«Меню для своїх поминок я складу сама»: Доула смерті про те, як потрібно планувати власний відхід з життя
Грубо кажучи, доули — це повитухи, які допомагають людям у складній ситуації. Вони з’явилися у США наприкінці 60-х років минулого століття, коли країна переживала моду на сімейні пологи. Доули готували жінок до появи дитини та підтримували їх під час пологів. Пізніше вони зайнялися питаннями смерті, через що їх іноді називають «акушерками смерті» або «доулами смерті».
На відміну від психотерапевтів та психологів доули смерті не працюють із психологічними розладами. Їхнє завдання — допомагати людям пережити втрату близького та підготувати смертельно хворих до відходу з життя.
У США практика доул — поширене явище. Спеціалісти, які працюють у цьому напрямку, популяризують у суспільстві ідею про те, що смерть є невід’ємною частиною життя і боятися її не варто.
— Усе почалося після народження дитини, коли я замислилася про швидкоплинність життя. Я читала літературу, поринала в тему. До карантину я займалася модельним бізнесом, потім його довелося поставити на паузу. Пройшовши навчальні курси, я стала доулою. Програма тривала лише місяць, але була дуже насиченою. Окрім лекцій у нас було три семигодинні сесії на тиждень, до яких ми кілька днів готувалися. На курсах нам розповідали про процес вмирання і про те, що відбувається з людиною у цей час.
Моя консультація коштує 900 гривень, але іноді я дозволяю клієнту самому визначити, скільки він заплатить. У США доула працює як із тими, хто переживає втрату, так і з тими, хто готується померти. Але брати в роботу паліативних чи смертельно хворих людей я поки що не готова, тому працюю лише з клієнтами, які зіткнулися з втратою.
Процес її переживання складається з кількох етапів: шок, заперечення, бурхливі емоції, депресія. Потім цикл повторюється. На кожній стадії є свої особливості. Переживаючи шок, людина може відчувати апатію та страждати від безсоння. Це нормальні реакції, але якщо вони тривають понад три дні, варто звернутися до фахівця. Під час депресії здається, що життя втратило сенс, проте горе відчувається не так гостро, як раніше.
Якщо людина сумувала правильно і не пригнічувала емоції, через рік настає прийняття. Вона повертається до рутинних справ, думки про втрату, які фоном супроводжували її раніше, йдуть. Про втрату вона говорить без істерик та гострих емоційних реакцій.
Універсальних рецептів переживання втрати немає. Якщо у вас помер літній родич, з яким ви не були близькі, — це одне. Зовсім інше, коли не стало когось із батьків. Найважча втрата — смерть дитини. Ця подія йде врозріз із природним плином життя, тому пережити її повністю неможливо. Матері, які втратили дитину, можуть сумувати і через десять років після трагедії.
Смерть дитини — подія, яка йде врозріз із природним плином життя, тому пережити її повністю неможливо.
Найгірше, що можна зробити для людини, у якої помер близький, — дати оцінку її способу горювання. Ніколи не дорікайте комусь у тому, що він не зронив ані сльозинки або поводився недостатньо сумно на похороні. Ми переживаємо горе по-різному: зараз людина не плаче, а за кілька днів починає випліскувати своє горе. Коли перебуваєш у процесі горювання, важливо слідувати за своїми емоціями та не глушити їх роботою, алкоголем чи наркотиками. Психіка повинна адаптуватися до втрати, для цього потрібен час.
У нашому суспільстві тема смерті табуйована, тому більшість не знає, як поводитися з тим, хто переживає втрату. Потрібно пам’ятати, що підбадьорливі фрази на кшталт «усе налагодиться» і «ти справишся» у кращому разі просто не спрацюють, у гіршому — розлютять співрозмовника. Не варто розповідати людині, яка переживає горе, про свій досвід втрат — якщо, звичайно, вона вас про це не просить. Не потрібно намагатися повернути її на свято життя. Хочете допомогти — створіть простір, перебуваючи в якому вона зможе віддатися своїм почуттям і не боятися осуду. Не обов’язково навіть щось говорити, можна просто бути поруч або виявляти чуйність. Якщо хочеться бути активнішим, запропонуйте допомогу у вирішенні побутових питань.
Не потрібно намагатися повернути людину, яка втратила близького, на свято життя.
У роботі з людиною, яка помирає, завдання доули, крім іншого, полягає в тому, щоб допомогти їй підбити підсумок життя. Можна посадити дерево, зробити про себе фільм, написати мемуари або скласти заповіт. Ще важливо підтримати. Можна зізнатися в любові та подякувати за внесок, який людина зробила у ваше життя. Також можна сказати, що її життя завжди буде важливим. А брехати, що все буде добре і вона одужає, не потрібно — хоча можуть бути й винятки. Якщо психічний стан людини нестабільний, то розповідати їй про те, що вона помре, напевне, не варто.
Говорити з людьми про смерть важко. Щоб не вигоріти, мені доводиться нагадувати собі, що історії клієнтів не можна приміряти на себе. Крім того, я працюю з супервізором, з яким обговорюю свої переживання. Доули смерті можуть допомагати іншим, лише коли самі перебувають у ресурсі, тому я намагаюся не перевантажувати себе роботою. Мій максимум — дві консультації на день.
Майже всі мої клієнти травмовані нашими похмурими похоронними ритуалами. Розповідати родичам про те, яким має бути ваш похорон, — нормально. Ваші інструкції допоможуть їм зорієнтуватися у складній ситуації.
Розповідати родичам про те, яким має бути ваш похорон, — нормально. Ваші інструкції допоможуть їм зорієнтуватися у складній ситуації.
На курсі підготовки доул ми писали, як хочемо померти і як має пройти наш похорон. Свої останні дні я хочу провести в будиночку у горах, будучи бабусею. Хочу сидіти у кріслі-гойдалці в м’якій піжамі та з пледом на ногах. У кімнаті має горіти м’яке світло. Мені читатимуть уголос щось смішне — Довлатова чи Ільфа й Петрова.
Про те, як мене проводжатимуть в останню путь, я теж подумала. По-перше, я не хочу, щоб про мене говорили у третій особі, доки не переконаються, що я мертва. У процесі вмирання останнім відключається слух, тому, навіть перебуваючи без свідомості, люди все чують. По-друге, їжа на моїх поминках буде смачною, меню я складу сама. Жодних знімків із чорними стрічками. Посеред заходу гостям покажуть фільм про мене — матеріал для нього я вже почала знімати.
Звичайно, це трохи романтичне уявлення про смерть, і я не знаю, як буде насправді. Але така вправа дозволила мені зрозуміти, що смерть — частина життя, а отже, її треба планувати. Цю інструкцію я передала своїм рідним.
Фото: Ігор Чекачков, спеціально для Bird in Flight