Перемикайтеся: Серія, знята з екрана телевізора

Чотири роки тому на Венеційському бієнале сучасного мистецтва Україну представляв проєкт Бориса Михайлова «Парламент» (2014—2016). Для цієї серії фотограф зафіксував спотворені фігури депутатів з екрана телевізора: перешкоди перетворили їхні тіла на набір прямокутників та смуг. Серія Михайлова — це висловлювання про постправду й викривлення, з якими до нас надходить інформація.

У 2021-му, нічого не знаючи про «Парламент», фотограф Дмитро Юнак зняв подібну серію. Він розповів Bird in Flight, як з’явився його проєкт, а кураторка Лілія Куделя додала, чим відрізняються серії та чому складно уникнути схожих робіт.

— Мене цікавить документальна і вулична фотографія — те, що прийнято називати прямою фотографією. Але останнім часом мою увагу привертали проєкти, де в рамках цих напрямків використовують альтернативні процеси. Наприклад, серії, зняті камерами зовнішнього відеоспостереження, камерами в банкоматах або термальною камерою, як у Антуана Д’Агати. Мені також попадався проєкт, зроблений зі скриншотів відеоігор.

Тоді я вперше замислився про те, щоб зняти щось з екрана телевізора. Було багато спроб, але нічого цікавого не виходило. Цю серію фотографій я зробив за один вечір — коли увімкнув телевізор і побачив збій зображення на каналі «Інтер». Мене захопили кольорові плями й мозаїчні абстрактні картинки. Я взяв фотоапарат і став фіксувати їх.

Телебачення — один з основних постачальників інформації, яка через різні перешкоди і зовнішні втручання може деформуватися, змінюватися до невпізнання. Дивитися телепередачі з такими спотвореннями безглуздо. Можна перемкнути на інший канал, можна вимкнути. Я обрав гру: спробував зняти пряму фотографію й одночасно вийти за її межі. Для цього я навмисно обирав сюжети, які можна віднести до вуличної фотографії.

Можна перемкнути канал, але я обрав гру.

Вибір каналу — чиста випадковість, елемент гри, в яку я включився. А в назві проєкту я зберіг найменування каналу, щоб підкреслити документальність того, що відбувається. У зображення я не втручався, тільки фіксував їх.

У тому, що подібні проєкти існують, я не сумнівався — просто мені було цікаво це зробити. Омажем Михайлову це не можна назвати, тому що з його серією я не був знайомий.

— Схожих робіт часто складно уникнути, тому дуже важливо враховувати контекст їхнього створення та бекграунд авторів.

Глітч як елемент експериментальної творчості художники обігрують ще з 1960-х років. Подібність фотосерії «Інтер» Дмитра Юнака з «Парламентом» Бориса Михайлова очевидна. В описі проєкту Дмитро Юнак, як і Михайлов, відзначає ігровий компонент творчого процесу (не навмисне, враховуючи, що Юнак не був знайомий із роботами Михайлова раніше).

Але на відміну від Михайлова, для якого в «Парламенті» навмисні маніпуляції сигналом під час фотографування є ключовими, фотосерія Дмитра Юнака демонструє інтерес автора до різних помилок телевізійного зображення.

Він фіксує на камеру моменти, в які відбуваються збої: кольорові спотворення кадру, драматичну пікселяцію або ефекти залишкового зображення і післясвітіння при передачі відеосигналу. Гра для нього існує на рівні естетичного сприйняття, а не технічного процесу.