«Я ніби дивлюся прямий репортаж з пекла», — дочка військового, що б’ється на Азовсталі

Українські військові зайняли Азовсталь на початку березня. Незважаючи на постійні обстріли та авіаудари, вони й далі утримують територію підприємства та не раз заявляли, що не мають наміру здаватися. Наприкінці квітня становище українських військових погіршилося: російська армія заблокувала Азовсталь, запаси продовольства та медикаментів добігли кінця, кількість поранених досягла шести сотень. 27 квітня представники полку «Азов» заявили, що готові евакуюватися за посередництва третьої сторони. З початку травня з Азовсталі було вивезено близько п’ятисот людей, але українські військові досі знаходяться там.

Bird in Flight поговорив з дочкою одного з бійців, які захищають Азовсталь. На умовах анонімності вона розповіла, як українські солдати виживають на території заблокованого підприємства та що допомагає не занепадати духом їхнім родичам.

На прохання героїні ми дублюємо інтерв’ю російською мовою. Прочитати його можна тут.

Можу тільки уявити, що ви відчуваєте, читаючи новини про Азовсталь. Де ви знаходите сили не зневіритися?

Неможливо не триматися. Я сподіваюся на диво і вірю, що все буде добре. Якщо я сумніватимуся в цьому, то збожеволію.

Я живу зі смартфоном у руках — читаю новини. Якось у мережі з’явилося відео, на якому нібито на Азовсталь скинули надважку бомбу. Відбувся потужний вибух, після якого навряд чи хтось би вижив. Азовсталь бомблять без упину, але те відео було знято в іншому місці. Ми мало не посивіли — думали, що всі загинули. І тато також. Я дуже прошу журналістів і блогерів перевіряти інформацію про Азовсталь, яку вони публікують. Родичі тих, хто тепер на заводі, з болем сприймають погані новини. Також важливо публічно говорити про те, що на Азовсталі не тільки наші герої з полку «Азов», а й військові з інших підрозділів. І всі вони люди.

Як ваш тато опинився на Азовсталі?

Тато служить у ЗСУ. До середини березня він був у Маріуполі, потім разом з усіма військовими й багатьма цивільними, що залишилися, сховався на території Азовсталі.

Коли ви востаннє розмовляли з ним?

Півтора місяця тому, коли він був у Маріуполі. Це були короткі та рідкісні дзвінки, потім зв’язок з ним зник.

Тепер ми спілкуємося есемесками. Він пише повідомлення, віддає телефон побратимові, який пробирається туди, де є хоч якийсь зв’язок, а той уже надсилає повідомлення мені. Кілька разів тато сам з телефоном шукав покриття. Відправляв повідомлення і біг назад під обстрілами. Після такого я переживала, добіжить він в укриття чи ні. Дуже хочеться побачити його хоч на фото, хоч і знаю, що їм заборонено їх надсилати.

Що розповідає тато?

Пише, що любить мене, просить бути обережною. Цікавиться новинами. Новини — це найважливіше для всіх, хто перебуває там. Вони хочуть почути щось обнадійливе з «великої землі».

На мій день народження він вирішив зробити мені подарунок. Кілька днів шукав зв’язок, щоб відправити мені гроші. Я казала, що не варто, але тати завжди залишаються татами.

Окрім тата на території комбінату перебувають кілька моїх друзів дитинства. Вони виходять на зв’язок частіше, ніж тато. Хлопці розповідають, ким працюватимуть після війни; ми обговорюємо музику, згадуємо вечірки, на яких бували. Для них дуже важливо хоч на секунду забути, відволіктися.

Ще вони постійно цікавляться, як минув мій день. Відповідати на це питання ніяково. Уявіть: ти сьогодні катаєшся на велосипеді, а вони в цей час перебувають у пеклі. Але хлопцям важливо знати, що десь є мирне життя. Бо заради нього вони воюють.

А взагалі, дивно бачити в месенджері серед повідомлень друзів і колег листування з хлопцями, які переживають справжнє пекло. Я ніби стежу за цим у прямому ефірі.

У якому стані тато зараз?

Під час війни я вперше побачила, як він плаче. Не тому, що боїться, а швидше, щоб впоратися з постійною напругою. Тепер він тримається.

Під час війни я вперше побачила, як тато плаче. Не тому, що боїться, а швидше, щоб впоратися з постійною напругою.

У цілому люди, що перебувають на Азовсталі, виявляють дивовижний спокій. Вони розуміють всю, скажімо так, «складність ситуації», але все одно вірять у диво.

Раніше їм називали хоча б приблизні дати надання допомоги. Для солдатів це були свого роду маячки, що допомагали триматися. Тепер навіть приблизних термінів не називають. І це найважче для них.

Як ви переживаєте ситуацію на Азовсталі?

Що гірша ситуація там, то гірше мені. Але я тримаюся. Коли відчуття п***ця накопичується, я схлипую і одразу заспокоююся. От так і плачу — по секунді на день. Але тепер наші захисники переживають те, до чого не готова жодна людина. Ми в тилу і не маємо права бути слабкими.

Мамі складніше. Вона виїхала з Маріуполя тільки в березні. Коли по неї заїхав родич машиною, додому на кілька хвилин заскочив тато. Він умовив маму поїхати. Якби тато не зайшов додому, вона б залишилася — мама до останнього не хотіла кидати його там.

Мама виїхала на захід України й кілька днів була сама не своя: ходила містом, опустивши очі, не розуміла, на якій вулиці перебуває. А вона в мене туристка, чудово орієнтується на місцевості.

Треба сказати, що мені пощастило: я на зв’язку з татом та приятелями і знаю, що вони живі. Родичі деяких хлопців не знають і цього. Найскладніше матерям: не мати інформації про свою дитину — це кошмар. Переживають усі по-різному. Хтось бадьориться, хтось постійно плаче.

Чому в одних зв’язок є, в інших немає?

Територія Азовсталі величезна. Це місто в місті. Люди розподілилися по ній нерівномірно. В одній частині заводу є зв’язок, в іншій — немає.

Як у них справи з їжею?

Якось тато вихвалявся, що зібрав сто літрів дощової води. Це мало з огляду на те, скільки там людей. Пізніше він написав, що денна норма води на людину — двісті грамів. З їжею легше: продукти є, але хліба вони не їли днів сорок.

Якось тато вихвалявся, що зібрав сто літрів дощової води.

Втрат багато?

Втрати є, але цільної картини ті, хто перебуває там, не знають. Військові розташовані в різних частинах Азовсталі.

Що ви відчуваєте, коли бачите евакуацію цивільних?

З одного боку, я рада, що люди врятувалися, з іншого — розумію: що менше на Азовсталі цивільних, то менше у військових шансів вижити. Російська армія і так нікого не милувала, а коли звідти вивезуть цивільних, комбінат зітруть з лиця землі.

Президент багато говорить про евакуацію цивільних з Азовсталі, але треба рятувати і військових! Вони втратили багатьох побратимів, тому хочуть воєнної деблокади. Але ми розуміємо, що тепер провести її неможливо і треба робити ставку на дипломатичні рішення. Ми, родичі та близькі тих, хто лишився на Азовсталі, намагаємося вплинути на цей процес: пишемо пости, даємо інтерв’ю іноземним журналістам. Європейські політики залежать від свого електорату, тож що більше галасу в соціальних мережах, то більше шансів, що світова спільнота допоможе вивести наших.

Що кажуть чиновники?

Це складна тема. Не хочеться розганяти зраду, але до певних чиновників є питання. Наприклад, ми знаємо, як у деяких моментах допомогти людям на Азовсталі вижити. Але чомусь постійно стикаємося з незрозумілими перешкодами з боку деяких чиновників.

Ми знаємо, як допомогти людям на Азовсталі вижити, але стикаємося з перешкодами з боку деяких чиновників.

У подробиці вдаватися не буду — боюся нашкодити нашим солдатам. Скажу тільки: кожен чиновник має розуміти, що за заминки та відмову допомогти військовим у Маріуполі йому доведеться відповідати після війни. Трагедія Маріуполя — безпрецедентна подія. Жодна деталь не залишиться непоміченою.

Що ви скажете татові, коли його побачите?

Мої бабуся та дідусь відмовилися виїжджати з Маріуполя — чекають тата. Вони сподіваються, що, вийшовши з Азовсталі, він прийде до них додому (наша квартира зруйнована). Я дуже переживаю за бабусю та дідуся, але рада, що, покинувши територію комбінату, тато буде не сам. Коли я його побачу, нічого не скажу — просто обійму. Мені й бачити його не обов’язково, головне знати — він вийшов.

Ілюстрація: Марія Кінович.