.

Не найкращі фото

Більшість фотографій «остарбайтерів» — студійні портрети. На зворотах знімків лишилися печатки фотостудій або фотографів. Після прибуття до Третього рейху люди найчастіше потрапляли в розподільники, де їх розбирали «роботодавці» та «хазяї» або централізовано «розсортовували» по виробництвах. Там же або вже після прибуття на «робоче місце» працівників реєстрували, оформлюючи на них різні документи, а також фотографували. Часто зйомка відбувалася у студії місцевого фотографа, відтак депортовані мали нагоду домовитися про дублікат зображення. Якщо світлини робили у спеціальних автоматах, зазвичай результат друкувався одразу в кількох екземплярах, тож частина йшла на документи, а решту віддавали на руки. У листах додому навіть часто писали, що фотографувалися на документи, а отже, зможуть причепити знімок до наступної листівки.

Це обов’язкове фотографування рідко відбувалося в умовах, що задовольняли депортованих. Втомлені та голодні з дороги чи після виснажливої роботи, після довгих черг і очікувань, у, напевно, не найкращому одязі, герої знімків переважно почувалися не у своїй тарілці та комплексували через зовнішній вигляд. Тому в листах часто можна зустріти вибачення перед рідними за «поганий вигляд» на світлині або ж виправдання, чому так склалося.

Крім того, багато хто остерігався виглядати на фото для документів занадто життєрадісним і здоровим. Аби уникнути розподілення на важкі роботи, деякі депортовані спеціально намагалися мати змучений вигляд, сподіваючись бути «відбракованими» у якесь легше місце.

Аби уникнути розподілення на важкі роботи, депортовані спеціально намагалися мати змучений вигляд.

Такі фото хоча й не приносили радості «остарбайтерам» і були не найкращим подарунком родичам, усе ж ставали важливим доказом того, що людина жива та, скоріш за все, здорова.

Примусові робітники і робітниці у листах майже не згадували процес централізованого фотографування. Значно охочіше вони описували те, як самі відвідували фотостудію. Декому, попри всі складнощі й заборони пересуватися, все-таки випадала нагода вийти в місто або ж з’їздити до найближчого великого населеного пункту. Нерідко головною метою подібної вилазки ставали саме світлини на згадку. Таку подію потрібно було ретельно планувати, адже виготовлення знімків могло зайняти близько місяця, залежно від завантаженості фотографа, а тому добиратися туди люди мали щонайменше двічі.

Втім, мало у кого була можливість відвідати студію. У маленьких містах і селах фотографів зазвичай не було, а більшість таборів і підприємств не дозволяли вільно пересуватися поза територією. Щоб скористатися транспортом, потрібно було отримувати окремий дозвіл. До того ж мізерну «зарплату» не завжди видавали в такому форматі, щоб її приймали як розрахунок за межами таборової системи. У цих умовах кожна фотокартка мала надзвичайну цінність.

Самим депортованим з України забороняли володіти фотокамерою. Але й без того вартість техніки, складність самостійного проявлення і друку плівки та обмежений доступ до фотолабораторій не сприяли поширенню цієї практики.

Однак якщо депортовані потрапляли до німецьких родин, з якими їм вдавалося зав’язати приязні стосунки і які мали фотоапарат або доступ до фотопослуг, це суттєво спрощувало весь процес. Окрім того, заборона на володіння камерою не розповсюджувалася на інших примусових робітників, тож у мультинаціональних таборах можна було знайти когось, хто знімав би своїх колег по нещастю.

На довгу пам’ять

Дехто надсилав фотографії рідним на їхнє прохання, інші самі хотіли нагадати про себе близьким — напис «на довгу пам’ять» супроводжував звороти майже всіх подарованих фотокарток.

«Остарбайтерів» часто переводили на інше робоче місце, у тому числі в абсолютно нові та віддалені місцевості Третього рейху — знайдених там друзів можна було знову втратити будь-якої миті. Люди робили спільні фото на згадку, записували імена та можливі контакти, у випадку розлуки розшукували адресу нового робочого місця, щоб писати листи туди.

Чимало свідчень вказують, що на примусові роботи «остарбайтерів» розподіляли так, аби розірвати їхню мережу підтримки (і вірогідно, зменшити готовність до самоорганізації й опору). Сестер і братів могли розлучити вже на місці, односельців намагалися не розміщувати разом, та і загалом під примусове вербування нерідко потрапляли діти 13-14 років, яких вивозили за кордон без батьків. Тож люди у таборах гуртувалися та підтримували одне одного.

Ці фотокомунікація та обмін знімками не були односторонніми чи лише на території Третього рейху. «Остарбайтери» часто просили своїх близьких зробити свіжі світлини та надіслати їм разом із відповіддю. Особливо воліли мати фото хоча б дітей, адже вони швидко ростуть і змінюються.

Загублені листи

До адресатів листи та фотографії доходили не завжди. Вони підлягали цензуруванню німецькими службами й інколи губилися у процесі. До того ж невідомо, як саме впливала на перегляд листів прикріплена фотокартка. І навіть після успішної перевірки послання могло загубитися дорогою. Через це люди зазвичай датували свої листівки, а також звітували про отримані й надіслані листи і фотографії, вираховували приблизний час очікування на відповідь, намагалися зробити більше дублікатів знімків про всяк випадок, щоб хоч один такий дійшов.

Після завершення війни більшості депортованих довелося пройти через систему репатріації — мережу різних таборів і перевірок, де вже радянські служби перевіряли колишніх примусових робітників та робітниць на «благонадійність». У них вилучали документи, а часто й фотографії. Відтак багато цінних спогадів і світлин були втрачені на цьому етапі.

Після війни більшості депортованих довелося пройти через систему репатріації — вже радянські служби перевіряли колишніх примусових робітників на «благонадійність».

Проєкт «Під час перебування в Германії» — це онлайн-архів, що збирає фотографії українських примусових робітників та робітниць у нацистській Німеччині, які вдалося викупити на онлайн-аукціонах та блошиних ринках упродовж кількох останніх років. Достеменно невідомо, як вони туди потрапили.

Частина недоставлених листів наразі зберігається у державних обласних архівах. Сьогодні багато з них сканують і викладають у вільний доступ, у тому числі в рамках міжнародної співпраці. Наприклад, листи з прикріпленими до них фотографіями із колекції Державного архіву Вінницької області можна подивитися в онлайн-архіві Arolsen Archives,

Текст створений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.