Історія однієї втечі через Берлінську стіну

Переможці Другої світової війни розділили Німеччину на окупаційні зони. Луц Шміт народився в 1954-му у Лейпцигу, у Німецькій Демократичній Республіці, що знаходилася під контролем Радянського Союзу. Він уперше побував у західній частині Берліна в дитинстві, а через рік, коли Лутцу виповнилося сім, звели перше покоління Берлінської стіни. Тож наступного разу він побачив Західний Берлін уже після того, як незаконно перетнув озеро Юнгфернзе.

Лутц був середнім із трьох дітей Шмітів, мав молодшу сестру та старшого брата. Після зведення стіни їм усім, крім батька, заборонили виїзд до Західної Німеччини. Голова родини робив каяки для спортивних змагань, тож міг перетинати стіну, щоб відвідувати олімпіади. «Влада дозволила йому це робити, бо він мав трьох дітей і дружину, — вони знали, що він повернеться», — пояснює Луц таку великодушність комуністів.

Чоловік пригадує, що дитинство для нього було безтурботним та щасливим періодом. Родина жила у квартирі на двісті квадратних метрів, а в 1959 році у них з’явився телевізор — у шістсоттисячному місті вони були однією з шести родин, у кого він був. «Я бачив перше приземлення людини на Місяць, чув промову американського президента Джона Кеннеді „Я — берлінець“. Усе це було заборонено дивитися, адже це були західні програми. Однак ми мали потужну антену, яка була здатна перехоплювати віддалені сигнали», — згадує Луц.

Родина також відвідувала протестантську церкву. І це був ще один спосіб отримання інформації: віряни з Західної Німеччини приїздили на церковні служіння до Східної та обмінювалися новинами про стан справ у двох частинах їхньої країни.

«У школі нам пояснювали, що росіяни — переможці Другої світової війни, що вони звільнили нас від Гітлера. Й до цього питань ми не мали, адже так і було. Однак згодом вони ж нас і окупували. Й ця окупація тривала аж до 1991 року, коли останній російський солдат залишив Німеччину. Я не міг дочекатися, поки ці переможці дадуть нам спокій», — розповідає Шміт.

«У школі нам пояснювали, що росіяни — переможці Другої світової війни, що вони звільнили нас від Гітлера. Однак згодом вони ж нас і окупували».

У 1968-му чотирнадцятирічний Луц поїхав зі своїми друзями в подорож до передмість Праги. У ніч з 20 на 21 серпня вони були в самому місті. Тоді туди ж заїхали російські танки, щоб придушити так звану Празьку весну — протести проти радянського впливу в Чехії. «Ми розуміли, що люди боролися проти комуністів. Однак увесь їхній спротив був подавлений танками, так само, як радянська влада вчинила в 1953 році в Берліні та в 1956-му в Будапешті», — згадує Луц.

Отримувати інформацію з західної частини світу ставало все важче. У 1968 році влада дізналася про те, що декілька родин із Лейпцига, включаючи Шмітів, переглядають західні телепрограми. Тож усі антени відрізали. «Захід наш ворог. Тому ми не мали дізнаватися інформацію від них — так вони пояснювали нам ці заходи».

Коли Луцу виповнилося 17 років, його мати померла, батько одружився з іншою жінкою, а брат пішов служити до армії. Хлопець залишився разом із сестрою у їхній квартирі в Лейпцигу, де вони зустрічалися з друзями й однодумцями та слухали музичні платівки. «Завдяки зв’язкам через церкву я знав людей у Західному Берліні. Платівки було дозволено провозити з собою до Східного Берліна і Лейпцига, тому я налагодив постійні поставки нових музичних записів для наших зустрічей».

Присутні також обговорювали політику. Саме там Луц і познайомився з хлопцями, які через декілька років стали його компаньйонами у втечі через Берлінську стіну. Але спочатку він намагався зробити це законно: протягом двох років заповнював заявки, щоб отримати дозвіл на виїзд із НДР. Йому давали негативну відповідь на всі запити. «Однак таким чином комуністи дізнавалися, що ти хочеш їх покинути. І тому приглядалися до мене особливо прискіпливо аж до моменту втечі», — розповідає Шміт.

Якось одному співаку дозволили поїхати до Західної Німеччини на день для виступу, однак потім заборонили повертатися. Завдяки активістам ця ситуація набула розголосу: артисти та звичайні люди почали писати петиції до лідера НДР Еріха Хонеккера. Петиції не допомогли, але за цей і подібні політичні протести Луца постійно арештовували. Приблизно раз на тиждень співробітники Штазі могли забрати його посеред робочого дня на допит. Тож хлопець шукав способи покинути країну.

Луца постійно арештовували. Приблизно раз на тиждень співробітники Штазі могли забрати його посеред робочого дня на допит.

«Я намагався жити в місці, де народився. Однак згодом я зрозумів, що справи тільки погіршуються. Більше я не бачив свого майбутнього там, з усіма утисками, насадженнями соціалізму і диктаторської політики комуністів. У країні був постійний ліміт усієї продукції. Я знав, якими є справи в Західній Німеччині, — люди там не мали подібних обмежень. Економіка Східної Німеччини була на надзвичайно низькому рівні. Тому я намагався опинитися за межами НДР», — говорить він.

У 1974 році Луц із трьома друзями зробив першу спробу втечі через Румунію. Їх спіймали на кордоні з колишньою Югославією. Тоді вдалося уникнути в’язниці — солдати повірили, що компанія туристів загубилася серед невідомої їм місцевості. Після втікачі ще не раз намагалися перетнути кордон зі східними країнами. «Ми побували всюди, де нам дозволяв Варшавський договір. Однак комуністи робили все можливе, щоб придушити відтік людей із країни. Адже й так майже вся інтелігенція покинула НДР. Тому вони тримали усіх, кого могли. Щось подібне відбувається сьогодні з українцями на окупованих територіях, коли їм не дозволяють виїжджати», — вважає Луц.

«Майже вся інтелігенція покинула НДР. Тому вони тримали усіх, кого могли. Щось подібне відбувається сьогодні з українцями на окупованих територіях».

Тож компанія почала досліджувати стіну Східного Берліна. Якось один із друзів Луца знайшов сад у місті Потсдам, що входив до складу НДР та прилягав до Західного Берліна. Саме там у 1977 році їм вдалося реалізувати задумане.

Берлінська підводна стіна

«Мій друг прийшов до мене і розповів про те, що, ймовірно, він знайшов вдале місце для втечі. Але необхідно було піти туди і поспостерігати за патрульними. Я сказав, що зроблю це, але якщо побачу можливість для втечі того ж дня, то використаю її, а з ним зв’яжуся вже з Західного Берліна. Ми мали лише один шанс», — розповідає Луц.

Приблизно кожен п’ятдесятий громадянин Східної Німеччини працював на Штазі, тож про свій задум втекти Шміт розповів тільки сестрі та колишній дівчині.

Наступної ночі Луц з іншим своїм другом прибули до Потсдама. Місто розташоване на берегах декількох з’єднаних між собою озер. Молодим людям потрібно було переплисти на інший берег озера Юнгфернзе, що вже відносився до юрисдикції Західного Берліна.

Це була безмісячна ніч — ідеально, аби лишатися непоміченими. У суцільній темряві й тиші вони просиділи близько півтори години на верхівках дерев. Так хлопці зрозуміли, що берегова поліція більшість часу знаходиться у сторожовій вежі поблизу, а один із поліцейських патрулює місцевість раз на годину. На деякій відстані стояли човни охорони. «Ми були в пащі лева», — згадує свої відчуття Луц.

На другій годині розвідки черговий поліцейський повернувся до вежі. Хлопці спустилися з дерев та попрямували до берега. Вони перетнули дві стіни — металеву й основну цегляну. Очікували, що металевий мур може бути під електричною напругою, однак на місці з’ясувалося, що він у занедбаному стані, вкритий корозією. Незабаром після втечі Луца та його друзів цю частину Берлінської стіни оновили до другого покоління.

Одяг втікачі заховали в кущах на берегу, пірнули у воду й почали пливти. У суцільній темряві орієнтиром напрямку для них став маяк, розташований на західному березі Берліна. Судячи з веселих вигуків, охоронці продовжували грати в карти.

Вода виявилася набагато холоднішою, аніж можна було очікувати наприкінці червня. Але пливти доводилося повільно, щоб було не чутно плескоту хвиль. В одному місці протока озера стала настільки вузькою, що поліцейські з різних веж на відстані 150 метрів могли перемовлятися. Це було найгірше місце для судоми, яку раптом відчув у нозі друг Луца, але довелося зачекати, поки вона мине.

Через деякий час утікачі побачили човен. Мешканцям Західного Берліна дозволяли пересуватися озером до шостої години вечора і після шостої години ранку — так місцевість під контролем НДР залишалася тихою вночі й поліцейським було простіше виявляти порушників. Тому багато хто прибував на своєму човні до початку комендантської години і залишався на ніч посеред озера.

Луц та його друг забралися на палубу, з каюти вийшла дівчина з хлопцем. «Спочатку вони подумали, що ми також із Західного Берліна, просто напилися й вирішили поплавати. Тож дівчина крикнула, що ми робимо на їхньому човні, та штовхнула мого друга. Він впав у воду, і плескіт був таким гучним, що було зрозуміло — патрульні у вежах точно його почули», — згадує Луц.

Друг Шміта швидко повернувся на палубу, хлопці почали пояснювати, хто вони і що роблять посеред озера в цей час. Було чутно, як до них наближається патрульний моторний човен. Згідно з домовленостями між Східним та Західним Берліном, патрульні не мали права перетинати західні води, але ж вода не має фактичного кордону. Відомі історії втечі, коли люди вже опинялися на західному боці Берліна, однак їх усе одно ловили.

Згідно з домовленостями між Східним та Західним Берліном, патрульні не мали права перетинати західні води, але ж вода не має фактичного кордону.

Розуміючи, що патрульні скоріше за все будуть їх переслідувати й на західному боці озера, Луц почав вмовляти дівчину та хлопця завести мотор і залишити це місце перебування. «Я наголосив на ймовірності, що їх можуть заарештувати разом із нами. Це ж комуністи, ніколи не знаєш, як вони вчинять», — каже Луц. Відтак хлопець завів мотор човна, й вони гайнули в напрямку гавані річки Гафель, яка зливається з Юнгфернзе.

Одна протока на їхньому шляху була така вузька, що, не знаючи напевно, можна випадково пристати до лівого берега річки, який відносився до НДР. Тримаючи високу швидкість, водій човна сплутав сторони і вже став прямувати туди. Дівчина разом із хлопцями почала кричати до нього, і в останню мить він вивернув кермо праворуч. «Він їхав настільки швидко, що мало не розбив човен, в’їжджаючи в гавань Західного Берліна», — засміявся Луц.

У червні 1977-го двадцятитрьохрічний Луц та його друг стали одними з тих 5 тисяч біженців, яким вдалося прорватися через Берлінську стіну за весь час її існування і вижити.

Життя після втечі

Шміт та його друг пропливли відстань у два кілометри за дві з половиною години. Хлопець, який вивіз утікачів до Західного Берліна, запросив їх до себе додому перепочити, дав їм одяг та їжу. Луц зробив два дзвінки: перший до двох друзів, що й досі перебували у Східному Берліні, а другий — до друга в Західному Берліні. Кожен із цих людей однаковою мірою був шокований почути чисту телефонну лінію, яку мали тільки ті, хто дзвонив із Західної Німеччини. За 48 годин друзі Луца повторили їхній маршрут і теж опинилися в Західному Берліні. Вони ж були останніми, хто зміг скористатися тією шпариною в захисті Берлінської стіни.

Після цього почалися процеси, що вже були налагоджені для втікачів зі Східного Берліна: тимчасове розміщення в таборі для біженців, оформлення документів з нуля, зустрічі з журналістами та представниками влади. Утікачі часто виявлялися шпигунами КДБ, тож Луца і його друзів перевіряли на цілісність їхніх історій. «Наше життя почало виглядати значно краще», — посміхається він.

У Східному Берліні залишилася молодша сестра Шміта, яку він хотів врятувати. Через рік після втечі хлопцю вдалося вийти на місцевого хіпі. Домовившись про оплату у 3 тисячі марок, Луц пояснив йому план дій: той їде до Лейпцига за його сестрою, яка сховається в багажнику машини і таким чином дістанеться Західного Берліна. Цей план мав усі шанси спрацювати — прикрашені машини, не менш чудернацький вигляд та спосіб життя самих хіпі, що включав у себе постійні подорожі, викликали найменше підозр у солдатів на пунктах пропуску.

Прикрашені машини, не менш чудернацький вигляд та спосіб життя самих хіпі викликали найменше підозр у солдатів.

Залишилося тільки попередити сестру про план. Оскільки Штазі та КДБ розшукували Луца, а дзвінки з Західної Німеччини після його втечі прослуховували, він не міг зателефонувати їй. Тому він шукав людей, які зможуть поїхати до Лейпцига, щоб передати їй новини. Проте Луц не встиг цього зробити — брат повідомив йому, що їхня сестра вчинила самогубство через самотність та нещасливе кохання. Вона так і не дізналася, що Луц намагався її врятувати. Її місце зайняла його колишня дівчина. Знайомий, котрий зголосився поїхати до Лейпцига, передав їй інформацію про день, час і місце, в якому її забере хлопець-хіпі. Усе пройшло вдало, й дівчина також опинилася за межами НДР. Рік по тому брат Луца подав заяву на виїзд зі Східної Німеччини — її схвалили з першого разу. «Комуністи хотіли, щоб уся родина Шмітів була за межами НДР. Ми створювали їм багато проблем», — пояснив Луц.

У Західному Берліні він зустрів своє кохання — Дороті, почав працювати водієм у місцевій газеті, згодом вирушив подорожувати світом. Наступні 10 років чоловік працював діджеєм на Ібіці, таксистом в Амстердамі та Південній Африці. А новини про падіння Берлінської стіни в 1989-му заскочили його на Гаваях.

Уранці 9 листопада дорогою до магазину Луц побачив заголовки газет «Берлінська стіна зруйнована». Спершу не міг повірити, гадаючи, що це якісь фейкові повідомлення. Та в будинку він мав радіо, тож послухав німецькі передачі. 22 грудня 1989-го Луц повернувся до Берліна на офіційне відкриття Бранденбурзьких воріт.

Так через 12 років після своєї втечі він знову побачив Східний Берлін. Увесь цей час спецслужба НДР продовжувала його шукати, в метро висіли оголошення з обличчями Луца та його друзів. Він отримав доступ до архівів Штазі, що вела персональні досьє на громадян ФРН і НДР. Шміт віднайшов і свою справу — вона містила 30 сторінок детального опису його втечі, а також допитів членів його родини і колишньої дівчини, яку він згодом врятував. Усі вони казали, що нічого не знали про плани Луца. Близько 30 агентів Штазі були залучені до розслідування цього випадку. Після падіння стіни усі втікачі отримали амністію.

Друг, з яким Луц перетнув річку до Західного Берліна, не дожив до падіння муру — в 1987-му він вчинив самогубство через кохання. «Хоч лише на 10 років, але він отримав те, що хотів, — свою свободу. Ми втікали не заради грошей або чогось матеріального, ми лише хотіли повернути її собі. За це варто боротися — за свободу жити так, як хочеш ти, а не хтось інший», — підсумовує Луц.

Друг, з яким Луц утік до Західного Берліна, не дожив до падіння муру. «Хоч лише на 10 років, але він отримав те, що хотів, — свою свободу».

Наостанок він розповідає, що думає про сьогоднішню російсько-українську війну: «Коли 24 лютого Росія вторглася на всю територію України, я був спочатку здивований. Але зараз я розумію, що Путін хоче повернутися до часів Радянського Союзу. Він хоче отримати назад Варшавський договір. І це змушує мене нервувати, бо я ще й досі пам’ятаю життя під радянською окупацією. Сподіваюся, ви повернете свої землі і побудуєте власну стіну з Росією».

На обкладинці: Берлінська стіна після падіння у 1989 році. Фото: Wikimedia Commons
Фото у тексті, якщо не вказано інше, автора Поліни Бражнікової