Архітектура

Адаптуйся або помри: Як японці майже створили ідеальну архітектуру

Торік у Токіо знесли капсульну вежу «Накагін», яка була найяскравішим прикладом метаболізму в архітектурі. Цей напрям придумали у Японії, аби створювати міста, що неперервно змінюються і перебудовуються. Розповідаємо, чому з цього нічого не вийшло і як метаболізм вплинув на західну архітектуру.

У післявоєнній Японії росла економіка, а з нею і чисельність населення. Лише у столичному регіоні Токіо 13,3 мільйона жителів за кілька років перетворилися на 18,9 мільйона. Рішення, як розмістити стільки людей, запропонували архітектори-метаболісти.

У біології метаболізмом називають обмін речовин, завдяки якому організми ростуть і розмножуються. У 1925 році урбаніст Ернест Берджес уперше використав це поняття щодо архітектури. Так, у статті «Зростання міст» він описав процес неперервного розширення і трансформації середовища. Японське слово Shinchintaisha, що означає «метаболізм», близьке за значенням до «перевтілення» та «реінкарнації». І саме в Японії метаболізм у архітектурі оформився як течія, його започаткував лауреат Прітцкерівської премії архітектор Кендзо Танге. Наприкінці 50-х він очолював группу архітекторів, які працювали над проєктами трансформації міст. Серед них були Кісьо Курокава, Кійонорі Кікутаке, Фуміхіко Макі, Масато Отака і критик архітектури Нобуру Кавадзое.

Вежа «Накагін». Архітектор: Кісьо Курокава. Фото: jessedyck / Flickr

Метаболічні міста

Аби вирішити проблему нестачі місця і хаотичної забудови, метаболісти пропонували відійти від традиційного післявоєнного європейського міського зонування та зосередитися на «динамічній і гнучкій» архітектурі.

Підхід не був кардинально новим для японської культури — традиційний японський будинок спроєктовано так, щоб його можна було всіляко трансформувати. Крім того, для локальних архітекторів важливе значення мала національна пам’ятка — синтоїстське святилище Ісе. Вважається, що боги у синтоїзмі люблять усе нове й чисте, тому Ісе реконструюють кожні 20 років, починаючи з VII століття.

Тож основним завданням було створити архітектуру, котра могла б змінюватися і розвиватися в часі та просторі безперервно. Щоб досягти цього, архітектори одразу почали з проєктування мережевих міст. За їхніми уявленнями, це мали бути багаторівневі структури, які складалися б із великих транспортних артерій і пішохідних вулиць. Вулиці мали з’єднувати громадські та комерційні об’єкти з житлом і терасами зі штучним ґрунтом.

Основним завданням було створити архітектуру, що змінюється безперервно.

Ось як Кендзо Танге описував ідею: «Місто подібне до дерева в повному розквіті, зі стовбуром, гілками і листям. Стовбур — це інженерні комунікації міста, його основа — портові споруди, дороги і всі елементи благоустрою. Ці споруди треба проєктувати з розрахунком на тривалий термін експлуатації. Гілки на дереві — індивідуальне житло, основний структурний елемент».

Проєкт Marine City, розроблений Кійонорі Кікутаке у 1959 році, і був прикладом такого мережевого міста. «Морське місто» мали звести безпосередньо в Токійській затоці, у воді. Кікутаке назвав проєкт «осередком нової людської спільноти в морі» та відповіддю на нестабільну соціальну ситуацію через обмеженість суші. Це мало бути плавуче промислове місто круглої форми діаметром 4 кілометри. На периферії — 12 сферичних промислових об’єктів. Для житла архітектор хотів звести 6 циліндричних веж, які б виготовили вже на нових підприємствах на воді. На внутрішніх стінах бетонних веж встановлювали б окремі житлові блоки для 50 тисяч мешканців. Та проєкт, як і усі подібні містобудівні плани метаболістів, ніколи не був реалізований.

Нездійснений проєкт «Морське місто» у Токіо. Архітектор: Кійонорі Кікутаке. Фото: Paul Prudence / Flickr

Кісьо Курокава розробив у 1960 році не менш утопічні проєкти міста-стіни і міста-спіралі. У першому місто має вигляд вигнутої стіни, усередині якої розташовані горизонтальні та вертикальні комунікації, — вони з’єднують усі його частини й вузли. По верху міста-стіни проходить монорейкова дорога, а до її боків прикріплюються житлові приміщення, установи та промислові об’єкти. Подібний принцип і в міста-спіралі: воно являє собою систему спіралеподібних веж, що нагадують будову молекули ДНК у хромосомах. Обидва проєкти — це спроба знайти новий просторовий порядок, який органічно об’єднав би транспортні й комунікаційні системи міста та житло.

Нереалізований проєкт міста-спіралі. Архітектор: Кісьо Курокава. Фото: ескіз Кісьо Курокави / архів Ельміри Еттінгер
Всесвітня виставка 1970 року у місті Осака, Японія. Архітектор: Кендзо Танге. Фото: kouji OOTA / Flickr

Єдиний реалізований проєкт, який впроваджує принципи метаболізму в місто, — ЕКСПО-70 в Осаці. Команда метаболістів на чолі з Танге спроєктувала його таким чином, що Всесвітня виставка мала основні комунікації, від яких, наче листя, розходилися павільйони.

Більш нічого на рівні цілого міста метаболістам втілити не вдалося. Кензо Танге дійшов висновку, що в умовах стихійного, хаотичного містобудування з приватним землеволодінням це неможливо. Крім того, нові експериментальні методи метаболістів не збігалися з вимогами замовників і споживачів, котрі звикли до традиційних міст.

Потрібні були такі архітектурні рішення, які б мешканці сприйняли. Тож автори перейшли від широких містобудівних задумів до проєктування окремих будівель.

Метаболічні будинки

Першим метаболічним будинком стало власне житло Кіонорі Кікутаке — «Небесний дім», споруджений у 1958 році у Токіо. Будинок складається лише з однієї відкритої квадратної кімнати, що ніби ширяє над землею. Її тримають чотири опори, всередині яких розміщені сантехнічні відсіки, — їх можна розширювати з часом. Кімнату оточує тераса, на якій знаходиться ванна й кухня, котрі можна переміщувати. І їх дійсно переміщували 7 разів від моменту будівництва й до сьогодні. Згодом під головною кімнатою з’явилася невелика прибудова — дитяча кімната. Зараз нові власники загородили відкритий простір навколо опор непрозорим склом і використовують його як додаткові приміщення.

"Небесний дім" у Токіо. Архітектор: Кіонорі Кікутаке. Фото: InnaSergeevaNik / Wikimedia Commons

Метаболісти застосовували для будівель той же принцип, який закладали у структури містобудування, — виокремлювали довготривалі стабільні структури та недовговічні елементи, що швидко застарівають. Наприклад, довговічна структура будівлі — це основа з комунікаціями, а житлові та робочі приміщення можна періодично замінювати. Так зробив Кензо Танге у будівлі префектури Яманасі у місті Кофу. Технічна мобільність і гнучкість подібної системи, на думку метаболістів, дозволяють вчасно реагувати на швидкий розвиток суспільства.

Будівля префектури Яманасі у Кофу, Японія. Архітектор: Кензо Танге. Фото: Doctor Casino / Flickr

Ще одним проєктом Танге є вежа Центру преси і мовлення «Сідзуокі» у Токіо, збудована 1968 року. Вузька трикутна ділянка площею 189 квадратних метрів надихнула Танге на створення вертикальної споруди, що складається з основного інфраструктурного ядра із постійно зростаючою кількістю збірних капсул. Ядро являє собою циліндр діаметром 7,7 метра і висотою 57 метрів зі сходами, двома ліфтами, кухнею і санвузлами на кожному поверсі. З цього циліндра можна потрапити до модульних офісних блоків — консольних скляних і сталевих коробок завдовжки 3,5 метра.

Центр преси і мовлення «Сідзуокі» у Токіо. Архітектор: Кензо Танге. Фото: Naoya Fujii / Flickr

Загалом намагання залишити простір у будівлі для її подальшого розростання виражено у метаболістів через формулу «завершене в незавершеному». У 60-х до групи метаболістів долучився Арата Ісодзакі, лауреат Прітцкерівської премії 2019-го. У своїх роботах він активно впроваджував саме цей принцип. Зокрема, у будівлі бібліотеки у місті Оіта 1966 року він зробив нависаючі залізобетонні елементи, які виглядають недобудованими. Так він лишав простір для маневрів у майбутньому, якщо комплекс буде розростатися. У спроєктованій ним будівлі банку Ісото відкриті комунікації утворюють «хребет», на який із часом нанизуються основні внутрішні простори.

У будівлях залишали простір для їх подальшого розростання.

Бібліотека у місті Оіта, Японія. Архітектор: Арата Ісодзакі. Фото: Mario Velazquez

Ще однією ознакою архітектури метаболізму є її модульність і капсульність. Найбільш наочно це можна побачити на прикладі вежі «Накагін» (Nakagin Capsule Tower) Кісьо Курокави. Її зводили як готель для бізнесменів, які ненадовго приїжджають по роботі до Токіо. Будівля складалася з двох залізобетонних веж заввишки 11 і 13 поверхів та 144 сталевих капсул, приєднаних до них. Вежі слугували тримальними конструкціями й водночас виступали в ролі стовбурів комунікацій: у них уклали інженерне обладнання, сходові марші, ліфти. Вежі були пов’язані одна з одною — на кожному третьому поверсі існували мости-переходи.

Вежа «Накагін». Архітектор: Кісьо Курокава. Фото: Charly Triballeau / AFP

Самі капсули являли собою цілісне житлове середовище, розміри якого не перевищували 2,5 на 4 на 2,5 метра, — звичний для японців розмір чайної кімнати в шість татамі. У цьому невеликому просторі було все необхідне для життя і роботи: ліжко, стілець, шафа для одягу, кондиціонер, санвузол, двоконфорочна плита, телефон, телевізор, магнітофон, аудіообладнання, відкидний письмовий стіл, радіогодинник, друкарська машинка, настільний калькулятор.

Килимки, якими застеляють підлогу в японських домівках.

Капсули кріпилися до башт-стовбурів чотирма штирями, тому кожну з них можна було зняти і замінити без шкоди для інших помешкань. Загалом вежу зібрали всього за 30 днів. За задумом автора, капсули слід було міняти кожні 25 років, та через брак коштів цього не робили. Не знайшлося й охочих вкласти гроші у реставрацію застарілих конструкцій, тож аби споруда не займала місце, її знесли.

Nakagin_Capsule_Tower2
Інтер'єр капсули вежі Накагін. Архітектор: Кісьо Курокава. Фото: urbz / Flickr
Nakagin_Capsule_Tower4
Інтер’єр демонтованої капсули вежі «Накагін». Архітектор: Кісьо Курокава. Фото: Dick Thomas Johnson / Flickr
Знесення вежі «Накагін». Фото: Charly Triballeau / AFP

Інший приклад капсульної архітектури — літній будинок самого архітектора в Каруїдзаві, створений у 1974 році. Курокава назвав його «Капсульний будинок К». Це мініатюрна бетонна вежа, до якої підвішені чотири сталеві капсули. Центральний простір літнього будинку — вітальня, розташована в бетонній вежі; вона пов’язує капсули зі спальнями, кухнею і чайною кімнатою. Капсула-кухня має сучасний дизайн й оснащена електронним обладнанням, а інтер’єр чайної кімнати повторює чайний будиночок, створений Коборі Енсу, знаменитим у Японії майстром чайної церемонії.

У таких капсульних будівлях Курокава — й це притаманно усім його роботам — поєднав сучасність і традицію. Ознаками сучасності є технологічність, раціональність конструкцій, застосування індустріальних методів та широке використання залізобетону. Традиції — у зверненні до класичних прийомів японської архітектури: незавершеність художнього образу, асиметричність, використання стандартних розмірів татамі під час проєктування капсул тощо.

Ще один принцип метаболічної архітектури полягає у кластерності. Прикладом слугує будівля міжнародних конференцій у Кіото, зведена за проєктом метаболіста Сачіо Отані у 1966 році. Конференц-центр має трапецеподібну основу, а кластерність проявляється в тому, що форма трапеції повторюється у різних масштабах по всьому комплексу.

Будівля міжнародних конференцій у Кіото, Японія. Архітектор: Сачіо Отані. Фото: Jason Riedy / Flickr

Деякий час метаболізм був популярним напрямом в архітектурі Японії, та наприкінці 70-х років від нього відмовилися. Фахівці спроєктували багато метаболічних будівель і зрозуміли, що за межі окремих споруд їм не вийти, — умов для планомірного розвитку міст не було.

Метаболізм у інших країнах

Метаболізм не залишився лише у межах Японії. Для Всесвітньої виставки 1967 року ізраїльсько-канадський архітектор Моше Сафді спроєктував комплекс Habitat 67 у Монреалі. Цим експериментальним проєктом Сафді показав, як можна створювати житло у щільній міській забудові зі збірних модульних блоків. Вони нагадували окремі приватні будиночки, але були інтегровані у багатоповерхівку: 354 модулі укладалися один на одний у різних комбінаціях — кожний відступав на крок від сусіднього. Цей метод дозволив зробити у кожній квартирі сад на даху і забезпечити постійний приплив свіжого повітря та сонячного світла. Але як і решті метаболічних проєктів, цьому не вдалося створити нову типологію житла.

Комплекс Habitat 67 у Монреалі, Канада. Архітектор: Моше Сафді. Фото: Nicolás Boullosa / Flickr

В інших західних проєктах про здатність будівель до росту вже не йшлося, але використовували сам конструктивний підхід. Так, у передмісті Парижа, в Монтреї, у 1976 році з’явилася Музична консерваторія. Її спроєктував французький архітектор Клод Ле Гоа. Він використав у будівлі сталеві модульні конструкції, що наче наскрізь пронизують основну частину. У кожному модулі — кімната для занять. Модулі не змінні, але візуально вони наслідують метаболічну архітектуру.

Музична консерваторія у Монтреї, Франція. Архітектор: Клод Ле Гоа. Фото: Fred Romeo / Flickr
Житловий будинок у Бобруйську. Архітектор: Володимир Галущенко. Фото: Анна Швикова

У білоруському Бобруйську архітектор Володимир Галущенко звів у 1985 році багатоквартирний будинок, надихаючись вежею «Накагін». Він зробив виступаючі об’єми квартир із панельних блоків, що нагадують капсули.

У Криму теж був свій приклад — санаторій «Зорі України» 1986-го, який знесли торік. Завданням архітекторів стало побудувати на схилі сейсмічного, зсувного рельєфу Південного узбережжя Криму масштабний оздоровчий комплекс. На великій терасі вони розташували один навпроти іншого два громадських корпуси, а між ними площу. За площею, слідуючи ухилу місцевості, сходами спускався до моря спальний корпус на тисячу місць. Архітектори розчленували великі об’єми на дрібні, більш гнучкі й піддатливі до умов рельєфу, аби створити стійку будівлю.

У Криму теж був приклад метаболізму — санаторій «Зорі України» 1986-го, який знесли торік.

Санаторій «Зорі України» в Оползневому. Архітектори В. Жилкін, М. Перченков, А. Іванов, Г. Костомаров. Фото: Олексій Биков

Спальний корпус був однією спорудою, але складався з п’яти секцій, кожна з яких мала деревоподібну структуру: від залізобетонної серцевини відходили по колу номери. Секції були пов’язані із сусідніми лише поверховими заскленими переходами. Це зробили, аби полегшити евакуацію у разі землетрусу.

Також прикладом кластерної структури є соціальний житловий комплекс «Александра-Роуд» на північному заході Лондона, збудований у 1978 році Нівом Брауном. Комплекс складається з трьох рядів терасного житла. Таке планування дозволило зробити забудову щільною, місткою і при цьому залишити світло й повітря для мешканців.

Житловий комплекс «Александра-Роуд» у Лондоні. Архітектор: Нів Браун. Фото: Banalities / Flickr

П’ятдесят років тому метаболізм не зміг досягти своєї мети, хоч і залишив великий слід у архітектурі. Сьогодні в нього є потенціал для другої спроби, але вже за більш сприятливих умов. Можливість замінити застарілі модулі новими була б здатна вирішити проблему оновлення житла. Адже в такому випадку не треба проводити демонтаж старої будівлі, залишати тонни сміття, а потім довго зводити нову.

Нове та Найкраще

457

483

521
798

Більше матеріалів