«Коли вбиваєш через приціл, відчуваєш лише віддачу від прикладу»: Інтерв’ю зі снайпером ЗСУ

Снайпер С. (на прохання героя ми не називатимемо ані справжнього імені, ані позивного) приєднався до української армії у 2014-му. Тоді він не мав досвіду військової служби, але після подій Революції Гідності вирішив вступити до лав одного з добробатів та згодом поїхав на Донбас. С. пробув на фронті майже рік, перш ніж звільнитися. Невдовзі у нього почався посттравматичний стресовий розлад, з яким він боровся увесь цей час. Із початком повномасштабного вторгнення С. повернувся до ЗСУ та своєї армійської спеціальності. Євгеній Осієвський поговорив із ним про особливості роботи снайпера, професійні ритуали й те, які історії за цей період були найтрагічнішими та найабсурднішими.

Як люди взагалі стають снайперами у ЗСУ? Ти, наприклад.

Спочатку я потрапив на фронт як стрілець. А там уже керівництво на стрільбах спостерігало, підмічало, хто влучніший. У мене була додаткова перевага: я ще зі шкільних років любив малювати, тому маю непоганий окомір. Командування помітило це, мені дали постріляти по банках на полігоні у Слов’янську. Тоді видали гвинтівку і сказали обирати напарника, бо снайпер не працює один.

Навіщо потрібен напарник?

Можна й самому працювати, але так майже ніколи не роблять. Напарник — це коригувальник-навідник. Він сидить із далекоміром поруч, підказує тобі відстань до цілі, напрямок вітру, орієнтири, оглядає територію на 360 градусів. Відповідає за те, щоб вас не накрили і не обійшли, бо ти бачиш тільки крізь приціл. Хоча з часом я навчився дивитися обома очима.

Я знаю дві версії того, як влаштована робота снайпера. У першій він швидше математик — усе вираховує та моделює, креслить у записнику. У другій — ніби джаз-імпровізатор: працює інстинктивно, приймає рішення у вирі подій. Яка правильна?

Залежить від обставин. Якщо це автономка, тобто якщо снайпер із напарником кілька днів працюють на віддалі від решти підрозділу, тоді часу на розрахунки вдосталь: замальовуєте місцевість, облаштовуєте позицію. Імпровізація — в активному бою. Коли ваш підрозділ кинули у вир подій, жодних розрахунків ти вже не робиш.

Математику, до речі, я ніколи не любив, але тут довелося. Постійно потрібно зважати на швидкість вітру та рельєф. В ідеалі поправку на вітер роблять починаючи з двохсот метрів. Мені траплялося працювати до кілометра — тоді потрібно додавати поправки й на силу тяжіння, траєкторію польоту кулі, силу опору повітря. Коли працюють від двох кілометрів, враховують навіть обертання Землі, але у мене такого ще не було.

Коли ваш підрозділ кинули у вир подій, жодних розрахунків ти вже не робиш.

Усі ці математичні розрахунки ти робиш прямо на позиції у блокноті?

Звісно. Спочатку виходиш на розвідку з напарником без гвинтівки. Обходите все, вираховуєте, записуєте, потім повертаєтеся на базу. За потреби підлаштовуєте костюм під місцевість. Бо є звичайний, як ті, що продаються в магазинах, але в ідеалі треба завжди робити костюм самому. Замаскуватися можна під все що завгодно — від трави й аж до купи сміття. Наскільки вистачить фантазії.

Яке твоє завдання в бою?

Пріоритетні цілі — офіцер, кулеметник чи, за ідеального збігу обставин, ворожий снайпер. Але все ж снайперські дуелі скоріше міф. Снайпера майже неможливо помітити під час активної стрілянини, а навіть якщо помітиш, набагато простіше надіслати координати твоєму підрозділу. Артилерія, міномети чи гранатомети про все подбають.

А що як помітять тебе?

Треба одразу йти. Не передислокуватися, а саме йти. Коли обличчя починають повертатися у твій бік, це вже тривожний дзвіночок, що час змотувати вудки. Якщо працюєш в автономному режимі, то зазвичай можеш відпрацювати дві-три цілі максимум. Після вже починають виглядати приблизний напрямок, звідки стріляють. Ще хвилина-дві — й тебе почнуть крити.

Чи правда, що снайперів в армії недолюблюють?

Це найщурячіша робота. Ворог тебе терпіти не може, бо ти завдаєш йому багато неприємностей, це зрозуміло. Але інколи навіть товариші трохи стороняться. Якщо вони борються з противником очі в очі чи, скажімо, з відстані до ста метрів, то ти знаходишся значно далі від лінії зіткнення, а отже, і ймовірність схопити кулю значно менша.

Це найщурячіша робота. Ворог тебе терпіти не може, бо ти завдаєш йому багато неприємностей. Але інколи навіть товариші трохи стороняться.

Розкажи про снайперські звичаї. Ти якихось дотримуєшся?

Особисто мої ритуали — більш практичні речі. Наприклад, ніколи не їм перед виходом на позицію. Єдине, чим можу перекусити перед роботою, — желейні ведмедики чи «Шалена бджілка». Якщо з’їсти її багато, не відчуваєш голоду та не бурчить живіт, що важливо. Уночі, посеред лісу, бурчання живота можна почути метрів за п’ятдесят. З тієї ж причини за кілька годин перестаю курити. Куріння вбиває відчуття запаху, а некурець здатен почути курця десь із сімдесяти метрів, якщо вітер не заважає.

А ось звичаї на кшталт насічок на зброї — немає такого. Хоча хтось, може, й робить їх, але це хлоп’яцтво, хвалощі.

Що відчуваєш, коли вбиваєш крізь снайперський приціл?

Це найтиповіше запитання. Дам тобі таку ж типову відповідь: відчуваєш віддачу від прикладу. І все.

Але ж потім це наздоганяє?

Після мого першого разу я взагалі відкинув гвинтівку. Прямо там, на позиції. Побачив усе у приціл, відкинув зброю і лежав плакав. Як на мене, це було нечесно, бо людина мене не бачила. Чолов’яга, взагалі-то, стояв каву пив. Мені дуже пощастило з напарником, він мене підтримав, сказав що це просто моя робота, що про таке краще не замислюватися.

Після мого першого разу я відкинув зброю і лежав плакав.

Чому ти вирішив піти з армії у 2015-му?

Цілі змінилися. Тобто робота залишилася такою самою, але завдання стали іншими. Одна справа, якщо ти бачиш людину з кулеметом й усвідомлюєш, що за день-два чи за пів години вона буде на позиції, поливатиме твоїх товаришів. Зовсім інша — відпрацьовувати просто по людях у формі.

Може, я вчинив непрофесійно, пішовши. У цьому амплуа можна розвиватися безкінечно. Починаючи з точності стрільби, маскування й закінчуючи математичними обчисленнями. Я просто все відсік, хотів радикально змінити життя.

І згодом у тебе розпочався ПТСР?

Мабуть, трохи менше, ніж за рік. Спочатку гостро реагував на феєрверки, петарди, звуки голосні. Потім почалися панічні атаки. Досі пам’ятаю першу, найяскравішу. Спав уночі в ліжку, прокинувся з думкою: от і все, зараз я помру. Забув, як дихати. Не розумів, що сталося. Перше, що зробив, — почав гуглити.

З часом атаки частішали, але я напрацював собі цілу систему. Наприклад, допомагає жувати жуйку чи просто їсти. Іноді, якщо панічні атаки дуже інтенсивні, ще й у незручних місцях, просто пересилюєш самодисципліною.

Під час підготовки про таке взагалі розповідали?

Психологи працювали з нами у 2014-му. Попереджали, але я не звертав уваги — був молодий і дурний. Тож коли трапилася перша атака, я не знав, що зі мною відбувається.

Та й у ті роки все було доволі хаотично, ми багато інформації шукали самі — з книжок, відео, туторіалів з ютубу.

Що зрештою допомогло?

Психоаналітик. Після кількох сеансів відчув, що стає краще. У нашому суспільстві психотерапія й досі вважається чимось ганебним, на Заході ж її практикують дуже широко. Я такий дурень, що звернувся настільки пізно. Ось моя порада для всіх: йдіть до психолога, це прямо клас. Атаки все одно продовжувалися, але стали рідшими.

А після 24 лютого?

Після початку активної фази жодної атаки не було — відлягло. Враження, ніби тепер я знаходжуся у своїй тарілці.

Ти тоді одразу повернувся до роботи снайпером?

Наступного дня після початку вторгнення я й кілька товаришів добули автомати. Згодом зі мною вийшли на зв’язок, видали гвинтівку, почали ставити завдання. Знову сказали обирати собі напарника.

Базувалися ми в Києві, вночі виїжджали на роботу до передмість, де тоді ще стояли росіяни.

Дурне запитання, мабуть, але: вночі взагалі можна працювати снайпером?

Звичайно! Є ж тепловізори, нічники. Уночі взагалі ідеально. Хоча, враховуючи рівень підготовки орків, можна було навіть удень у чистому полі шмаляти, на повний зріст.

Тебе хвилює твоє раптове одужання від ПТСР через повернення на війну? Тобто колись же настане мир, і цей різновид «терапії» більше не буде доступний.

Узгагалі не думав про це. Я звик жити сьогоднішнім днем, «плани» у мене були до 2014-го. Тож подивлюся. Може, якщо це допоможе нормально почуватися, поїду в миротворчу місію.

Якось чув перехоплення розмови орків. Один із них каже іншому: «Якби міг, я б, мабуть, усе життя воював». У певному сенсі я його розумію.

Наскільки для тебе все змінилося після побаченого в Бучі?

Я завжди казав, що ворога треба поважати, яким би він не був. І я досі вважаю, що яку завгодно людину таки можна поважати. Але це не люди.

Снайперство — щуряча робота ще й тому, що іноді ти можеш лише дивитися, нічого не роблячи. І те, що я бачив у Бучі, в Ірпені… Мене захопили емоції. Якоїсь миті виконувати роботу з холодною головою не виходило — я бажав їм не просто смерті, а й страждань. І не тільки ж Буча. Горенку рівняли з землею, як і Мощун, хоча це незначні населені пункти, і взагалі жодного [військового] значення вони не мають.

Якоїсь миті виконувати роботу з холодною головою не виходило — я бажав їм не просто смерті, а й страждань.

До речі, Мощун. Я знаю, в тебе є історія про нього.

У Мощуні бої були особливо важкими: спочатку село захопили росіяни, потім відбили українці, потім знову вони, потім знову ми. Через постійний рух фронту багато окупантів залишилися спочивати на нашій землі. А ці свині з місцевих господарств… Ти знаєш, що свиня може з’їсти все що завгодно?

Знаю, від Гая Річі.

Так, «Великий куш». Але це не міф. Отже, ці свині з Мощуна повтікали з сараїв, гасали лісами, їли мертвих росіян, хоча і наших, мабуть, теж. Потім настав критичний момент, коли вони зжерли все м’ясо у лісосмугах і почали заходити назад до села. Кидалися на людей, ніби скажені пси. Тож нам довелося поїхати й перестріляти цих кабанів-канібалів.

Якщо це найабсурдніша історія війни, то яка найстрашніша?

Особисто для мене це моє перше… моя перша ліквідація. Ми зачищали село у 2014-му. Він вискочив з-за рогу, вистрілив. Я перелякався, почав падати на спину, затиснув гачок автомата. Влучив йому у груди, шию, підборіддя, здається лоб. Він впав просто переді мною. Усе сталося дуже швидко, на відстані у метр чи два.

А найбільш обнадійлива?

Те, як усі об’єдналися. Знаєш, абсолютно незнайомі люди пишуть мені повідомлення в інстаграм, вітання, слова подяки.

Чи не стає це з часом прісним?

Ні, ти що! Це неймовірна підтримка. Завжди роблю скриншоти й надсилаю хлопцям із підрозділу. Ми весь час їх один одному пересилаємо. Це дає мені віру в перемогу. Не просто перемогу збройних сил, а й усього народу.

Після стількох років у тебе ще залишається почуття страху?

Страх є завжди, тільки дурень не боїться. А сміливці довго не живуть.

Ти знав когось, хто погано закінчив через браваду?

Сам був таким, коли війна тільки почалася, у 2014 році. «Я нічого не боюся, я йду тільки вперед». Зрозумів, що треба себе бодай трохи тримати під контролем, лише коли схопив першу кулю. Влучила у бронежилет, під лопатку. Відчуття, ніби молотком влупили по голому тілу. Треба завжди знаходитися якнайближче до землі, а не виглядати там чогось, обертатися на всі боки. Я через це її і схопив.

Зрозумів, що треба себе бодай трохи тримати під контролем, лише коли схопив першу кулю.

Наскільки я знаю, у мирному житті ти пишеш музику для реп-виконавців.

Так, це називається бітмейкерство. Робив це переважно не за гроші, писав лише для виконавців, які мені подобаються. Не для якихось там пострадянських зірок, а для менш відомих реперів. Як це не парадоксально, всі мої постійні творчі партнери — з країни-агресора.

Як ти з ними спілкуєшся після початку активної фази? Багато хто підтримує офіційну версію РФ?

Вони не вірять російській пропаганді, але у них ця дивна позиція: «Я не підтримую війну, але не можу протестувати, бо кинуть до в’язниці». Один із них, особливо близький друг, розповів, що він цього року підпадає під призов, але вже назбирав досить грошей, аби дати хабаря й відкосити. Це добре. Отже, він усвідомлює, що в іншому разі міг би зустрітися зі мною на території України не у якості гостя.

Ілюстрації: Іра Ромб спеціально для Bird in Flight