Класик будь-якого жанру: Як Енніо Морріконе змінив музику та кіно

Минулого тижня не стало італійського композитора Енніо Морріконе, якого доречно і не вульгарно назвати «культовим» та «маестро». Він озвучував фільми Бертолуччі, Поланскі, Ардженто, Маліка, Тарантіно й багатьох інших — і це для них вважалося великим успіхом співпрацювати з Морріконе, а не навпаки. Наприклад, композитор довго відмовлявся від пропозицій Тарантіно: йому не подобалося те, як режисер використовував музику, й обов’язкові ріки крові. Зійшлися лише на «Огидній вісімці» — і саме саундтрек до цього фільму приніс Морріконе єдиний професійний «Оскар» (раніше була лише статуетка за заслуги).

Морріконе погано вкладається в дихотомію «мейнстрим або андеграунд». З одного боку, його композиції ставили на дзвінок телефона та збирали для «романтичних добірок» на касети і CD. Дехто вважає, що італієць надто далеко пішов у цей бік: нібито пізній Морріконе нудний, а його мелодії — одноманітні та позбавлені оригінальності. З іншого боку, він експериментував із фрі-джазом і технікою musique concrète, переносячи результат у популярні фільми.

Як казав сам Морріконе, у роботі композитора є лише ідеї, які ти розвиваєш. І йому вдалося розвинути дуже багато ідей.

Нові вестерни, новий підхід

Чи є мелодія, що асоціюється з вестернами міцніше, ніж тема з «Хороший, поганий, злий»? Морріконе озвучив понад 30 спагеті-вестернів, зокрема найвідоміші фільми Серджіо Леоне, — цей тандем приніс успіх обом. Роботою над фільмом «За жменю доларів» 1964 року з юним Клінтом Іствудом ознаменувався перехід Морріконе-аранжувальника у статус композитора.

Саме у спагеті-вестернах оформилося багато рис майстра. Наприклад, починати тему з дуже простого звучання, що запам’ятовується. У тій же стрічці «За жменю доларів» варган на кілька нот змінюється нехитрим, але неповторно талановитим насвистуванням, яке поступово ускладнюється та розгортається у виразний гімн.

Морріконе також любив еклектичний підхід і постійно комбінував електрогітару або клавішні з трубою, губною гармошкою та іншими традиційними інструментами — що ніяк не скидалося на академічну помпезність музики класичних вестернів. Його заголовна тема для «Мене звуть Ніхто» взагалі більше схожа на веселий поп-хіт, але з серйозними відсиланнями до академічної та фольклорної музики.

Леоне спочатку не мав великих бюджетів, тому композитору замість оркестру доводилося задіювати доступні у студії інструменти. Нестачу ресурсів Морріконе компенсував винахідливістю. Зокрема, він першим почав використовувати у музиці для вестернів свист, удари батога, звуки пострілів, виття койота (зімітоване музикантом Алессандро Алессандроні) та інші немузичні шуми.

Мелодії Морріконе не підкреслювали вже зроблене режисером, а додавали новий пласт, навіть перетягували увагу на себе. Так він поступово переписував і правила створення кіно: хіба Леоне дозволив би собі знімати настільки непристойно довгі сцени, побудовані лише на обміні поглядами, без геніальних мелодій Морріконе? Часто саундтреки для вестернів Леоне — Морріконе накладали не на постпродакшні, а писали ще до зйомок і програвали прямо на майданчику: так у акторів виходило краще вживатися в роль і знаходити правильні емоції.

Непристойно довгі сцени на одних поглядах з’явилися лише завдяки саундтреку.

Майже через сорок років у «Огидній вісімці» Морріконе обійшовся вже без пострілів або препарованих гітар. Тут композитор використав тему, що колись не увійшла до горору «Дещо» Карпентера, — і в цьому омажі 70—80-х відчувалася іронія автора, який добре усвідомлює своє минуле та нинішнє місце.

Повний спектр

Після вестернів майстру підкорялися практично будь-які жанри. У 60—70-х Морріконе грав в імпровізаційному ансамблі Gruppo di Improvvisazione di Nuova Consonanza, а також спілкувався з психоделічними і прог-гуртами — все це знаходило відображення в його роботах для кіно.

Наприклад, на початку 70-х Морріконе став придумувати музику для кримінальних драм і детективів: переплітав тривожні мінорні мотиви з хитрими аранжуваннями, фьюжн-імпровізаціями, психоделічними візерунками та «виючими» електрогітарами. А в темі для «Магдалени» поєднував джазовий ритм із хоровим співом у традиціях раннього бароко і навіть умовним ембієнтом. Мелодія для «Сицилійського клану» (яка серед гангстерських мотивів поступиться за впізнаваністю хіба що «Хрещеному батькові») в одній версії зіграна на електрогітарі, в іншій — на вібрафоні.

Він переплітав тривожні мотиви з психоделічними візерунками та «виючими» електрогітарами.

Морріконе проявив себе і в італійських фільмах жахів джалло. Його еклектичний підхід — поєднання атональності та тональності, класичної школи та народних мотивів, поп-вокалу, що вабить, та розгнузданого лаундж-звучання — допомагав передати дух жаху й еротизму цього жанру. Як приклад можна згадати елегантну композицію для «Птаха з кришталевим оперенням» режисера Даріо Ардженто, де присутнє все, що є ключовим для жанру джалло: маніяк, красива дівчина, детектив, чорні рукавички, капелюх і лезо бритви.

У багатій фільмографії італійського композитора — як відомі стрічки на кшталт «Двадцятого століття» Бертолуччі та скандального «Сало, або 120 днів Содому» Пазоліні, так і напівзабуті, як мокьюментарі «Битва за Алжир». Першим голлівудським фільмом із музикою Морріконе став не особливо успішний «Той, що виганяє диявола 2», але за ним пішли кримінальна драма «Недоторканні» Де Пальми, притча «Дні жнив» Терренса Маліка і ще безліч стрічок — автор завжди відрізнявся працездатністю і встиг написати оформлення для більш ніж 450 картин.

Ямайський дрифт

Менш відома частина біографії Морріконе — його вплив на жанр даб, що став прабатьком багатьох сучасних напрямів.

Ямайський музикант Лі Перрі вважається однією з ключових постатей у реггі та одним із родоначальників дабу — жанру, винайденого тут у 70-х. У спеку Перрі разом з товаришами вважав за краще відсиджуватися у прохолодних залах кінотеатрів, де саме крутили спагеті-вестерни. А потім друзі поверталися до студії та писали музику під враженням від побаченого й почутого.

Гурт Перрі The Upsetters випустив кілька альбомів із промовистими назвами Return of Django, Clint Eastwood, Eastwood Rides Again, The Good, The Bad and the Upsetters. Саме фільми Леоне — Морріконе були тоді на піку популярності, а Клінт Іствуд, який знімався в них, — головною зіркою. Звісно, ці стрічки не міг пропустити і Кінг Таббі, експерименти якого багато в чому сформували даб. А ямайський діджей King Stitt, що народився з деформованим обличчям, узагалі називав себе The Ugly One і звертався до Іствуда у треку Lee Van Cleef.

Із саундтреків ямайські артисти черпали не лише загальний настрій, але і прийоми з шумами й ефектами реверберації, а також особливості аранжування.

У техніки дабу багато чого перейняв драм-н-бейс, що розквітнув у 90-х у Великій Британії; з’явилися також дабтроніка, даб-хаус і даб-техно. Формувалися чи розвивалися не без впливу дабу хіп-хоп, трип-хоп, ембієнт-хаус та інші напрями — розгорнулася ціла гілка традиційних для музичних жанрів складних взаємозв’язків.

Морріконе назавжди

В одному з інтерв’ю Морріконе сказав, що не знає, хто такий Моррісі, — хоча з цим британським музикантом він колись створив пісню Dear God Please Help Me. Це свідчить не так про погану пам’ять маестро, як про кількість колаборацій. Морріконе писав для Шарля Азнавура, Андреа Бочеллі, Пола Анка, Дзуккеро, Франсуази Арді й багатьох інших; співпрацював із синті-поп-дуетом Pet Shop Boys.

Одні й ті самі мелодії майстра з’являлися у різних картинах. Так, одна з найвідоміших композицій Морріконе Chi Mai перекочувала з «Магдалени» у відому стрічку «Професіонал», а також у серіали «Замок англійця» і «Життя та часи Девіда Ллойда Джорджа», рекламу корму для тварин Royal Canin, фільм про Астерікса й Обелікса і російську фантастику «З глузду з’їхати!».

Про вплив Морріконе на їхню творчість говорили Muse, Portishead, Radiohead та Metallica. Gorillaz у пісні Clint Eastwood використовували рядок із «Хороший, поганий, злий». Багато хто робив ремікси і кавери на композиції Морріконе: ось, наприклад, версія Come Maddalena від американського рок-гурту Sun City Girls, а ось та сама композиція від Тома Міддлтона.

Семпли з його музики не порахувати. Їх можна знайти, зокрема, у треках електронників The Orb (з теми Man with a Harmonica фільму «Одного разу на Дикому Заході»), спід-гаражного проєкту 187 Lockdown, реперів Flying Lotus, Jay-Z, Skepta та Емінема (знову вестерн — і найбільш упізнавана тема з «Хороший, поганий, злий»).

Здається, багатьох смерть Морріконе вразила ще й усвідомленням того факту, що композитор досі був живий. І справа не в тому, що у свої 90 років він був бездіяльним, — навпаки, Морріконе активно писав і виступав. Просто він настільки міцно утвердився у масовій свідомості як культова постать, ніби не був живою людиною, а став богом композиторського пантеону. На жаль, тепер насправді.

Знімок на обкладинці: Перехожі біля графіті з портретом Енніо Морріконе (автор — вуличний художник Гаррі Греб). Зображення з’явилося в Римі наступного дня після смерті композитора — 7 липня 2020 року. Фото: Filippo Monteforte / AFP