Не вічні цінності: Як у Львові рятують культурну спадщину

Зараз українські музеї та галереї, які мають можливість і час, тобто не перебувають у зоні активних бойових дій, займаються збереженням експонатів. Із міркувань безпеки вони не діляться деталями своєї роботи. Але є культурні цінності, які не забереш у бомбосховища, — численні храми чи інші пам’ятки у публічному просторі може врятувати хіба що удача та небайдужість фахівців. Реставраторка Інна Дмитрук-Сорохтей розповіла Bird in Flight, як волонтери рятують львівські пам’ятки. А Вікторія Підуст задокументувала, як виглядає місто після їхньої роботи.

— У Львові багато скульптур, вітражів тощо, відреставрованих усього років п’ять тому чи навіть торік. Останнім часом ми дуже активно співпрацювали з польськими реставраторами, адже у місті надзвичайно багато інтернаціональної спадщини різних століть. Але зараз, звісно, немає різниці, польський костел, українська церква чи вірменська, — все треба зберегти. Може, це не завжди було видно зовні, але Львів цим жив, і з кожною новою реставрацією ми всі раділи, що зберегли ще одну пам’ятку. Були й гігантичні проєкти, як відновлення Гарнізонного храму. Зараз, із настанням тепла, повинен був починатися новий сезон реставраційних робіт, ми мали багато планів, але почалося інше.

Львів хотілося б увесь накрити куполом, його центральна частина — це фактично музей просто неба. Ще є власне етнографічний музей просто неба, багато пам’яток довкола міста, та й узагалі в Західній Україні їх найбільше, зокрема у Львівській і Тернопільській областях.

Львів хотілося б увесь накрити куполом, його центральна частина — фактично музей просто неба.

У Львові існують профільні організації зі збереження пам’яток обласного й місцевого рівня, а також ще одна благодійна, яку очолює Андрій Салюк. І, як це завжди буває, приватна працює швидше, оскільки позбавлена бюрократії. Тож на другий день бомбардувань України місцеві реставратори зібралися на базі саме цієї організації. Були як приватні спеціалісти, так і ті, хто працює на державній роботі. Усі прийшли як волонтери вирішувати, як діяти далі. Шок першої доби був надзвичайно сильним, але нам треба було запустити процес.

Тепер у нас немає вихідних, бо всім треба заробляти і сплачувати податки, а після основної роботи ми повертаємося рятувати пам’ятки. Поки ще у всіх вистачає адреналіну, хоча це вже третій тиждень роботи. Хіба що нам час від часу бракує хлопців, тому що потребуємо багато фізичної сили, а вони всі у ЗСУ чи теробороні. Але хто може — допомагає, навіть зовсім юнаки.

Ми займаємося буквально всім: їздимо до будівельних магазинів, купуємо потрібні матеріали, потім обгортаємо й закриваємо пам’ятки по місту. Зараз у команді не лише реставратори, нам допомагають музиканти, художники, є навіть фізик. І хоча існує загальний протокол дій, його не завжди можна застосувати, тож вирішуємо кожну ситуацію індивідуально. Наприклад, до деяких сакральних споруд доступ ускладнений, доводиться використовувати крани, щоб закрити скульптури чи вітражі на висоті. Зате у нас нарешті виходить нормально співпрацювати з чиновниками, які й допомагають нам із цими кранами.

Але найбільшу підтримку маємо від наших колег із Польщі. Передусім, вони одразу дали нам рекомендації. А це все поради від людей з кількома вищими освітами, які знають, що робити, а також дуже добре розуміють, що означає «російський чобіт». Також вони надсилають нам кошти і величезну кількість гуманітарної допомоги — я маю на увазі не загальної, бо з Польщі її багато, а саме матеріали нам, реставраторам. Крім того, польські спеціалісти приїздять і працюють разом із нами, навіть розуміючи, як тут небезпечно.

У поляків теж не було подібного досвіду з часів Другої світової, але нам вдалося знайти тих, у кого досвід рятування цінностей під час війни свіжіший, — це хорвати. Тому нещодавно ми провели зум-конференцію за участю міністерки культури Хорватії та цілого кола реставраторів з різних галузей. Адже йдеться про архітектуру рухому й нерухому, пам’ятки, скульптури кам’яні та дерев’яні, інтер’єрні й екстер’єрні, про твори на дошках, наприклад ікони, про твори на полотні, на папері — це все абсолютно різні нішеві реставраційні спеціальності, представники яких прийшли на цей круглий стіл. Їхньому досвіду вже тридцять років, але це все ж не сімдесят, тож ми дослухаємося до порад.

Є ще один комітет, заснований українською діаспорою Америки й Австралії. Він в основному займається збором коштів, оскільки надто важко доставляти на таку відстань реставраційні матеріали. І мене досі вражає, наскільки все швидко відбувається. Я дуже добре знаю, як це працює з державними музеями, коли закупівля реставраційних матеріалів через бюрократію може тривати тижні зо два. А тут я обираю все необхідне у магазині, їду з чеками до благодійної організації, там усе оплачують, і вже за дві години ми забираємо матеріали.

Ніхто не знає, скільки ми маємо часу. У нас є список пам’яток, які потрібно захистити, і ми просто йдемо по черзі, іноді повертаємося до вже закритих об’єктів і щось підправляємо. Таке враження, що кожного дня цей список лише збільшується, — і це добре, бо нам допомагають громадяни, які розповідають про свої будинки, де збереглися вітражі чи інші цінності.

Ніхто не знає, скільки ми маємо часу. У нас є список пам’яток, які потрібно захистити, і ми просто йдемо по черзі.

Нещодавно працювали над закриттям вітражів на костелі, і пані з кіоску, розташованого поруч, із такою щирістю нам дякували, що я ледь не розплакалася. Але багато й переляканих людей, на яких наша праця навіює тривогу. Звичайно, ми звикли дивитися на своє місто як на картинку, а тепер усе в якихось мішках, риштуванні, і це, звісно, пригнічує. Інколи підходять та питають: «Ви щось знаєте? Будуть бомбити?» Я дуже сподіваюся, що нас це омине, бо бачу страшні фото руйнувань інших міст.

Дехто насміхався: мовляв, бомблять же Схід — що ви тут у Львові робите? На що я зазвичай відповідаю: «А ви домовилися із ним, щоб він вас не бомбив? Чи у вас із Богом прямий контакт і він пообіцяв вас прикрити?» Хай усе ж моя робота виявиться марною і ми потім місяцями будемо все розпаковувати, повертати на місце.

Дехто насміхався: мовляв, бомблять же Схід — що ви тут у Львові робите? На що я відповідаю: «А ви домовилися із ним, щоб він вас не бомбив?»

Звісно, ми чудово розуміємо, що наша праця — це як мурашка воду носить на велику пожежу. Ми так, імовірніше, власне сумління заспокоюємо. Але якщо буде хвиля від якогось далекого вибуху, то вітраж хоча б не висадить чи уламки не потраплять у вікно, а розіб’ються об залізні листи або дошки, якими ми його закрили. Тобто ми розуміємо, що захищаємося не від чогось кардинального. Але мені жодного разу не спало на думку, що можна було б узагалі нічого не робити.

Фото: Вікторія Підуст, спеціально для Bird in Flight