Досвід

Одні боялися, інші плакали: Провідники дипломатичних рейсів — про улюблених (і не дуже) пасажирів

Bird in Flight розпитав провідників і начальників дипломатичних потягів про те, хто зі світових політиків чим їм запам’ятався.

З початком війни авіаперельоти в Україні зупинилися. Залізниця стала чи не єдиним безпечним способом перевезення іноземних політиків і чиновників, які вирішили відвідати країну. Дипломатичні рейси отримали назву «Залізна дипломатія». Обслуговують їх працівники Укрзалізниці, які до цього працювали на звичайних маршрутах. Bird in Flight дізнався у них, як це — супроводжувати тих, від кого залежить доля України та світу.

Дмитро Ярошенко, 36 років
Начальник потяга. Працює на залізниці 17 років

— Я люблю свою роботу за двіж: спілкуєшся з людьми, розв’язуєш складні ситуації, конфлікти. Обов’язків багато, але головний — слідкувати за безпекою пасажирів. Якось у вагоні я відчув запах диму. Знайшли купе, з якого доносився запах, воно було зачинене. Не достукалися, відчинили самі. Бачимо — пасажир заснув, а цигарка тліє. Це дуже небезпечна ситуація, бо вагон згорає за 5-7 хвилин.

Я мріяв бути провідником з дитинства. Мій батько до останнього працював начальником потяга, мама досі працює провідницею. У шість років про потяги я знав не менше за студента залізничного училища. Пам’ятаю, як сказав батькам, що виросту і стану начальником потяга. Слова свого дотримав. Одинадцять років працював провідником, шість — начальником потяга.

З виразом «клієнт завжди правий» я не згоден. Якщо пасажир правий, то правий, якщо ні — я заступлюся за провідника. У моїй бригаді сімнадцять працівників, вони моя друга сім’я. За голосом кожного з них я можу зрозуміти, що з ним усе нормально.

У перші дні ми працювали на евакуаційних рейсах. Світло у вагонах вимкнене, діти плачуть. Пасажири як кільки у банці; ті, хто не вліз у вагон, були готові брати його штурмом. Одна бабуся привела з собою шість собак і дванадцять котів. Кажу: «Куди ви їх везете? Ви ж самі ледве ходите». Вона: «А шо робить? Приюти розбомбили. Не кину ж я їх…» Усіх тварин ми прилаштували в тамбурі. Це були складні рейси: багато провідників боялися. Я не боявся, але повторювати цей досвід більше не хочеться.

Пізніше мене перевели на дипломатичні рейси — покликали на них разом із командою. Гостей забирали у Польщі, везли до Києва, потім назад.

Команді не кажуть, хто з «віпів» буде їхати у їхньому потязі, про це ми дізнаємося, коли вони заходять до вагона. Я возив багатьох відомих людей, зокрема Шона Пенна. Ще був один пасажир, про якого я не маю права розповідати нікому, навіть дружині.

Команді не кажуть, хто з «віпів» буде їхати у їхньому потязі.

Більше від інших мені сподобався Борис Джонсон. Простий, відкритий, з класною зачіскою. Англійська в мене не дуже, тож я спілкувався з ним через перекладача. Уже в кінці я йому сказав, що ніколи не був у Лондоні. Він мені відповів: «Приїздіть!» Ага, відповідаю, тільки вашу візу зроблю.

Макрона я не возив, але бачив його на пероні на одній зі станцій. Я багато читав про Макрона в новинах. Можу сказати, що я не люблю, коли людина і вправо і вліво. Якби я міг обирати, кого везти — Макрона чи Джонсона, обрав би останнього. По Джонсону ж видно, що він по-людськи хоче допомогти.

Я розумію, що, якби не війна, політики і дипломати користувалися б літаками, а не потягами і я б навряд чи з ними познайомився. Але робота на дипломатичних рейсах — це далеко не пік моєї кар’єри, я можу більше. Міністром транспорту бути не хочеться, а от стати генеральним директором Укрзалізниці я би спробував. Для цього мені багато чого потрібно навчитися, але шанси є.


Тетяна Когут, 36 років
Провідниця, працює на Укрзалізниці 19 років

— 25 лютого ми вирушили в рейс до Новоолексіївки, проте доїхали лише до Запоріжжя, бо міст, який ми мали перетинати, розбили. Мені страшно навіть від слова «війна» — що вже казати про стан, коли я почула звуки вибухів. А лунали вони постійно. Але нічого, ми якось справилися.

Наприкінці березня мене поставили на дипломатичні рейси. Кого ми будемо возити, звідки і куди — ніхто нічого не казав. Ніяких особливих інструкцій нам теж не давали. Але це й зрозуміло — війна ж.

Я ніколи не думала, що буду возити таких великих людей. Спочатку переживала, що щось піде не так, але минулося.

Я возила Роберту Мецолу, Бориса Джонсона, Олафа Шольца, Ненсі Пелосі, Урсулу фон дер Ляєн, президентів Литви, Словаччини. Кожна делегація вражала по-своєму, але всіх об’єднувало те, в якому стані вони поверталися додому: вони були пригнічені. Дехто, коли показував нам світлини, зроблені в Ірпені чи Гостомелі, ледве стримував сльози. Дивитися на них було тяжко, хоча, з іншого боку, приємно було розуміти, що їм не все одно. Вони відвідували Україну попри небезпеку.

Дехто, коли показував нам світлини, зроблені в Ірпені чи Гостомелі, ледве стримував сльози.

Більше за інших мене вразила Урсула фон дер Ляєн. Вона настільки добра людина, що це важко передати словами. Ми возили її декілька разів, і кожного разу вона віталася з нами. Хто ми такі? Маленькі люди, але вона все одно привіталася.

Сусіди, знайомі, родичі постійно запитують мене про гостей, яких мені довелося возити, але я не люблю говорити про це. Чому? Бо 24 серпня, коли я обслуговувала Бориса Джонсона, четверо моїх колег, які працювали на інших рейсах, загинули під обстрілами, прямо у вагоні. Ще двоє, мої близькі знайомі, вижили, але досі знаходяться в лікарні. Вихвалятися знайомством із президентами, коли сім’ї моїх колег плачуть від горя? Це неправильно.


Олександр Пирожков, 33 роки
Начальник потяга. Працює на залізниці 15 років

— Коли почалася війна, я був у відпустці. Зранку 25 лютого мене викликали. Багато провідників, які через бойові дії не змогли виїхати зі своїх міст, не вийшли на роботу. Залізниці потрібні були люди.

У перший день війни ми мали їхати на Миколаїв, але в останню мить рейс скасували — росіяни обстріляли миколаївський вокзал. Ніч ми провели у вагоні, читаючи новини, наступного дня поїхали в евакуаційний рейс. Це була найскладніша поїздка в моїй практиці. Людей тьма, штовханина. Ніхто не розумів, що відбувається, пасажирів доводилося заспокоювати. Ми до останнього не знали, куди їдемо. Потягу присвоїли номер, який потім чотири рази змінювали, щоб провести безпечним шляхом. Перші дні ми не спали, бо не було де. Свої купе ми віддали пасажирам, самі сиділи на відрах у проходах.

Не боїться лише дурень, мені ж постійно страшно в рейсах. З тією різницею, що на початку війни я боявся за себе, а зараз за дітей, які у вагоні: я своє вже пожив, а вони тільки починають.

Не боїться лише дурень, мені ж постійно страшно в рейсах.

Найстрашніший момент був, коли у Краматорську підірвали потяг. Загинув провідник з моєї бригади. Він працював разом із дружиною. Коли вона вийшла з вагона, в нього влучила ракета. Вона лишилася з дітьми.

Начальником потяга мене призначили під час війни. Я сказав, що не готовий, але мене запевнили: у разі чого мені все пояснять. Так я опинився у лавах «Залізної дипломатії» — групи залізничників, які займаються перевезенням VIP-гостей.

Першого дня я нервував, як-не-як потрібно було обслуговувати іноземних гостей. До того ж англійська в мене не дуже, спілкуватися доводилося через перекладачів і гугл.

Я возив багатьох, зокрема закордонних коміків, представників посольства США, Емманюеля Макрона. Жартома казав жінці, що мою руку потрібно виставити в музеї, — так часто я вітався із відомими людьми. Але статус гостей мало впливає на мою роботу. Емманюель Макрон для мене — просто пасажир. Я спілкувався з ним як з усіма іншими: запропонував чай, каву, показав, де лежить ковдра.

Зараз я почуваюся впевненіше як начальник потяга, але все одно час від часу раджуся з керівництвом.


Тарас Волошанівський, 35 років
Провідник. Працює на залізниці 16 років

— Я став провідником після другого курсу залізничного інституту. Пішов влітку на практику і залишився: захотілося стати самостійним, не залежати від батьків. П’ять днів працюю, п’ять вихідних. З таким графіком можна займатися не лише роботою, а й ще чимось своїм.

Першими пасажирами мого дипломатичного рейсу були представники парламентів Литви, Латвії та Естонії. У той час бойові дії йшли в 10-15 кілометрах від Києва. Наші пасажири були налякані, одразу повдягали бронежилети. Охорона також була на межі. Назад везли їх теж ми. Вони були змучені, але коли ми від’їхали від Києва — розслабилися.

Після цього я возив ірландського прем’єра, Анджея Дуду, Ентоні Блінкена, Макрона, Шольца та Драгі.

Джонсон зі мною їхав двічі. Під час другої поїздки він упізнав нас, підійшов сфотографуватися. Потім ці світлини облетіли весь світ, але популярності я не відчув — хіба що сусіди почали розпитувати, кого я ще вожу.

Особливо мені запам’ятався Анджей Дуда. Він подарував нашій команді портмоне з підписом «Від президента Республіки Польща». Цей подарунок лежить у мене вдома, я зберігаю його для історії.

Раніше в дипломатичні рейси я їздив по п’ять разів на місяць, сьогодні рідше. Не думаю, що про Україну почали забувати, — просто Європа готується до Різдва.

Відчуття причетності до історії в мене немає. Можливо, після перемоги у мене буде час переосмислити те, що сталося, але зараз мені хочеться тільки спокою.


Фото: Олександр Чекменьов

Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «MC2C (Media City to City): Creating city-to-city media connections for local and Ukrainian diaspora audience needs». Його реалізує Львівський медіафорум у партнерстві з Thomson Media та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю редакції.

Нове та Найкраще

252

202

263
469

Більше матеріалів