Париж удома: Шматочок Франції в російській глибинці
У Парижі (місцеві наголошують на «і») живуть нагайбаки. Є дві версії про походження народності: згідно з першою, це хрещені татари, але інші дослідники вважають, що нагайбаки — нащадки
Їхні нащадки перебралися на територію Башкирії, де спочатку жили у статусі припущеників — платили данину за проживання. Імператриця Анна Іоанівна подарувала ці землі нагайбакам і звела їх у козачий стан у 1736 році. У 1840-х кордон Росії вирішили зрушити ближче до сучасних кордонів із Казахстаном і нову лінію, куди входив Париж, стали заселяти в тому числі і нагайбаками. А село назвали так на згадку про подвиги козаків у Французько-російській війні 1812 року.
вони ж «ногайські татари» — тюркомовний народ на Північному Кавказі, на півдні Нижнього Поволжя, а також на території Дагестану і в Північному Причорномор’ї
так у Середній Азії та на Кавказі називали умілих наїзників
Фотограф з Санкт-Петербурга. Закінчив факультет фотокореспондентів імені Ю. А. Гальперіна. Співпрацював із National Geographic Russia, «Вокруг света», Lenta.ru, Meduza, LensWork, Vice. Переможець Istanbul Photo Awards, володар гранту Premio Luis Valtuena.
— Я захотів дослідити це село ще рік тому, коли натрапив на його фото в інтернеті. Приїхав і опинився на центральній вулиці Радянській, судячи з усього аналогу французьких Єлисейських полів, поруч із магазином «Світлана». Людей видно не було: цього літа стоїть неможлива спека, тому всі ховаються по домівках.
Планування села чимось нагадало Петербург — ніяких звивистих поворотів, тому я бродив як у себе вдома серед цих прямих вуличок, що перетинаються. У селі неможливо заблукати, але якщо раптом і втратив орієнтацію через палке сонце, то потрібно підняти голову і знайти Ейфелеву вежу: там і буде центр. Її видно з будь-якої точки Парижа, і куди б ти не йшов, упрешся в цю конструкцію.
У селі неможливо заблукати, але якщо раптом і загубився, то потрібно підняти голову і знайти Ейфелеву вежу: там і буде центр.
Насправді вежа — це телефонна вишка. Голова села свого часу запропонував: «Якщо Париж, то давайте зробимо вежу», і його підтримали. Монтажними роботами займалися фахівці зі Златоуста, яким довелося відправити свого співробітника до справжнього Парижа дивитися на справжню вежу. Він приїхав і впевнено сказав: «Ми зможемо». Вишка у вигляді Ейфелевої вежі обійшлася у 12 мільйонів рублів, тоді як звичайна коштувала б 8 мільйонів. У будівництва були противники (мовляв, вишка в центрі села — це ж опромінення), але потім і вони звикли до нової пам’ятки.
Мені здається, вежа є чимось на кшталт метафори якоїсь мрії, вона уособлює бажання вирватися з рутини. І це прекрасно, особливо в російській провінції, де така мрія дуже потрібна. Жителі села брали участь практично у всіх важливих локальних подіях ХХ століття, на кшталт Чеченської війни і ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Ніби історія села уособлює життя всієї Росії.
Вежа є чимось на кшталт метафори якоїсь мрії, вона уособлює бажання вирватися з рутини.
У 2000 році нагайбакам присвоїли статус нечисленного народу. Вони дуже пишаються цим і намагаються в розмові підкреслювати: «Ми ж нагайбаки!» Напевне, тому, що раніше в документах значилися як татари, у яких все ж інша релігія.
Тут я зустрівся з одним із засновників сучасного козацького товариства, але він відмовився фотографуватися. Сказав, гуглив мене і вирішив, що я поводжуся як іноземний агент — фотографії на закордонні конкурси відправляю. Але в його машині на задньому сидінні лежала шашка, тож, мабуть, він усе ж до останнього сумнівався, зніматися чи ні. Зараз славна історія козацтва цих країв залишилася лише в архівах та в цих шашках, які тут раз у раз знаходять між колод у занедбаних або згорілих будинках.
Засновник козацького товариства гуглив мене і вирішив, що я поводжуся як іноземний агент — фотографії на закордонні конкурси відправляю.
Увечері я знову вийшов на прогулянку подивитися, як корови і гуси повертаються з пасовищ через центральну вулицю. І раптом вежа заграла вогнями, тож на секунду я навіть забув, де знаходжуся, — справжній сюрреалізм.
Неподалік є ще один магазин, «Хуторок», де місцеві роботяги можуть купити пива, посидіти покурити на ґанку, обмінятися новинами. «У мене тут ритуальні послуги, а перед „короною“ я в Таї жив п’ять місяців. Гуляли так, що в Паттаї було чутно, гриміли з дівчатами. Тут ніби один світ, а там ніби інший», — повідав мені незнайомець зі смаглявим обличчям і дуже світлими очима перед входом до «Хуторка». «Бери хороший тан, і ковбаска свіжа, орська», — почулося з-за прилавка, і я, звичайно, взяв.
Потім я прийшов до місцевої пожежної частини, де з караулом пив чай. «Життя важке, хто на двох, а хто і на трьох роботах, але ще і свої господарства маємо — худобу, інакше ніяк, — ділилися вони. — А ти сам скільки отримуєш у себе в Пітері?» Це питання я дуже часто чую під час поїздок країною, людям цікаво порівнювати.
Буйна зелень, акуратно пофарбовані будинки — справа рук місцевих жителів, які намагаються впорядкувати свої ділянки, що межують із похиленими і покинутими будівлями. Як і в усій російській провінції, чисельність населення в Парижі падає. Люди похилого віку займаються городом або просто сидять біля свого будинку в затінку. Більшість із них прожили тут все життя, а деякі працювали на Півночі, але повернулися проводити старість у рідному селі.
Молодь їде з Парижа одразу після школи — працювати в Магнітогорську або продовжувати навчання в інших великих містах. Цього року в селі було 8 випускників. Для них тут недостатньо робочих місць і перспектив, тож молоді люди повертаються тільки на канікули, а потім починають привозити і своїх дітей на літо до бабусь і дідусів.
Молодь їде з Парижа одразу після школи. Цього року в селі було 8 випускників.
Вечорами біля вежі збираються компанії, розсідаються по різних лавочках. Голосно слухають реп, залишають маркерами послання Моргенштерну і номери своїх телефонів. Пацани з’їжджаються на мотоциклах і влаштовують дрифт. Ще всі дивляться ролики в тіктоку, мріючи про столиці, вейплять, збирають ягоди. Дівчатка танцюють. Наступного дня молодь піде вудити рибу в місцевій річці на «хто більше упіймає карасів».
Вечорами біля вежі збираються компанії, голосно слухають реп, залишають маркерами послання Моргенштерну, влаштовують дрифт.
Я дивився на ці засмаглі обличчя і думав про те, що діти можуть бути щасливі всюди. У одного юнака був повний пакет карасиків, він не приховував задоволеної посмішки. На узбіччі зупинилася вантажівка, огрядний водій запропонував купити у нього цю рибу для кішок, але хлопчина гордо відмовився. Інші діти ловили у кущах кошенят. Дітлахи бігатимуть цими розжареними сільськими вуличками з ранку до вечора, поки не закінчаться сили.