«Сценарію ідеального майбутнього не існує»: Жителі ОРДЛО про визнання республік Путіним

Імена героїв змінені.

— Останні вісім років ми жили як на вулкані, з постійним відчуттям небезпеки. Це було непросто. Більшість моїх знайомих раді, що Путін визнав республіки. Але не тому, що вони хочуть війни з Україною, а тому що вірять, що це покладе край обстрілам, які відбуваються тут останні вісім років. Лінія розмежування знаходиться за 15 кілометрів від мого будинку, але я все одно чую звуки артилерії. Після визнання ДНР обстрілів поменшало, а сьогодні (22 лютого. — Прим. ред.) узагалі спокійно. Життя йде своїм звичаєм: люди ходять на роботу, в магазин.

Більшість моїх знайомих раді, що Путін визнав республіки.

Наступного дня після наказу про мобілізацію моїм друзям почали надходити повістки. Чула, що декого забирали до військкомату просто на вулиці, але особисто я нічого подібного не бачила, та й мої друзі у такі ситуації не потрапляли. У ЛНР ухвалили закон, що можна забирати автомобілі для потреб, у нас такого немає. На роботу я їжджу машиною і на ній же повертаюся ввечері додому.

Призовники взагалі не розуміють, куди їх відправлять і що їм треба робити. Усі чекають хоч якоїсь визначеності: кого призвуть, куди відправлять?

Ті, хто виїхав із Донецька під час евакуації, ухвалювали рішення про це самі — змусити жінку з дітьми просто так заради картинки зірватися з місця складно.

Більшість моїх друзів поїхали з Донецька у 2014 році, але цього разу ніхто не рушив із місця. Незважаючи на те що останні кілька днів були чутні звуки артилерії, вони не такі сильні, щоб люди злякалися і зірвалися кудись. Їм було недостатньо страшно. Дехто міркує так: якщо судилося загинути, то краще вже вдома. Я теж не збираюся їхати з Донецька. Тут батьки, до того ж я люблю своє місто і не можу залишити його.

За останні вісім років щодня нам щось нагадувало про війну: то хтось стріляє, то безпілотник вибухне, то ще щось бахне. За кілька днів до оголошення мобілізації звуки артилерії почастішали.

Я стежу за новинами, але не занурююся у них серйозно — не можна ж усі вісім років війни пропускати новини через себе. Я не дивилася звернення Путіна, але читала його онлайн. Особливих емоцій у мене не виникло, лише легка тривога і бажання швидше зрозуміти, що буде далі. Коли він визнав республіки, я не відчула ані страху, ані розчарування. Просто стало зрозуміло, що тепер усе буде по-іншому. Ми й так знали, що буде, але одна справа знати, а інша — почути це на власні вуха.

Коли він визнав республіки, я не відчула ані страху, ані розчарування.

Я не можу сказати, що у 2014 році було страшніше й гірше, це був лише початок шляху. Визнання ДНР — наслідок. Сумно, що вісім років тому ніхто нічого реально не зробив, щоб запобігти війні на Донбасі. Ніхто ні з ким не розмовляв. Якщо ти дійсно хочеш запобігти жахливій події, ти домовлятимешся з ким завгодно.

Перші кілька років здавалося, що якщо щось змінити, то Донбас повернеться до складу України. Але потім стало зрозуміло, що ми почали проживати якесь окреме від України життя. Вісім років — це довго. Багато хто подумки відрізав себе від України. Так, вони все ще їздять туди, там багато хто має родичів, проте як подолати прірву, яка між нами утворилася? Але я не можу себе повністю відрізати від країни, яку люблю, просто вона дуже сильно змінилася, принаймні на рівні офіційної риторики. Хоча з боку Росії також йде нездорова реакція. І вона також страшна. Будь-яка ненависть — це нездорово.

З економічної точки зору приєднання Донбасу до Росії було б вигідним: на інфраструктуру виділялося б більше грошей. Але наслідки такого приєднання були б жахливими, бо це викликало б з боку України ще більше ненависті. А якщо уявити, що українська армія візьме Донецьк, то стає ще страшніше. По-перше, брати його будуть із боєм. По-друге, розпочнеться полювання на відьом. У ДНР багато людей, які в різні часи були пов’язані з державним управлінням. Що буде з ними?

Якщо уявити, що українська армія візьме Донецьк, стає страшно.

Я бачила, як снаряд влучив у тролейбус, набитий людьми. У багатьох моїх друзів хтось загинув. Тому хоч би як розвивалися події, сценарію ідеального майбутнього для мене не існує — не можна відмотати час назад, не можна повернути загиблих.

Дуже хочеться, щоб війни більше не було.

— Ще два тижні тому життя тут було більш-менш. Тож новину про мобілізацію сприйняв погано. Молодь забрали — ходили по хатах та квартирах і забирали. Люди казали, що відмазатися неможливо: коли до тебе приходять мужики з автоматами, ти підеш із ними. Скажеш, що ти хворий, вони дадуть відповідь, мовляв, нічого страшного, ми вилікуємо. Ті, кого не забрали, забилися по хатах. Інші давно виїхали. Вулиці спорожніли.

У 2014 році у ЛНР було багато ідейних — виступали на зборах, висловлювалися, кричали. Тепер ніхто особливо не висовується.

Коли Росія почала стягувати сюди війська та техніку, багато моїх знайомих перевзулися: розповідають тепер, що у всьому винна Україна, яка довела їх до злиднів. Ті, хто за Україну, вважають, що доки Путін живий, нічого не зміниться. А з тими, хто за Росію, я не розмовляю.

Шахти давно закриті, у місті процвітав лише ринок. Хоча як процвітав — продавців більше, ніж покупців. На рибалку теж особливо не підеш, усе довкола заміновано. За вісім років тут нічого не змінилося, тому після визнання республік усе залишиться як було.

За вісім років тут нічого не змінилося, тому після визнання республік усе залишиться як було.

Від мого будинку до лінії розмежування 15 кілометрів. Учора, позавчора були обстріли — сильні, але не такі, як у 2015 році, коли небо від вогню було жовтого кольору. Після визнання ЛНР узагалі стало тихо.

Мені телефонують родичі з усієї України, підтримують, просять не занепадати духом. Але їхати я не збираюся. По-перше, нікому я не потрібний. По-друге, у мене на руках хвора мати, їй вісімдесят дев’ять. Ще нещодавно ходити не могла, тепер хоч якось пересувається. «Коли мене вже Бог забере?» — говорить мені. Я відповідаю: «Не хвилюйся, коли треба — тоді й забере. Тож живи». Але в неї дуже погано з пам’яттю, що не скажу, вона одразу забуває. Тому до війни вона ніяк не ставиться.

У сусідньому кварталі є підвал. У 2014-му ми там усі сиділи, і якщо зараз почнуть стріляти, піду туди.

На фото: Донецьк, Україна, 22 лютого 2022 року. Фото: Stringer / Anadolu Agency / AFP