#Я(не)шкодую: Історії жінок, які зробили або розглядали можливість аборту

— Коли я завагітніла втретє, мені було тридцять чотири, а моїм старшим синам чотири і два роки. Я тільки-но почала приходити до тями після тривалого декрету і будувати плани на майбутнє, яке стосувалося б особисто мене й моїх перспектив. І не була готова починати все спочатку та опускатися на рівень униз у матеріальному плані.

У мене почалася паніка, адже троє дітей — це зовсім інше життя. Потрібно міняти машину, квартиру, потрібно весь час присвятити дітям: садки, школи, уроки, гуртки, секції, не кажучи вже про нескінченне приготування та прибирання. А про особисте життя можна одразу забути — ні тобі зустрічей із подружками (залишати трьох дітей на чоловіка?), ні романтичних вечорів (куди подіти одразу трьох?), ні кар’єри (коли?). І я почала замислюватися про аборт.

Я пішла на консультацію до приватної клініки, здала аналізи, зробила УЗД. Лікарка-гінекологиня не ставила запитань і не відмовляла; лікарка, яка робила УЗД, радила залишити дитину. А потім я прийшла додому і почала ридати. Я знала, що зможу виростити третю дитину, але не була впевнена, що зможу забути аборт. Чоловік сказав: «Давай народжувати, якось упораємося». Так і вирішили: якщо ця дитина прорвалася до нас крізь усі перепони, отже, вона дуже хоче жити з нами. Рішення ми обговорювали тільки з чоловіком — це більше нікого не стосується.

Я не пошкодувала жодного разу, хоча перший рік виявився морально важчим, ніж із першими двома дітьми. Але дивлячись на свою доньку, таку рухливу й тямущу, таку гарну й любиму, я розумію: ось тепер усе на місці, тепер наша родина повна.

— У мене четверо дітей, перший аборт робила, коли вже було троє. Це було абсолютно усвідомлене рішення, обговорене з чоловіком, жодних особливих мук у мене не було. Після третьої дитини я змінила роботу, і вагітність була небажаною. Я розуміла, що або я зараз залишаюся на цій роботі, починаю рости там, або знову йду в декрет, чого я не хотіла.

Пізніше до нас постукала четверта дівчинка — мені тоді було сорок, чоловікові — сорок два. Ми чотири дні думали: рахували, скільки нам буде, коли вона закінчить школу, чи встигнемо ми її виростити. І вирішили народжувати: тоді вже був слушний момент, я добре підросла у кар’єрі, з’явилася можливість на якийсь період залишити справи, зайнятися дитиною. Але після цього, коли я знову завагітніла, ми абсолютно спокійно вирішили, що я не народжуватиму — і, напевне, вже більше ніколи.

Мені здається, що [при аборті] має бути маса переживань, але — може, тому що я була вже в досить зрілому віці, у мене вже був гарний досвід народження та виховання дітей — для мене це було розпоряджання своїм життям. Перший раз після самої процедури мені хотілося з кимось поділитися — добре, що я маю чоловіка, який міг мене почути, який хвилювався. Старша донька вже була досить дорослою, їй було шістнадцять, і я мала дивне бажання обговорити це з нею, але не стала: діти не повинні бути причетними до дорослих рішень.

Обидва аборти зробили дуже професійні жінки, жодних нотацій мені ніхто не читав. Гінекологиня звернула увагу на те, що діти у нас народжувалися кожні п’ять-сім років, — організм добре працює. Але я завжди маю вибір сказати „ні“: це моє життя, моє тіло.

— Я не зробила аборт, хоча думала про це. Мені був 21 рік, коли я дізналася про вагітність, народила у двадцять два. Просто так склалося — не знайшлося виправдання зробити аборт: усі навколо благодушно сприйняли новину про мою вагітність, бойфренд (тепер уже колишній чоловік) так зрадів, що напився з друзями. Медичних протипоказань народжувати не було. Час займатися дитиною був: я тоді не вчилася, не працювала, намагалася продавати картини, батько дитини працював офіціантом. Я вже тоді розуміла, що не хочу з цією людиною жити, але не керувала своїм життям — просто пливла за течією.

Мені було страшно думати про аборт: я не хотіла бути поганою людиною, а аборт — це ніби недобре. Але й матір’ю я не хотіла ставати. Я просто хотіла, щоб цього не було. Страшно було й тому, що я знала про ускладнення, які можуть бути після аборту, хоча не знала про ускладнення, які можуть бути після пологів.

Гінекологиня на огляді запитала, коли саме я завагітніла. Я знала лише місяць приблизно, хтозна, коли провтикали. Вона на мене так цикнула — мовляв, треба було взагалі планувати. Було дуже прикро.

Зараз я думаю — можливо, моє життя склалося б інакше, якби я була трохи розумнішою і не стала народжувати у двадцять два. Зайнялася б кар’єрою чи собою. Чому я можу навчити дитину, якщо сама незрозуміло що?

Ми з донькою зараз зовсім чужі люди. Вона живе у родичів, я з нею бачуся приблизно раз на пів року. Вона мене впізнає, як не дивно. Я намагаюся бути матір’ю, але це не надто виходить. Коли ми з нею та її батьком ще жили разом, було дуже важко, я іноді хотіла її просто вбити. Страшно про це говорити.

Бажання бути матір’ю не з’явилося — мені, як і раніше, не подобаються діти. Я іноді замислююся, що з нею буде: вона взагалі без сім’ї, живе з родичами, доки я в роз’їздах, чи тусуюся, чи валяюся у депресії. Для неї начебто немає місця. Я не можу запропонувати їй гарну квартиру та пристойну турботу. Думаю, вона хотіла народитися, — напевно, тому я не наважилася йти на аборт. Але — я не хочу бути поганою людиною, проте, гадаю, їй було би краще, якби її не було. Навіщо народжувати людину апріорі нещасною, яка не має передумов для щастя?

— Коли виявила затримку, довго ходила і мучилася, що треба все-таки купити тест і подивитися, що там таке. Побачила, злякалася, дуже злякалася. Ми мали розмову з хлопцем, обговорили, що обоє зовсім не хочемо в цей момент жодних дітей. І ще до цього ми з ним обговорювали, що аборт на пізніх стадіях виглядає стрьомно, а якщо термін до кількох тижнів, він не виглядає вбивством. Так і вирішили.

Було страшно. Я обрала якусь спеціальну клініку, вона також сама по собі виявилася дуже страшною — там була дика тітка, яка ставила мені неіснуючі діагнози типу ерозії шийки матки, говорила згадати про Бога та про те, що через п’ять років я буду старородною і час мій іде. Було дуже гидко.

Ходила до клініки я сама. Мені здається, це не те місце, куди треба обов’язково тягнути чоловіка і змушувати його почуватися винним у тому, що він таке допустив. Ну, буває.

Окрім мене та хлопця ніхто ніяк не брав участі — мені не хотілося більше нікого в це включати. Батькам не розповідала і не збираюся: вони в міру релігійні, їх це могло, мені здається, засмутити — я переживаю, що вони могли сприймати аборт як щось погане. Я — ні, але мені б не хотілося їх травмувати.

Коли минуло дев’ять місяців, я подумала: який жах був би, якби в мене зараз народилася дитина. І я розумію, що правда не хочу для себе зараз життя з дитиною. Колись — може, а зараз це руйнує всі мої мрії та задуми.

— Найбільше запам’ятався перший аборт та другий. Перший — тому що я ще не була заміжня [коли завагітніла], ми розписалися за три дні до аборту. Мама дізналася про мою вагітність — не знаю як, але здогадалася. Почала мене напихати всілякими отрутами, гріла, змушувала сідати на відра [з окропом], але нічого не вийшло. Тому за великим блатом мене відправили до міста, до лікарні. Приїхала потай, останньою електричкою. Там сказали, що термін дуже маленький, «буде дуже боляче, дівчинко, терпи сильно». Ну, я налаштувалася, терпіла. Витерпіла. Виписали рано-вранці, до обходу лікарів медсестра мене на вокзал відвезла. Ніхто мене не зустрічав, ніхто не проводжав: ні мати, ні чоловік. Як добиралася — не знаю. Розголосу боялися страшно, бо якби хтось дізнався, то це все, ганьба на всю сім’ю — адже виходило, що й заміж вийшла залетівши.

Потім я знову завагітніла: запобігати вагітності зовсім не було чим. Чоловік категорично відмовлявся користуватися презервативами, називав їх резинками. А для жінок взагалі нічого не було — ні пігулок, ні свічок.

Я навчалася у Ленінграді на останньому курсі інституту. Чоловік сказав: «Ніякої дитини». Хоча я розцінила, що нормально встигну: з животом складу іспити, за розподілом поїду працювати, а потім уже народжу. А він: «У жодному разі. Жодних дітей. Куди хочеш, туди й дівай; як хочеш, так і розправляйся. Щоб я приїхав, і нічого не було». І поїхав — чи то в Тулу, чи ще кудись — у відрядження на місяць.

У мене в Ленінграді взагалі не було близьких, а він поїхав. Термін вже великий був — чи три, чи чотири місяці. Моя старша подруга, Аля, і її подруга вагітна знайшли якусь бабусю-повитуху, та прийняла нас — за гроші, звісно. Впорснула мильний розчин (тоді це звичайною річчю було) і відправила додому.

Уночі у мене почалися перейми. Народилася дитина. Аля сказала, вже ручки та ніжки були і було видно, що хлопчик. Я лежу, стікаю кров’ю. Аля викликала швидку, сказала, що трапився викидень. Я пролежала тиждень чи два в лікарні, бо вже зараження почалося. Тяжко перенесла, думала, що дітей не буде більше, закінчилося моє жіноче життя. Але ні! За рік народила сина.

Між синами ще один аборт був. Уже в місті, у лікарні, в нормальних умовах, навіть зі знеболюванням, хоч і без наркозу. Але маленького сина не було куди подіти [на час процедури]. Батьки чоловіка відмовилися залишити у себе малюка — тим більше коли дізналися навіщо. А мій тато був якраз у відпустці, і він погодився.

І треба ж, через кілька місяців я знову вагітнію. А на вулиці хуртовина, все замело, транспорту немає, їхати нема на чому. Я вже й аналізи здала, а чоловік каже: «Та давай народимо другого». І ось народився другий син — через щасливу випадковість, через непорозуміння, можна сказати.

Останній аборт уже після доньки робила. Був мініаборт. Я навіть і не помітила, навіть здивувалася: «Що, вже все?» Вона каже: «Все, можете вставати».

Дуже шкодую, дуже. Особливо шкода того хлопчика. Адже вже живу людину, можна сказати, занапастили. Дуже шкода. Досі не знаю, як я це все змогла пережити.

— Мені було 19 років, я навчалася на третьому курсі університету: бюджетне відділення, стипендія підвищена, чоловік, кохання, життя вдалося! З цим чоловіком ми зустрічалися з моїх 17 років, хоча жили ще з батьками. Він був трохи старший і того року якраз зробив пропозицію. До цього ми багато сварилися — молодість, нетерпимість, максималізм, і раптом заміж. Начебто я навіть сказала «так». А згодом затримка.

За невеликих (дні два) дівочих затримок були методи, які, як вважалося, допомагають: треба піти на спорт, випити з дівчатками шампанського, і все буде добре. Я так і зробила, а «Германа все нема». Купила тест, а там ці дві смужки. Дві смужки, дві! Я не повірила і лягла спати — здавалося, що вранці все розсмокчеться. Але вранці смужки були ще чіткішими, блакитні такі, явні. Що робити?

Зателефонувала батькові дитини, домовилися зустрітися. Розповіла — і побачила перед собою переляканого маленького хлопчика, який не готовий до батьківства. «Вагітна?! Ой-ой… Ну, як ти вирішиш, так і буде…»

Для мене якось одразу рішення було очевидним — ні (хоча, треба обмовитися, моя мама — лікарка, і з 14 років вона мені говорила: «Навіть якщо раптом дитина з’явиться, то ти не бійся, розповідай мені й народжуй, ніяких абортів, виховаємо»). Озвучила хлопцеві, та й вирішили, що буде аборт. Думаю, якби я сказала, що народжуватиму, він би, звичайно, звик до цієї думки і потім навіть був би радий. Він мене дуже кохав, просто не був готовий до такого повороту.

Коли рішення було ухвалено, я пішла до лікаря — здати аналізи та отримати направлення на аборт. Там усі вмовляли народжувати, казали: «Тобі вже дев’ятнадцять, прекрасний вік, навчаєшся безкоштовно, візьмеш академічну відпустку; та й перший аборт — це дуже небезпечно, не народиш потім, давай ми з твоїм хлопчиком поговоримо (ха-ха!) — може, він погодиться, всі допоможуть, виховаєш».

Про вагітність ніхто не знав, окрім чоловіка та найкращої подруги. Вона плакала, ходила зі мною на всі аналізи, говорила несміливо: «Ну, можливо, не треба, га?» Але не тиснула, а просто була поряд. Через місяць це нарешті сталося. Процедура неприємна, потім нудить дуже, але слава наркозу та добрим лікарям — мені з ними пощастило. Заввідділенням підійшла до мене потім і попросила наступного дня прийти — аби переконатися, що все добре.

Поки мені робили аборт, чоловіка забрали до міліції: він переживав і купив собі пива, а міліція проїжджала повз та забрала його. Покатали два квартали й випустили. Потім він купив мені бананів — я заплакала, а він почав втішати словами «Та все позаду». Він не знає, як це буває. Банани смачні, так.

Ця дитина мені снилася потім місяці зо два — дівчинка. Але не шкодую ні краплі, у неї я вже попросила пробачення, вона обрала — я впевнена — інших батьків, де вона буде бажана і щаслива. Ом.

Я впевнена, що дитина повинна народжуватися в повній сім’ї і, найголовніше, бути бажаною. Навіть якщо ти, мама, сама (буває, на жаль), головне — бажати цієї дитини. І якщо за місяць, на який я чекала аборту, я не змінила рішення, отже, воно було правильним, єдиним можливим у той період життя.

— У мене вже було двоє дітей, я не хотіла третього. Не пам’ятаю, як я завагітніла: оберігалася в основному пігулками. Може, пропускала прийом, може, не спрацьовували. Двічі я не одразу помічала затримку — думала, я ж оберігаюся, нічого такого не повинно бути, а в результаті вже серйозний термін і можна робити лише звичайний аборт [з вишкрібанням]. Втретє робила медикаментозний.

Ми жили в маленькому місті, я працювала на місцевому телебаченні, й мені було страшно, що всі знатимуть. Тому на перший аборт чоловік мене відвіз до сусіднього міста, у нього там були зв’язки, і все добре пройшло. Ну як добре — ти заходиш у приймальне відділення, а там плаче жінка, у якої стався викидень. Вона мені розповідає: «Так хотіли дитину, і стався викидень — а навіщо ви прийшли?» І що мені сказати?

Удруге вже до лікарні у своєму місті прийшла — і там те саме: всі, хто має невеликий термін, лежать на одному поверсі. Вас навіть по палатах не ділять — не має значення, викидень у тебе, чи ти зробила аборт, чи є загроза плоду. Лежиш із усіма. Навіщо морочитися? І ось тебе привозять після аборту під наркозом, і всі знають, що ти після аборту. Ти ще лежиш як овоч, сказати нічого не можеш, але чуєш, як ці жінки тебе обговорюють, — при цьому одна після викидня ридає, інші бояться, що з ними ось-ось щось трапиться, і тут тебе привезли, сволоту таку.

Я їх не засуджую, бо пізніше сама опинилася у цій ситуації. Роки зо три тому ми вирішили, що хочемо третього. Я завагітніла, три місяці ходила щаслива та задоволена. А потім приходжу на планове УЗД, і лікар мені говорить: «Ой, а у вас вагітність завмерла. Що ж ви мені не сказали?» Так я дізналася про викидень. Я себе дуже довго звинувачувала — не могла не провести паралелі між тим, що я мала три аборти, а потім стався викидень. Мені здається, що зараз я себе вже пробачила, але було дуже важко.

Лікарі, окрім як із медичних питань, намагаються з тобою взагалі не розмовляти — поводяться відсторонено. У гінекологів, напевне, профдеформація: вони всі навмисне грубуваті, начебто з подружкою розмовляють. На «ти» весь час, фамільярно. Це, звісно, зачіпає — особливо у такий момент. Лікар, який мене чистив [робив вишкрібання] після викидня, коли вибачався, що першого чищення не вистачило і довелося робити друге, сказав: мовляв, розумієш, це ж не банку скляну з-під сметани помити — там усе видно, а я навпомацки дію.

Після цього я вирішила, що більше не хочу дітей. Вірніше, не хочу проходити знову через таке; якщо щось піде не так, я не готова. Усиновлювати не хочу — мені здається, це більш висока відповідальність: немовлят не всиновлюють зазвичай, тільки старших дітей, і я боюся, що не впораюся. Поговорили з чоловіком, він сказав: гаразд, давай собаку заведемо. Завели собаку.

Чоловікові, здається, мої аборти було переживати ще складніше, ніж мені. Жінки можуть заревіти, виплеснути емоції, а про чоловіків вважається, що вони мають бути сильними. І чоловік не виявляв почуттів, але дуже дбайливо до мене ставився в цей час: возив мене цими клініками, домовлявся з лікарями, потім доглядав мене, годував чимось смачненьким. Але так, щоби поговорити і за руки потриматися, — такого не було.

Окрім чоловіка, мами та пари подруг ніхто не знає. Може, я сама це вигадала, але мені здається, всі вважають, що аборти роблять лише алкашки, жінки з неблагополучних сімей, малолітки по зальоту. А щоб доросла жінка, яка реалізувалася, з освітою, гарною роботою, при здоровому глузді, без медичних показань сама робила аборт — «Як, ти що?». Мені здається, на тобі одразу поставлять чорну мітку: «Вона робила аборт».

Дві мої доньки, 14 та 16 років, нещодавно самі заговорили про це: мовляв, як же так, аборти десь збираються заборонити. Запитали, чи я робила аборт. Я трохи розповіла їм. «А якби були заборонені аборти?» — «Напевне, шукала б підпільних лікарів». — «Мамо, але ж це небезпечно». Навіть діти розуміють, що забороняти аборти є ненормальним; як дорослі люди можуть про це розмовляти, я не уявляю.

Нормальні протизаплідні пігулки, які мені підходять — працюють і не мають побічних дій, — мені виписали лише років п’ять тому, коли я домоглася прийому у лікарки в хорошій крайовій клініці. До неї черга на платний прийом — ледь запишешся. А в маленькому місті лікарі зовсім не в курсі того, що після їхнього навчання у світі відбувається. Я одного разу після аборту прийшла на консультацію щодо контрацепції. Лікарка запитує: «А ти зараз як оберігаєшся?» — «П’ю такі-то пігулки. Я і дітьми своїми завагітніла приймаючи пігулки. Ми з чоловіком не любимо презервативів. Може, є інші способи контрацепції, ефективніші чи зручніші — укол там, спіраль?» А вона назву пігулок записує під мою диктовку і каже: «Ти їх п’єш? Ну і пий далі». Усе, така була консультація. У маленьких містах ніхто не проводить для лікарів семінари, вебінари, не розповідає про нові препарати. І як жінка має оберігатися? Поясніть мені, будь-ласка.

— У мене аборт був єдиний — я стежила ще замолоду за тим, щоб не вагітніти, дотримувалася спеціального графіка [контактів залежно від часу ймовірної овуляції], оскільки не була заміжня. Я не була ні сірою мишкою, ні монашкою, я багато зустрічалася, але я завжди прораховувала, коли можна, а коли не можна. Років у тридцять почала жити без графіка. У тридцять п’ять я народила доньку від людини, яка мені подобалася, — він розумний, гарний. Я була дуже рада, хотіла, щоб усе це передалося моїй доньці. Так і сталося.

Через п’ять років знову завагітніла, але на той час дуже змінилася ситуація у країні. Я розуміла, що двох дітей мені не підняти, вже тоді думала про те, яку квартиру я залишу дитині, чи зможу я її забезпечити, як одягати-взувати. Тоді я працювала в ательє, платили копійки, бували дні, коли ми з дитиною не могли навіть хліба купити і робили коржі. Я не ризикнула народжувати другу дитину і пішла на аборт.

Чоловік не брав участі, бо мені вже було чимало років. Я йому зателефонувала, запитала, як він до цього ставиться, але він уже був одружений, з дитиною, і сказав: «Я тобі дам грошей [на аборт]». Тоді це були великі гроші, практично місячна зарплатня.

Звичайно, якби він мені не дав грошей на аборт, швидше за все, я пішла б на безкоштовний — із моторошними наслідками, болем. Моя мама робила багато абортів, але постійно заощаджувала і йшла без знеболювального: за уколи треба було платити. Як вона розповідає, це був жах. А так я пішла на вакуумний, він тоді вважався найпрогресивнішим і найкращим. Єдине, після наркозу нудило, паморочилося в голові й довго не могли розбудити.

— Я ніколи не хотіла робити аборт, просто ситуація була така [що довелося про це замислитися]: у мами знайшли онкологію, ми з чоловіком жили з батьками та старенькою бабусею у прохідній кімнаті. Чоловік сказав: «Ти вирішуєш сама, залишати дитину чи ні, щоб ти мене потім не звинувачувала». Він мене не дуже спочатку підтримав, але його батьки обіцяли допомагати. У результаті допомагали переважно не вони, а мої батьки, які тоді казали, що не треба народжувати.

Мама вважала, що було не найкраще становище, аби народжувати дитину, я тоді якраз на роботу влаштувалася. Тільки сестра підтримала, у наших дітей різниця у два роки. Коли я пройшла УЗД, мені сказали: «Ти молода, у тридцять три буде вже доросла дитина». І я подумала, що це ж прекрасно. Я вже закінчила університет, головне в житті зробила, тепер можна спробувати народити.

Якось я йшла вулицею й подумала, що це так чудово, коли в тобі нове життя, і не варто поспішати робити аборт. З народженням дитини швидко дорослішаєш, не помічаєш, як стаєш мудрішим. Зараз я навіть не уявляю, як би я існувала без доньки. Чоловік її обожнює. Мама теж за два роки змінила думку.

З батьками ми не надто хотіли жити, але коли я завагітніла, вирішили залишитися. Коли дитині було 8 місяців, ми з’їхали на [зйомну] квартиру. Матеріальне питання дуже тиснуло, бували конфлікти на цьому ґрунті — дуже важко молодій родині зберегти стосунки, якщо достаток нижчий за середній. Зйомна квартира, памперси — це дуже дорого. У результаті переїхали до родичів чоловіка, коли не було чим платити за квартиру.

— Мені було двадцять шість, я жила окремо від батьків, із хлопцем. Збиралася виїхати в інше місто, змінити своє життя — мені це було потрібно. І тут раптом вагітність.

Коли дізналася, дуже злякалася. Але жодних сумнівів — народжувати чи не народжувати — на той момент не було. Ні, не скажу, що це було легке рішення, було і страшно, і неприємно, але іншого вибору я собі не уявляла. Хоча й хлопець начебто був згодний, і своє житло було, і робота. Але все одно я розуміла, що не хочу і не готова до дитини. Жертвувати собою я не хотіла.

Батьки не знали. Я розповіла деяким подругам, але вони якось не наважувалися мене в чомусь переконувати — навпаки, підтримували в рішенні. Найстрашніше і найнеприємніше чекало в лікарні — медпрацівники, які намагалися переконати мене, яка вже лежала на столі. І лікарка, яка повідомила мене про вагітність, теж довго переконувала народжувати. Я плакала і говорила, що рішення вже ухвалене і воно зараз єдине можливе. Вона запитала: «Скільки вам років? І як же це ви все життя повз хочете пустити без дітей?» Я відповіла чимось уїдливим…

Чоловік хотів залишити дитину, але дуже абстрактно — здавалося, він не усвідомлює, що таке мати дитину, які витрати та обов’язки у нас будуть. Після аборту він, звичайно, підтримував мене, переживав, казав, що ми ще заведемо дітей. Ми переїхали до іншого міста і через два роки розлучилися — з абортом це не пов’язано.

Досі не говорю про це вголос: боюся осуду. Нещодавно була розмова на тему із дуже близькою подругою; вона довго казала, що аборт — це злочин, краще вже народити і віддати на усиновлення. Я, як і раніше, вважаю, що [жінка] повинна мати право вибору. Заборони та засудження абортів в історії закінчувалися завжди погано — підпільщиною, високою жіночою смертністю. Якось мама розповідала історію про дівчину з її інституту — вона напилася йоду і сіла у гарячу ванну, щоб стався викидень. У неї вийшло, але вона осліпла. І все тому, що соромно було йти до лікарні на аборт!

— Залишати чи переривати було лише моїм рішенням. Хлопець сказав: «Я підтримаю будь-яке твоє рішення, що б ти не обрала», батьки теж не дали жодних порад — і я зробила вибір: не залишати. Можна сказати, він був заснований на моєму бажанні. Вартість аборту ми з хлопцем поділили порівну.

З хлопцем ми розлучилися за два місяці після цього — мені не сподобалося, що він поклав на мене всю відповідальність за це рішення. Я не хочу жити з людиною, яка ставить мене перед таким вибором і вмиває руки. Мій попередній досвід [незапланованої] вагітності від нього теж склався не так, як я хотіла: я воліла народжувати, але у мене стався викидень. І ось через рік завагітніла знову, але народжувати вже не хотіла. Термін був дев’ять тижнів, коли зробила медикаментозне переривання. У лікарню не лягала — прийняла пігулку і пішла додому.

Психологічно було дуже важко, тому що гормональна система була нестабільною. Це були не муки сумління, а фізичний дискомфорт, стан, схожий на ПМС: гормональний вибух, підвищена дратівливість, усе ніби руйнується, не знаєш, як рухатися далі. Гормони впливають на сприйняття світу, я це усвідомлювала.

Я вирішила, що краще зробити аборт, ніж залишитися самій із дитиною — або двома, трьома дітьми. Я вважаю, що це правильно, навіть якщо тобі доводиться брати всю відповідальність на себе. І що приводити у світ душу, яка мучитиметься в цьому лайні, аби скрасити власну самотність, — тупо та егоїстично.

Я помітила, що сам лікар не проти аборту, може заспокоювати тебе і навіть підштовхувати до такого рішення — це їхній основний заробіток. Я приходила до тієї ж лікарки, яка виписала мені контрацептиви, двічі: уперше вона не визначила вагітність, тільки за місяць зрозуміла, в чому річ. Сказала: «Я думала, у тебе брак вітамінів».

Фото надані героїнями. Ілюстрації: Erwin Olaf / Galerie Rabouan Moussion