У вогонь й у воду: Як стихійні лиха сформували сучасну архітектуру

Зцілююча архітектура

Ще в епоху модерну, наприкінці XIX — на початку XX століття, архітектори стали замінювати тісне житло, яке було розсадником хвороб, на просторіші та безпечніші домівки. Для цього вони планували будівлі з наскрізним провітрюванням, збільшували площу засклення, робили «світлові двори» на кшталт атріуму. Епідемія іспанського грипу 1918—1920 років, яка вразила понад пів мільярда людей, та невдала боротьба з туберкульозом ще більше спонукали думати про гігієну при проєктуванні — потрібно було створювати «зцілююче» житло.

Тож відомі європейські архітектори Вальтер Гропіус, Людвіг Міс ван дер Рое, Ле Корбюзьє працювали над новими спорудами вже з урахуванням того, що наука знала про хвороби. Нові технології та матеріали теж зумовлювали «здоровіше» будівництво.

Передусім людей розселяли зі спільного житла в окреме. Адже умови, в яких мешкала більшість працюючого населення — тісні темні кімнати із кількома сусідами (так дешевше), — сприяли поширенню епідемій.

Використання металів, залізобетону, скла дозволило будувати багатоповерхівки із великою площею засклення. У квартири зайшло сонце — паличка Коха, що викликає туберкульоз, гинула під дією сонячного світла. Людям треба було місце, де вони дихали б свіжим повітрям і приймали сонячні ванни не виходячи з дому. Відтак у будинках робили або балкони у кожній квартирі, або тераси на кожному поверсі, або так звані солярії на даху — відкриті зони для відпочинку.

У квартири зайшло сонце — паличка Коха, що викликає туберкульоз, гинула під дією сонячного світла.

Ще краще усі ці гігієнічні нововведення помітні на прикладі лікарень і санаторіїв. Так, туберкульозний санаторій Пайміо фінського архітектора Алвара Аалто — це гладка біла будівля серед лісу, пронизана великими терасами і стрічковими вікнами, куди легко проникає сонячне світло.

Такі ж процеси відбувалися й в Україні: з 1920-х років архітектори-конструктивісти створювали просторе житло з широким склінням, новим плануванням і новими матеріалами.

Після Другої світової війни з’явилися панельні будинки, де кожен метр і кожен елемент було прораховано хоч не для розкішного життя, зате безпечного.

Хрущовки — це також відповідь на потребу у чистому і безпечному житлі, адже в них переїжджали здебільшого з комуналок. Хрущовки будували так, щоб освітленими були всі помешкання. Кожна квартира мала балкон, а кожна кімната — велике стандартизоване вікно. До речі, навіть у ваннах робили маленькі віконця, щоб туди потрапляв хоч мінімум світла у разі відсутності електроенергії.

Великі простори всередині та поруч із будівлею, повсюдне скло, прості форми, за якими легко доглядати, стали основою сучасної архітектури. А після епідемії COVID-19 це набуло додаткового сенсу: на ринку нерухомості зріс попит на житло й офіси більшої площі — щоб дотримуватися соціальної дистанції.

Крізь воду

У прибережних районах Азії, Європи, США будівлі здавна підіймали на опори, аби захистити їх від води. Так роблять і донині, бо будувати треба, а контакт із водою часто неминучий.

Сучасний приклад — Farnsworth House у штаті Іллінойс, зведений Місом ван дер Рое. Ця модерністська споруда стоїть на восьми сталевих опорах заввишки 1,6 метра і неначе ширяє над землею. Підйом захищає будинок від річки, яка протікає у 30 метрах і вже кілька разів затоплювала місцевість.

Такий прийом прижився — будинки ставлять «на ніжки» навіть там, де немає загрози води. На початку 1920-х років Ле Корбюзьє у своїй статті «П’ять відправних точок архітектури» навів п’ять правил архітектури нового часу. Він описав і вищезгадані відкриті дахи, і вільне планування квартир та стрічкове засклення. Але окремо Ле Корбюзьє виділив стовпи-опори під будинками. З їхньою допомогою він хотів, по-перше, звільнити місце під житлом для саду чи автостоянки, а по-друге — знову повертаємося до води, — аби завдяки циркуляції повітря на перших поверхах не накопичувалася небезпечна для здоров’я волога. Так продовжують проєктувати і сьогодні.

Будинки ставлять «на ніжки» навіть там, де немає загрози води.

Захистити від води покликані й розміщені поруч із будівлями штучні бар’єри. Їх роблять із бетону або цегляної кладки. Бар’єри слугують невеличкими дамбами, і з їхньою допомогою можна також увиразнювати ландшафт.

Стійка архітектура

Деякі форми архітектури з’явилися, щоб убезпечити конструкції від землетрусів. Для цього можна або зміцнити фундамент спеціальним армопоясом — монолітним залізобетонним каркасом, або, навпаки, поставити фундамент на гнучкі прокладки зі сталі, резини чи свинцю. Під час землетрусу вони вібрують, а будівля стоїть.

Так робили ще за давніх часів. Наприклад, у Середній Азії в основу будівлі закладали тесаний пісковик, створюючи «сейсмічний пояс». Або ж клали під фундамент шар дерева чи глини, які, неначе подушка, гасили вібрації землі. За таким принципом зведені мавзолей Тюрабек-ханим XIV століття у Туркменістані, мечеть Файзабад у Таджикистані й мечеть Балянд в Узбекистані (обидві XVI століття). І завдяки цьому вони досі у гарному стані, незважаючи на сейсмічну активність регіону.

Зараз роблять так само, але вже за допомогою нових технологій. Як приклад — піраміда Transamerica у Сан-Франциско, побудована у 1969—1972 роках Вільямом Перейрою. Її тримають підземні сталеві конструкції, які гасять коливання. Широка основа надає ще більшої стійкості. Свої можливості споруда показала під час 7-бального землетрусу в Лома-Прієта у 1985-му: вона трохи хитнулася і далі спокійно стояла.

Форма піраміди загалом добре впливає на сейсмостійкість. Крім того, високі споруди часто роблять круглими, квадратними чи багатокутними у перерізі, оскільки саме такі форми з точки зору фізики краще витримують деформацію будівлі при коливаннях.

З тією ж метою використовують ребра жорсткості та сталеві зміцнюючі пояси. Вони беруть початок від дерев’яних поясів, якими у давнину оббивали фасад будівлі з кам’яної кладки, щоб споруда не розсипалася. Сучасний приклад — хмарочоси на головному проспекті в Мехіко Пасео-де-ла-Реформа. Їхні фасади пронизані безліччю сталевих діагональних балок, що підтримують усю конструкцію під час землетрусу. Подібні елементи зустрічаються й у хмарочосах, яким стихійні лиха не загрожують, — такі конструкції просто додатково їх укріплюють.

Крізь вогонь

Коли будівлі почали рости вгору, довелося думати, як людям швидко рятуватися із багатоповерхівок під час пожеж.

На рубежі XIX—XX століть архітектори стали виносити евакуаційні сходи за межі основної споруди. Так люди могли покинути помешкання ізольовано від палаючої частини будівлі, поки пожежники користуються основними сходами і ліфтами.

Прийом активно застосовували в архітектурі функціоналізму і конструктивізму, але у бруталізмі це досягло свого піку. Яскравий приклад — багатоквартирний будинок на 31 поверх Trellick Tower у Лондоні, спроєктований Ерно Голдфінгером. Поруч з основною частиною споруди розташована тонка вежа з евакуаційними сходами і ліфтом. На кожному третьому поверсі вона з’єднується з основною будівлею переходами. Сьогодні подібне проєктування використовують не лише для безпеки, а і щоб урізноманітнити вигляд об’єктів.

Крім того, завдяки вимогам пожежної безпеки з’явилися панельні будівлі з фігурними отворами сходових майданчиків. Такі вікна роблять якраз у зоні евакуаційних сходів, бо вони дають природне освітлення і доступ до свіжого повітря, коли люди рятуються з палаючої будівлі. Це доволі економічний прийом, відтак його досить широко застосовували. А ще завдяки подібним вікнам можна увиразнити вигляд звичайних панельок, й архітектори для кожної серії будинку робили свою форму цих отворів і створювали візерунки з них.

Фото на обкладинці: Rob Oo / Flickr