Усі свої: Як у київській міфології з’явилися «чешки» та «кубинські корпуси»

У всіх своя Чехія

У розмовах про радянське житло часто з’являється слово «чешка». Воно настільки узвичаїлося, що іноді дослідники, які тільки починають вивчати радянську архітектуру, намагаються знайти чеських авторів цих проєктів — і виявляють, що до чехів радянські панельні будинки не мають відношення.

Зазвичай «чешками» називають 9- та 12-поверхові панельні й цегляні житлові будинки, споруджені з кінця 1960-х до кінця 1970-х. У порівнянні з хрущовками у них вище стелі (2,7—2,75 метра) і краще планування: велика площа, роздільний санвузол, збільшена кухня.

У Києві «чешки» — панельна серія, розроблена в інституті «КиївЗНДІЕП», зокрема масиви цих будинків зводили на Оболоні, Микільській Борщагівці, Березняках, Русанівці, Лісовому та Залізничному. Існує навіть легенда, що на Оболоні у таке житло тимчасово селили чеських фахівців, які будували пивзавод «Оболонь».

Однак «чеський проєкт» не київське, а загальносоюзне поняття. «Чешки» — це місцеві проєкти в Москві, адаптовані ленінградські серії в Мінську, московська серія «зі скошеними балконами» у Харкові, харківські дев’ятиповерхівки Укрміськбудпроєкту в Одесі. У Житомирі «чешками» взагалі називають силікатні п’ятиповерхівки 1980-х років. Головне, що всі їх об’єднує покращене в порівнянні з хрущовками планування. Радянська (а часто й пострадянська) людина була схильна вважати, що все найкраще приходить із зарубіжжя, — так комфортне житло почали приписувати чехам.

У Харкові «чешки» московські, в Одесі — харківські, у Києві — київські.

У Чехословаччині теж зводили масиви 9-поверхових панельних будинків: такі є і у Празі (Петрини), і у Братиславі (Петржалка). Проте вони почали з’являтися у 1970-х і не могли бути навіть прообразом київського й московського проєктування. Швидше це була частина загальної тенденції до більшої поверховості та комфорту мешканців.

Німці, проте не ті

На відміну від чехів німці до «німецьких» будинків справді мають відношення — але масштаб часто перебільшують.

«Німецькі» квартали — скупчення дво- та триповерхових «німецьких» будинків, зведених у післявоєнні роки з використанням праці військовополонених. Існують згадки про такі будинки в Аварійному селищі, кварталах Дарниці, забудові Нивок, Сирці, Солом’янках, селищі ЦПФ на Чоколівці, забудові Новокаравайових дач. Проте перевірити, які саме споруди були зведені військовополоненими, неможливо: подібних офіційних списків просто не існувало. Тому конкретні «німецькі» квартали — лише місцева легенда, перекази спогадів.

Часом у фантазії киян уся забудова 1940-х та 1950-х ототожнюється з німцями. Але хоча військовополонених справді задіювали у відновлювальних роботах, тривало це недовго. Уже 1946-го їх почали активно відправляти додому, а після того як у 1949 році СРСР підписав Женевську конвенцію, згідно з якою військовополоненим потрібно було платити за їхню працю, додому відіслали решту. Відтак якщо одразу після війни у СРСР було майже півтора мільйона німецьких військовополонених, то до 1950 року залишилося лише кілька тисяч засуджених, підслідних і хворих.

У Києві полонених спочатку було небагато — близько 7 тисяч. Більшість розбирали руїни Хрещатика, решта були задіяні на будівництві малоповерхового житла. Саме ця праця полонених у суспільній свідомості перетворилася на міф про «німецькі проєкти». І ось уже краєзнавці розповідають, що «полонені зводили будинки, згадуючи архітектуру рідних міст» та що «німців допускали до креслень». Дехто йде далі: нібито на кварталах «залишився відбиток містобудівних норм, прийнятих на той момент у Німеччині», чи то й зовсім «вільнонаймані німецькі будівельники та архітектори разом із полоненими німцями надали цим спорудам характерного європейського колориту».

Участь полонених різноробів перетворилася на «німці зводили будинки, згадуючи архітектуру рідних міст».

Насправді, коли НКВС шукав серед полонених висококваліфікованих фахівців, на весь СРСР знайшлося лише 257 професійних архітекторів і будівельників. Такі цінні кадри відправляли на спецоб’єкти, а не на типове житлове будівництво, яке без них спокійно обходилося. Малоповерхову забудову кінця 1940-х вели навіть без спеціальної техніки на кшталт підйомних кранів. Полонені найчастіше виконували підсобні роботи, максимум — були мулярами та штукатурами. Тому картина, де некваліфіковані полонені дають поради радянським архітекторам і вчать їх будувати за німецькими нормами, є абсурдною.

Легенда підкріплюється уявленням про горезвісну німецьку якість, але тільки приховує незнання імен радянських архітекторів, які створили ці проєкти: Масліха і Яфи на Сирці та ДВРЗ, Слотинцевої на вулиці Щусєва, Криппи на вулиці Донецькій та Вітряних горах, Селівановського і Тургенєва в Аварійному й Авіаційному селищах, Меєрсона, Катка, Киселевича, Наумова, Копоровського. У серії головного архітектора Києва Анатолія Добровольського є елементи українського бароко. Її можна побачити на ДВРЗ, Сирці та Звіринці.

При цьому у Києві є й «справжні» німецькі проєкти — тільки вони належать до забудови 1990-х. Це будинки Турецького містечка, зведені турками за проєктами німецьких архітекторів для особового складу радянських військ, які виводили з колишньої НДР.

Печерські фіни

Є легенди і про «фінські проєкти» — до них, наприклад, люблять зараховувати будинок 36б на вулиці Лесі Українки, що височить над Печерським шляхопроводом. Легенду активно підтримують самі мешканці багатоповерхівки. До особливостей фінського будівництва вони відносять великі вікна (нібито потрібні для кращого освітлення в північних широтах), виготовлені за рахунок низьких підвіконь.

Насправді авторами будинку є архітектори Київпроєкту Колчинський та Хараш, а також інженер Лінович.

У фінських панельних будинках іноді справді зустрічаються великі вікна з підвіконням нижче за звичайне — легенда виникла не на порожньому місці. Однак у Фінляндії, де в цей час (1969—1971 роки) теж зводили модерністські будинки і навіть цілі мікрорайони, споруди на 16 поверхів не трапляються: найчастіше там можна було побачити 3- та 4-поверхові житлові будинки, у центральних частинах міст — 9- та максимум 14-поверхові.

Фіни брали участь у будівельних проєктах у СРСР — проте не як архітектори, а як робітники. Після війни у відновленні населених пунктів задіяли фінських військовополонених, а наприкінці 1960-х п’ятсот фінських робітників були найняті для будівництва в Таллінні готелю «Віру» за проєктом естонського архітектора Хенно Сепманна.

Куба: не в’язниця, так навчання

Мабуть, найекзотичніша легенда — про «кубинський проєкт». Так люблять називати корпуси механіко-математичного, радіофізичного і кібернетичного факультетів університету імені Шевченка на київському ВДНГ.

На даху цих корпусів були встановлені світлові ліхтарі — це давало змогу використовувати більше денного світла. Однак на практиці таке рішення (імовірно, через неправильну експлуатацію ліхтарів) призвело до того, що вже з 1980-х взимку аудиторії не могли прогрітися.

Студенти, які мерзли, вирішили, що проєкт був призначений для південних країн.

Студенти, які мерзли, швидко припустили, що проєкт був призначений для набагато південніших країн — наприклад, для Куби. Легенда навіть обросла докладними версіями: чи то радянські архітектори подарували його Кубі, чи то кубинські віддали СРСР проєкт в’язниці, яка чомусь перетворилася на навчальний корпус.

Насправді ці корпуси були створені архітекторами Київпроєкту Будиловським, Ладним та Коломійцем — для київського університету. Інші споруди за їхнім проєктом не будували, ні на Кубі, ні деінде. У «кубинських» навчальних корпусах і не могло бути світлових ліхтарів: у місцевому кліматі вони перетворили б аудиторії на теплиці.

Усі фото: Семен Широчин. Архівні знімки — з його власної колекції, якщо не вказано інше