Арештантський щоденник затриманого на мінських протестах

Ян не раз висвітлював білоруські протести, але ніколи не потрапляв під арешт до листопада 2020-го. Того дня разом з ним затримали понад тисячу осіб. Ізолятори давно переповнені, тому людей відправляли до в’язниць. Авсеюшкін побував у двох: у Жодино і в Могильові. Там він записував побачене і свої роздуми. Через місяць після звільнення, коли емоції вляглися, Ян відновив вилучений щоденник. Bird in Flight публікує уривки з нього.

9 листопада

До в’язниці в Жодино нас везуть у автозаку. У машині разом зі мною близько 40 чоловіків і жінок. Як не дивно, омонівці поводяться з нами ввічливо, на «ви», але Жодино зустрічає командою «Маски на еб*ла!», криками, кийками. На підлозі в камері-приймальнику лежить біло-червоно-білий прапор. Страшно, я навіть радію, що в масці, — вона створює ілюзію приватності та захисту.

Після переклички нас відводять у підземний коридор і змушують йти навприсядки, хто не може — повзе рачки. Таким чином проходимо метрів триста. Піт котиться градом, маску вже хочеться зірвати. Нарешті видряпуємося сходами в корпус, там нас хвилин на сорок вишиковують біля ґрат: руки і ноги розчепірені, об прути спираєшся тильним боком долонь.

Після огляду ми знесилені падаємо на сталеві нари в камері. Затісно — на 17 осіб усього шість спальних місць.

10 листопада

Ми лаємо білоруський уклад життя, шукаємо шляхи вирішення проблем. Відчуття, ніби сидимо на нараді ради реформ, а не в тюремній камері. Серед заарештованих — пара айтішників, менеджери, дрібні підприємці, викладач вузу, акробат цирку «Дю Солей». Затримували їх жорсткіше, ніж мене: деякі хлопці з синцями під очима, сусід по нарах постійно тримається за боки — пізніше він дізнався, що йому зламали три ребра. Ще одному відбили сідниці, він не може сидіти. Когось залили газом — шкіра палала кілька днів.

Серед заарештованих — пара айтішників, менеджери, дрібні підприємці, викладач вузу, акробат цирку «Дю Солей».

11 листопада

Суд. На цей день чекали з надією — ходили чутки, що всіх, хто потрапляє в Жодино, відпускають зі штрафом. Але не цього разу. Суд проходить просто в корпусі, на нашому ж поверсі. Жінка років п’ятдесяти в суддівській мантії, сірих кросівках і краватці набакир скоромовкою представляється і зачитує наші права. Потім нас по одному заводять у кабінет. Мене запитують, ким працюю, цікавляться, в чому полягають журналістські обов’язки. Вислухавши відповідь, суддя кидає: «П’ятнадцять діб». Усе триває близько хвилини. Моїм сусідам теж присудили від 8 до 15 діб.

12 листопада

Вирішили з сусідами по камері провести «Дзень роднай мови» — говорити тільки білоруською. Нас вистачило на чотири години. Відтворити звичні підколки і матюкливі жарти складно навіть мені, який періодично розмовляє білоруською мовою. Сусідам, які в повсякденному житті білоруську зустрічали хіба що на рідкісних вивісках, ще важче.

13 листопада

Коридорний, якого ми за характер і форму черепа прозвали Клопом, причепився до чоловіка, який заснув просто навпроти вічка (спати вдень суворо заборонено). Вивів його в коридор, змусив присідати, а потім повернув до камери з коментарем: «Так, ти тепер миєш підлогу, а інші на це дивляться!» Клоп не знав, що ще вранці ми обрали чергового і ним виявився якраз той, хто «завинив». Він заступник директора підприємства з виробництва медичних витратних матеріалів, людина цілком забезпечена, а тут його намагається принизити за блатними поняттями якийсь люмпен.

Коли виводять на прогулянку, під ноги нам стелять біло-червоно-білі прапори, ми перестрибуємо через них як можемо.

14 листопада

Тих, кому дали 15 діб, — близько 200 чоловік, етапують до мого рідного Могильова. Тут камера побільше, у кожного особисті нари, але страшенно вогко, стіни постійно вологі, як би ми не провітрювали.

Коли виводять на прогулянку, під ноги нам стелять біло-червоно-білі прапори, ми перестрибуємо через них як можемо.

15 листопада

Розважаємося, слухаючи новини на державному радіо. Десять-п’ятнадцять хвилин там щось говорять, але реальних новин так і не повідомляють. Структура випуску приблизно така: повідомлення про перестановки серед чиновників, чих імен ніхто не пам’ятає, мудрі вислови вождя в дусі «люди повинні працювати і заробляти», «лікарі повинні лікувати» і зведення про коронавірус.

На кожну згадку Лукашенка в камері бурхливо реагують. Усі ці образливі зауваження за радянських часів потягнули б на тривалий термін, а в наші «ліберальні» часи тягнуть лише на статтю «образа президента» — максимум до двох років позбавлення волі.

16 листопада

У нашій камері є музикант Олександр, який частенько грає на уявній гітарі складні сольні партії. Сьогодні він наспівує «Пісню про зайців», яку підхоплює вся камера. За тюремними правилами це вважається серйозним порушенням, ледь не бунтом. Але, забувши про все, ми доспівуємо до кінця.

«Пісню про зайців» підхоплює вся камера. За тюремними правилами це вважається ледь не бунтом.

17 листопада

Співкамерник розповідає, що у РВВС один мент жорстоко бив людей. Коли він на допиті зрозумів, що розмовляє з адекватним міліціонером, описав йому ситуацію, сказав, що хоче подати скаргу на тортури. «Адекватний» відповів, що розуміє, про якого колегу йдеться, але що-небудь робити відмовився. «Система своїх не здає», — сказав він.

Система заточена на жорстокість і ламання людей. Окремі співробітники міліції проявляють гуманізм, але діють з побоюванням, інакше їм самим прилетить за недостатнє завзяття. Менти можуть бути підкреслено ввічливими, а потім просто так, без приводу бити людей. А можуть кричати матом, але при цьому дати зрозуміти, що це не загроза — просто такі правила гри.

18 листопада

З листом прийшла новина: вночі невідомі в масках забили до смерті протестувальника. Після цього кілька тисяч людей вийшли на вулиці, міліція влаштувала чергову жесть.

Ми згадуємо, як пару днів тому по радіо передавали виступ Лукашенка. Він твердив, що не дозволить перетворити столицю на кладовище. Спочатку ми подумали, що йшлося про стихійний меморіал першому загиблому, який був застрелений спецназом ще в серпні. Квіти і свічки, які приносили люди, постійно прибирали комунальники. Але пізніше ми зрозуміли, що Лукашенко мав на увазі новий меморіал, який виник у дворі житлового будинку, прозваного в народі «площею змін», — звідти викрали активіста. Виходить, що силовики вбивають людину, а після президент розмірковує про негативний вплив лампадок на емоційний стан жителів Мінська.

19 листопада

До камери передали нову книгу білоруською мовою — «Ніч» Віктора Мартиновича. Раніше я його не любив, але цей твір сподобався.

Я розумію, що моя білоруська проста і біднувата. У силу професії можу говорити газетною мовою, але коли намагаюся описати, що відчуваю, розкрити суть явища, починаються проблеми. У книзі Мартиновича все інакше. Сутонне, ядвабни, самотнік, сутаренне, прамінаць та ўскараскацца — мова відіграє відтінками, яких не вистачає у звичайному житті. Виписую ці слова в надії запам’ятати.

21 листопада

До камери прийшов коронавірус. З самого початку охорона наказувала арештантам надягати маски і тільки після цього входила в камеру. Але тюремники турбувалися не про наше, а про своє здоров’я. До кінця другого тижня кілька людей затемпературили, хтось перестав відчувати запахи. Навіть без «корони» в тюрмі дуже легко захворіти: страшенно вогко, протяги, але при цьому задуха. Гарячого пиття належить тільки 400 мілілітрів на день — по склянці вранці і в обід. Решту часу пий крижану воду з-під крана. Лікар є, але його не докличешся, а якщо і вийде домогтися його уваги, він дасть найдешевші таблетки на всі випадки життя, на зразок парацетамолу.

До кінця другого тижня кілька людей затемпературили, хтось перестав відчувати запахи.

23 листопада

День виходу. До мене дійшла звістка про закриття «неправильних» барів і кафе. Влада незворотньо змінює ландшафт нашої країни, їдуть люди, що наповнювали ці місця змістом. Мінськ, як і вся Білорусь, потроху перетворюється на випалену землю.