Архітектура

Критичний регіоналізм: Як зробити народну архітектуру сучасною і навпаки

Щоб зберегти національні риси архітектури, не обов’язково розмальовувати фасади під вишиванку чи копіювати форми хат та колиб у придорожніх кафе. Архітектура пропонує підхід «критичного регіоналізму», який зберігатиме автентичне у архітектурі стільки, скільки вона взагалі існуватиме. Розбираємося, як це працює, на світових прикладах і роботах прітцкерівських лауреатів.

Після Другої світової війни модернізм став інтернаціональним стилем. Від США до Японії архітектори почали створювати максимально прості будівлі зі скла і бетону, позбавлені будь-яких регіональних рис. Найкраще це простежується на прикладі хмарочосів та житлових панельок. Здавалося, це і є універсальна архітектура. Проте такий підхід обмежував творчість у проєктуванні та позбавляв архітектуру країн місцевих культурних надбань.

Архітектори постмодернізму повертали регіональну специфіку будівлям, але вони робили це просто додаючи до проєктів деталі, які асоціювалися з місцевою культурою: орнаменти у малюнках чи рельєфах стін, елементи традиційних будинків чи культових споруд. Виходило еклектично і чудернацько. Такий шлях — безвихідний, він копіює минуле й не розвиває архітектуру.

Виходом став критичний регіоналізм. «Критичний» — бо архітектори цього напряму критично сприйняли попередні підходи до проєктування, взяли з них прогресивне та відкинули зайве. Критичний регіоналізм передбачає використання не традиційних декоративних елементів регіону, а самої мови і логіки місцевої архітектури. Він враховує клімат, розміщення будівель відносно ландшафту, історичні форми, відображення побуту і релігії народу. Й усе це за умови використання нових технологій, матеріалів та винаходів.

Критичний регіоналізм передбачає використання мови і логіки місцевої архітектури.

У результаті не відбувається уніфікації архітектури. А регіональні особливості, що проявляються вже із застосуванням нових технологій, зберігаються та продовжують існувати в новій епосі.

Азія

Японський архітектор Тадао Андо працює з природним світлом, не змінює ландшафту, а також звертається до японських філософських концепцій. Його стиль можна порівняти з хайку — жанром японської поезії, що декількома словами описує глибоке переживання. Так і Андо проєктує складний простір, який сприймається просто.

Ще одна риса його стилю — концепція дзену, для досягнення якого необхідно відкинути земне, складне і метушливе. Звідси простота й оголеність поверхонь в архітектурі. Бетонні будівлі Андо мають в основі важкі конструкції, але виглядають чисто та невагомо.

лауреат Прітцкерівської премії 1995 року

Церква Світла, 1989 рік. Фото: helloandyhihi / Flickr

У проєкті церкви Світла у місті Ібаракі, яку Андо створив у 1989 році, він поєднав світло і темряву, суворість і безтурботність, наповненість і пустоту, що символізує двозначну природу світу. Церква позбавлена будь-яких прикрас, вона невелика й повністю залізобетонна. Головний символ, хрест, вирізаний у стіні за вівтарем, через який світло проникає у темний інтер’єр. Такий контраст і порожнеча зали спонукають людину переживати глибші почуття під час служби.

Регіоналізму можна дотримуватися і поєднуючи традиційні ремесла із новими технологіями. Наприклад, шви та стики на залізобетоні робили для Андо японські теслярі. Вони створили ідеально гладку поверхню і настільки вивірили сліди опалубки, що ті ідеально збігаються з променями, які проникають через вирізаний хрест.

Будинок Адзума, 1976 рік. Фото: hiromitsu morimoto / Flickr

Будинок Адзума в Сумійосі — це реакція архітектора на умови життя у японських містах. Будинок не має вікон, світло потрапляє всередину лише через один незасклений роз’єм у даху. Андо відштовхувався від того, що надмірна щільність забудови руйнує світ природи і помешкання більше не можуть прямо контактувати із нею. Тож у своєму проєкті він гіперболізував цю проблему. Крім того, споруда взагалі не вписується в оточення із традиційних осель, а виглядає як інородне тіло. Так Андо продемонстрував ще одну проблему сучасної забудови — ігнорування контексту й оточення.

Подобається матеріал? Підтримай нас фінансово.

В Індії з регіональною специфікою працюють архітектори-бруталісти, наприклад Балкрішна Доші. Він навчився у Ле Корбюзьє і Луїса Кана прогресивних методів проєктування, а потім адаптував їх для Індії. Доші наголошував, що архітектор має обов’язково розуміти місцеві клімат, культуру та економіку, орієнтуватися на суспільство і традиції.

лауреат Прітцкерівської премії 2018 року

Інститут індології, 1962 рік. Фото: Arnout Fonck / Flickr
Тагоре-Голл, 1971 рік. Фото: Wikimedia Commons

Бетон допомагав йому створювати ідеальні для індійських умов будинки: прохолодні, масивні й затінені. Елементи, притаманні індійським спорудам, можна побачити у його проєкті Інституту індології в Ахмадабаді. Працюючи над ним, Доші вивчав облаштування помешкань для монахів.

Його проєкт будівлі Тагоре-Голл у першу чергу враховує кліматичні особливості регіону. Ця споруда із концертною залою повністю зроблена з залізобетону та на південній і північній стінах має трикутні 17-метрові складки. Такі стіни менше нагріваються, бо завдяки рельєфу під прямі сонячні промені потрапляє лише частина поверхні. На східному й західному боці, де прямі сонячні промені лише зранку і ввечері, Доші зробив перфоровані стіни, які дещо захищають від сонця, а також освічують голл всередині.

Європа

Швейцарський архітектор Маріо Ботта, що створив першу свою будівлю у 16 років, переосмислює давні європейські традиції. Його авторству належить собор Еврі — єдиний у Франції, який почали і завершили у ХХ столітті.

Основа будівлі залізобетонна, але облицьована червоною цеглою і викладена візерунком, що виглядає як мереживо і додає схожості з традиційними культовими спорудами. Вхід нагадує портал до готичного храму, проте він позбавлений ліпнини і має прямокутний профіль, а не круглий, як зазвичай. Ряд вертикальних вікон над входом нагадує вузькі оборонні щілини середньовічних замків.

У каплиці собору восьмикутна форма, запозичена у ранніх християнських церков, таких як базиліка Сан-Вітале в Равенні: число 8 вважається символом гармонії. Дах має ґратчасту структуру, що нагадує дахи романських соборів, наприклад Пізанського. А підлога викладена каменем так, аби імітувати лабіринт Шартрського собору. І хоч архітектура будівлі містить безліч відсилок до традиційних храмів, загалом вона виглядає сучасно.

Cобор Еврі, 1996 рік. Фото: Pit Spielmann / Flickr
Інтер’єр собору Еврі, 1996 рік. Фото: Joe Lewit / Flickr
Стадіон Брага, 2003 рік. Фото: Joseolgon / Flickr

Португальський архітектор Едуардо Соуто де Моура створив один із найбільш незвичайних стадіонів у світі — стадіон Брага. Він «врізаний» у скелю Монте-ду-Каштру в Португалії та наче виростає із ландшафту. Трибуни розташовані не по колу — стадіон прямокутний, — а лише з двох боків поля. Він навіть має один із виходів у скелі. Форму даху Моура запозичив у давніх південноамериканських мостів інків і використав для його втілення сучасну технологію вантів. Інки — відсилка до історії колоніалізму Португалії, і це також вважається прикладом критичного регіоналізму, оскільки стосується минулого країни та її місця у світовій історії.

У Фінляндії критичний регіоналізм можна побачити у роботах Алвара Аалто. У післявоєнні роки, коли в інших країнах були модними скло і бетон, він оздоблював свої модерністські будівлі червоною цеглою. Жодних візерунків — усе було просто, як у фінській народній архітектурі.

лауреат Прітцкерівської премії 2011 року

Мерія Сяюнятсало, 1952 рік. Фото: Doctor Casino / Flickr
Будинок культури у Гельсінкі, 1958 рік. Фото: Arnout Fonck / Flickr

Австралія

У Австралії критичний регіоналізм представляє Гленн Меркатт, який завжди працює сам і лише в межах країни. Дитинство Меркатта пройшло у Папуа — Новій Гвінеї, звідки й почалася його любов до народної архітектури. Споруди Меркатта повторюють її багатофункціональність та економічність, враховують особливості ландшафту і географії. При проєктуванні він звертає увагу на напрямок вітру, підземні води, температуру тощо. Наприклад, будинок Мегні у місті Моруя має V-подібну форму даху, щоб сповільнювати швидкий потік повітря.

Архітектор також створив будинок Шорт у Кемпсі, взявши за основу старі австралійські фермерські сараї, і в результаті вийшло сучасне дерев’яне помешкання із панорамним склінням. Будівля стоїть на опорах, бо ґрунт під нею погано вбирає воду. Стіни зроблені з дерева, яке власник самостійно збирав для будівництва, а дах — із гофрованих листів, як у господарських спорудах.

лауреат Прітцкерівської премії 2002 року

Будинок Мегні, 1984 рік. Фото: panovscott / Flickr
Будинок Шорт, 1975 рік. Фото: National Archives of Australia / Flickr

Америка

У США прикладом критичного регіоналізму є роботи архітектора Ріка Джоя. Він працює здебільшого у штаті Аризона серед пустелі й кактусів та часто звертається до архітектури індіанців навахо — проєктує низькоповерхові будинки з великими перекриттями і широкими роз’ємами входів серед складних піщаних та гірських ландшафтів. У проєкті курорту Амангірі він зімітував традиційне поселення, яке оточують дюни й гірські хребти. Номери виглядають як будиночки з піщанику на стародавній вулиці. Насправді це залізобетонні конструкції, а сам готель є люксовим.

Модерніст Оскар Німеєр при роботі над адміністративним центром Бразилії, храмами і музеями теж спирався на особливості місцевості та культури країни. Він конструював на будівлях сонцерізи й перфоровані перегородки, поки інші архітектори займалися «скляними коробками».

Проєктуючи церкви, Німеєр лишав загальну структуру класичного католицького храму, але вдягав їх у нову нетипову форму. Так, створена ним церква Сан-Франсиску в Пампульї не має ані даху, ані стін, а лише суцільне залізобетонне перекриття. Кафедральний собор у Бразиліа він зробив у вигляді гіперболоїда, що імітує язики полум’я. Культовість споруд лишалася, але в цьому не було жодної імітації старовини.

лауреат Прітцкерівської премії 1988 року

Курорт Амангірі, 2007 рік. Фото: nadine3112 / Flickr
Церква Сан-Франсиску, 1943 рік. Фото: Andreborgeslopes / Flickr
Кафедральний собор Пресвятої Діви Марії, 1970 рік. Фото: Pedro Borges Cali / Flickr

Африка

Буркіна-Фасо — одна з найменш освічених і найбідніших країн світу, позбавлена чистої питної води, електрики й інфраструктури. Там народився архітектор Дьєбедо Франсіс Кере. Проживши дитинство у складних умовах, він заприсягся створювати хороші будівлі для своєї країни, школи, громадські центри і лікарні, де достатньо світла й повітря. За його словами, хороша архітектура в Буркіна-Фасо — це класна кімната, в якій світло потрапляє так, як вам треба, — на дошку або стіл.

Тож він узявся будувати учбові й медичні заклади у країні. Кере використовує для них місцевий матеріал — цеглу, глину, піщаник, — але вже за новими технологіями. А зі звичайних гілок він робить перегородки, що затіняють від сонця, навіси або цілі стіни, проте сучасної форми.

лауреат Прітцкерівської премії 2022 року

Початкова школа в Гандо, 2001 рік. Фото: GandoIT / Wikimedia Commons
Бібліотека в Гандо, 2018 рік. Фото: GandoIT / Wikimedia Commons


Фото на обкладинці: Andreborgeslopes / Flickr

Сподобався матеріал? Підтримай нас фінансово.

Нове та Найкраще

8 595

1 107

902
1 363

Більше матеріалів