Пейджер, секс та килими на стінах: 30 років історії України на фотографіях з сімейних альбомів

Книга «Українці XYZ: звички, смаки, побут» про повсякдення співітчизників у добу незалежності видана двома мовами — українською та англійською. До неї увійшли не тільки знімки, а й тексти про уподобання і звички українців. Основна частина фотоколекції — це світлини з особистих архівів. На них «відики», пейджери, килими на стінах, святкові шашлики, революції та врешті-решт війна. Потрібні зображення у приватних колекціях, архівах та серіях професійних фотографів відбирали фоторедактори Ярослав Солоп та Льоля Гольдштейн.

Книга складається з розділів про моду, їжу, дозвілля, традиції, стосунки, соціальну активність тощо. Вона не продається у книгарнях. Отримати примірник можна ставши донором проєкту на сайті спільнокошту. Вартість донату менше, ніж собівартість книги. Кількість примірників обмежена, як і термін можливої участі за допомогою донатів. «Українці XYZ: звички, смаки, побут» була створена завдяки підтримці Українського культурного фонду.

— Старі фото та листівки є моїм давнім захопленням. На них ти бачиш те, про що не дізнаєшся із жодного підручника з історії. Це шматочки життя — такого, яким воно було. Мало хто цікавиться 90-ми або нульовими, бо здається, наче вони щойно закінчилися. Але через 100 років хтось захоче подивитися на те, якими ми були, — і не в підручниках.

Найважче було дістати світлини з нульових. Ті, чия молодість прийшлася на 90-ті, ще зберігали фото. До того ж вони вже у тому віці, коли починаєш рефлексувати. Наступне покоління, тобто ті, кому зараз близько тридцяти, вже не мали такої кількості знімків. І в цьому віці ще ніколи вдаватися до рефлексії.

Ми вирішили не просто зібрати корпус фотографій, а порівняти між собою три покоління: генерацію «X», міленіалів та зумерів. До цієї теорії поколінь, звісно, є багато питань, але ми використали її просто як інструмент.

Збирати знімки ми почали влітку цього року. Активно заохочували людей у соцмережах, по радіо, шукали зображення на барахолках та аукціонах. Знімки зірок брали лише як виключення — тільки якщо у них було те, чого ми більше ніде не могли знайти. Наприклад, фото з пейджером: у 90-х він був у всіх, але дуже рідко трапляється на знімках. Така світлина знайшлася в акторки Вікторії Білан-Ращук. Фото з домашнім караоке надав Фоззі з «ТНМК», блогер Андре Альохін — зображення себе на кухні (з чоловіками подібних знімків було мало).

Раніше люди не фотографували прилавок або те, як їм роблять зачіску в салоні.

Довго обговорювали та змінювали категорії, виключили з них ЗМІ, музику, культуру. Бо коли почали працювати, зрозуміли, що інакше доведеться збирати ще не одну книгу, тому лишили тільки побут.

У нас був величезний вибір фотографій житла зі славнозвісними килимами на стінах. Більше за все матеріалу зібралося для розділу з їжею. Проблема виникла з розділами «Секс» та «Послуги»: раніше люди не фотографували прилавок або те, як їм роблять зачіску в салоні. Досі шкодуємо, що не вдалося знайти знімків із будками чоботарів.

Усі фото невідомих авторів ми перевіряли і, наскільки це було можливо, намагалися знайти людей на них. Жодну зі світлин ми не вкрали з інтернету — брали тільки ті, що особисто тримали в руках. На жаль, знайти авторів деяких безіменних знімків так і не вдалося.

Коли ми почали книгу, я думала, що в українців більше відмінностей. Виявилося, це не так. «Ікси» більше схожі з «зетами» — вони соціалізованіші, ніш «ігреки». Найбільша відмінність у сексі та коханні. «Іксам» притаманний сексизм і лукізм, на противагу «ігрекам» та «зетам». Міленіали більш розкуті й сексуально активні, а для зумерів важливіша вже якість, а не кількість сексу. Але всі ми схоже проводимо дозвілля: найпопулярніша розвага як 30 років тому, так і зараз — перегляд відео. Просто «ікси» ходили в кіно, «ігреки» дивилися касети, а «зети» — ютуб.

— Від самого початку книгу не планували як альбом суто вернакулярної, чи документальної, чи художньої фотографії. Ідея авторки, Марти Мольфар, полягала у створенні свого роду візуального дослідження українського побуту останніх 30 років за допомогою фотографії — безвідносно до рівня професійності тих, хто зробив знімки. Зізнаюся, у процесі роботи над книгою я час від часу намагався перетягнути все в бік більш цікавого мені вернакуляру, і тоді команді доводилося нагадувати, що книга в першу чергу не про фотографію, а про людей.

Якісь теми краще представлені в роботах саме аматорських фотографів, бо вочевидь здавалися тогочасним документалістам занадто буденними.

У результаті вернакулярна й авторська фотографії дуже органічно, як на мене, поєднуються. Якісь теми повніше і краще представлені в роботах саме аматорських фотографів та фотографок, бо вочевидь здавалися тогочасним документалістам (-кам) чи фоторепортерам (-кам) занадто буденними. Інші аспекти, навпаки, частіше висвітлені у професійних роботах. У книзі є також місця, де аматорські та професійні знімки зустрічаються і стають поруч, і тоді добре видно, що вони описують одні й ті самі явища, тільки під трохи різними кутами.

Ми не мали проблем із дозволами на цікаві нам фотографії. Зазвичай, навпаки, варто було попросити один знімок, як люди починали пропонувати й інші. Тим не менш вдалося дістати не всі світлини: хтось не встиг відсканувати фотографію з альбому, когось зупинили технічні перешкоди, хтось не зміг отримати згоду інших людей, зображених на знімку. Але я все одно дуже вдячний усім, хто принаймні спробував долучитися до проєкту.

Завершивши роботу, я зрозумів, що в українців та українок удома лежать неймовірні фотографічні скарби, які варто витягати, переглядати, досліджувати й показувати. І в мене на це великі плани. Також я знаю, що коло дослідниць та дослідників вернакулярної фотографії росте, і це не може не радувати.

Фото на обкладинці з родинного архіву Олени Морозової