Членкиня журі Bird in Flight Prize ‘21 Нюша Таваколян: «Найпростіший спосіб заявити про себе — зіграти на стереотипах»
Фотографка з Ірану, членкиня агентства Magnum, членкиня журі Bird in Flight Prize ‘21. Нюша досліджує соціум своєї батьківщини, а також людські конфлікти близького і далекого зарубіжжя. Її роботи є в колекціях Музею Вікторії та Альберта, Британського музею й Галереї Саклера.
— Нещодавно до мене звернулася одна дослідниця, яка хотіла взяти у мене інтерв’ю, і попросила мою коротку біографію. Коли редактор надіслав мені остаточний текст для фактчекінгу, я побачила, що формулювання змінилося, до моєї біографії додалися нові визначення. Вони — приклад тих термінів, яких я свідомо намагаюся уникати. Зараз поясню чому.
Ось що я їй відправила:
«[…] Її діяльність варіюється від репортажів про політичні події до зйомок делікатних портретів, а також серій на соціально значущі теми: проблеми молоді середнього класу, курдських жінок-партизан або впливу санкцій на життя людей».
Тепер давайте подивимося на переписаний текст, який мені надіслали:
«[…] Вона фокусується на конфліктах у багатьох формах; іноді концентрується на жінках, наприклад висвітлюючи їхні утиски в Ірані…»
Порівнявши ці тексти, можна побачити, як спростився початковий. Це можна зрозуміти: написання статей вимагає ясного і прямого розуміння предмета. Але таке переписування підживлює почуття есенціалізму та стереотипи.
Коли проста фраза «утиски жінок в Ірані» замінює більш довге речення, яке описує діапазон моєї роботи, її сприйняття сильно змінюється. Термін «утиски» безповоротно маркує мене як фотографку з середовища, яка вирішила лише цю проблему і висвітлювати.
Із серії Нюші Таваколян «Діти-єзиди, які воюють у ІДІЛ»
Я не так бачу і не так визначаю себе. Так, я з Ірану. Так, я досліджую питання утисків жінок в Ірані. Наприклад, мій проєкт LISTEN 2010 року висвітлює життя артисток, яким заборонено співати на публіці. Але це — не вся моя робота, а тільки один із багатьох проєктів.
Жінка з Близького Сходу привертає до себе небажану увагу — давайте не будемо називати це жалістю.
Це стосується не тільки мене. Мій випадок — приклад, який ілюструє упередження, з якими стикаються багато колег. Таке необґрунтоване навішування ярликів, виражене в термінах на зразок «утиски» або «пригноблення», означає, ніби жінки-фотографи певних національностей повинні висвітлювати тільки пригноблення жінок. Подібні ярлики знімають з роботи всі шари, руйнують індивідуальність фотографа або художника і сильно змінюють сприйняття глядачів.
Мене турбує не мова або вибір слів як такі. Мене турбує, як вони спотворюють роботу фотографа і теми, з якими він працює. Проблема в тому, що жінка з Близького Сходу привертає до себе небажану увагу — давайте не будемо називати це жалістю, — що сильніша за будь-які інші емоції. Я постійно намагаюся охопити більше тієї ідентичності, яку політики, журналісти і вчені наполегливо намагаються нав’язати певним регіонам, а особливо місцевим жінкам.
Навішувати ярлики в сучасному світі, де технології спрощують спілкування між людьми, не повинно бути так легко. А тим більше не повинно бути так складно протистояти цьому процесу. Якщо ви не оскаржите ярлики, то заплутаєтеся в павутинні стереотипів, яких досить важко позбутися. Коли я погано володіла англійською, мені було важко спілкуватися із зовнішнім світом. Тому, з одного боку, людям було набагато легше вкладати слова мені в рот, а з іншого — мені було важко пояснювати свої побоювання, щоб уникнути подібних непорозумінь. Але з часом я навчилася чітко висловлювати делікатні моменти в моїй роботі.
Із серії Нюші Таваколян «Порожні сторінки іранської фотографії»
Незважаючи на благі наміри, активісти з західного світу, які підтримують жінок, не враховують того, як складно підходити до таких питань за межами Заходу. Гаряча тема для обговорення у США може бути дуже делікатною в суспільстві з іншою культурою. Художнику з незахідних країн постійно доводиться балансувати між упередженнями людей ззовні й тим, як співвітчизники розглядають його роботу.
Мої уявлення про власну країну залишалися поверхневими.
В Ірані, щоб уникнути зневаги по відношенню до жінок, потрібно акуратно добирати слова. Можна спробувати дуже прямо висловити свою складну думку, немов фонтан, що вибухнув угору потоком води і в результаті повертається до початкової точки. Але з часом усвідомлюєш: виживати і рухатися вперед допомагає розуміння обставин і вміння бути як спокійна вода — текти повільно і плавно, але впевнено.
Для багатьох фотографів найпростіший спосіб заявити про себе — зіграти на стереотипах. Я не виняток, у перші роки кар’єри моя робота в західних ЗМІ повинна була оголити протиріччя в іранському суспільстві. Але якоїсь миті я усвідомила, що повторюю одне й те саме протягом багатьох років. Повторюючи, я не бачила змін усередині себе, мої уявлення про власну країну залишалися поверхневими. Я почала запитувати себе: а чого я домоглася? Чи змінила я чиюсь думку або тільки зіграла на стереотипах про Іран?
Я зрозуміла, що єдиний спосіб зробити свою роботу більш багатошаровою — це знімати те, що близьке моєму серцю, і показувати Іран спочатку його власному народу, а потім, можливо, й іншим глядачам. Ті, хто тут живе, не поведуться на жодне кліше про себе.
Звідки б ви не були, з Близького Сходу, з Африки або Латинської Америки, коли придумуєте проєкт, уявіть, як на нього будуть дивитися його герої. Замисліться: ви кидаєте виклик або тільки погіршуєте стереотипи?
Дослідниця, яка переписала мою біографію, не знала про ці складнощі. Але я не звинувачую її, оскільки вважаю за свій обов’язок продовжувати пояснювати і навчати, а не розводитися у соціальних мережах. Це те, що може допомогти підростаючому поколінню не навішувати ярлики, як їхні колеги в західних країнах.
Із серії Нюші Таваколян «Янголи Оджалана»
Фото Нюші Таваколян: Араш Ашорінія
