18+
Фотопроєкт

Самотність у кадрі: Фотографія як спосіб пережити відчуження

Фотограф Богдан Гуляй працює із чорно-білою плівкою, щоб дати можливість спогадам ще раз фізично втілитися. Його серія «Шрами днів» — історія самотності, що затяглася, і спроба заново намацати реальність.

Популярний психіатр і психотерапевт Ірвін Ялом виділяв три види самотності (або ізоляції): міжособистісна — нестача якісної взаємодії з іншими людьми, внутрішньоособистісна — відділення частин себе, коли людина душить свої почуття або прагнення, та екзистенційна.

Екзистенційна самотність пов’язана з усвідомленням, що навіть при задовільних стосунках з іншими та цілісності власної особистості все одно недосяжне ні повне порозуміння з кимось, ні вічна прив’язаність. Людина живе в дихотомії, повністю не належачи світу, але й не маючи можливості відірватися від нього.

Ялом називає це «прірвою між собою та іншими, через яку немає мостів»: саме існування людини змушує її змалку відчувати ізоляцію від світу. Позбутися її неможливо — але, на щастя, захисні механізми психіки переводять нашу увагу на інші види самотності, які можна подолати.

Богдан Гуляй

Український фотограф із Чернігова, зараз живе у Києві. Працює з аналоговою фотографією, класичними та альтернативними техніками друку. Виставлявся в Україні, Росії, Франції, Литві.

— Цю серію я знімав півтора-два роки. У цей період я знаходився в певному настрої, який буває лише у самотніх людей: коли особливо гостро відчуваєш свою відстороненість від світу. Я хотів заповнити час і спробувати схопитися за реальність, частиною якої перестав почуватися.

Певної миті я відчув, що мій настрій та сприйняття себе змінилися — я вже не знімаю так, як раніше. Тоді я вирішив повернутися до зроблених фотографій і якось їх підсумувати. Я побачив, що виходить якийсь шорсткий та ворожий зліпок свідомості, і склав із цих знімків серію. Також я додав до неї кілька світлин, зроблених набагато раніше: вони стали важливими штрихами (наприклад, автопортрет у дзеркалі — останнє зображення у добірці тут й у книзі).

Я побачив, що виходить якийсь шорсткий та ворожий зліпок свідомості.

Для того щоб більш точно передати стан щільності та колючості на фотографіях, я обрав техніку літ-друку на старому радянському папері з 80-х. Фіксація на плівці дозволяє ствердно відповісти на запитання «я там був?», «я це пережив?», «це стало моїм досвідом?». Кажуть, досвід не проп’єш, — тому я обов’язково регулярно повертаюся до знятих раніше фотографій, переглядаю негативи, перебираю скани.

Це особливо важливо у роботі з чорно-білою плівкою, адже така світлина має сенс лише у відбитках: жоден скан так не передасть почуття об’єму, як папір, який ти тримаєш у руках. Тому в поверненні до старих фотографій завжди є можливість знайти щось, що потрібно надрукувати, перевівши його в розряд більш стійкого та реального, ніж просто набір байтів на комп’ютері.

Мені здається, що об’єктивної пам’яті не існує: десять людей опишуть одну й ту саму подію по-своєму. Різні способи фіксації дозволяють отримати загальне уявлення про події, але пам’ять — суб’єктивна категорія. Можливо, тому я й займаюся суб’єктивною фотографією, яка описує особисті переживання, а не фотодокументалістикою, що претендує на об’єктивну передачу реальності.

Об’єктивної пам’яті не існує.

Надлишок інформації, її перехід у цифровий вигляд та розвиток технологій штучного інтелекту, що дозволяють робити вкрай складні маніпуляції із зображенням, створили світ, у якому фото вже не є справжнім свідченням. Зараз у багатьох мобільних телефонах можна легко домалювати якусь частину пікселів за алгоритмами, відомими тільки богу і розробникам. При цьому новини змінюють одна одну з шаленою швидкістю — і спростування чи підтвердження правдивості вже мало кого цікавить: це вчорашній порядок денний.

Можливо, наші діти та онуки вивчатимуть історію за deep fake та породженнями штучного інтелекту.

Нове та Найкраще

642

572

599
913

Більше матеріалів