Цілуй так, ніби ніхто не бачить

Одними з перших фотографів, які зафіксували мить близькості між людьми, що контрастує з настроєм публічних просторів, були Альфред Ейзенштадт і Робер Дуано. У 1945 році Ейзенштадт зняв, як на Таймс-сквер американський моряк цілує медсестру в день перемоги над Японією. Дуано ж побачив подібний сюжет у 1950-му — так вийшов знімок «Поцілунок біля будівлі муніципалітету» для журналу Life. А от фотографа Кохея Йосіюкі у 1970-х роках зацікавили більш відверті прояви пристрасті, і він створив серію «Парк» про пари, що кохаються у парку, та про вуаєристів, які за ними підглядають.

Схожу тему досліджує і київський фотограф Діма Толкачов, який через проєкт «Інтимісто/Intimacity» намагається зрозуміти феномен проявів інтимності на публіці.

— Раніше мені було дуже складно знімати людей на вулиці. Я не наважувався навести камеру, бо боявся, що мене помітять. Але якось побачив хлопця й дівчину, які цілувалися біля входу в бар, відкинув страх та сфотографував. І на мене ніхто не звернув уваги. Принаймні, мені так здалося.

Згодом мене зацікавив парадокс: чому люди проявляють свою інтимність на очах у інших? Адже інтимне має бути потаємним. Їм байдуже, чи їх помітять? Хочеться просто начхати на всіх, бо всім начхати на них? Можливо, це своєрідний ескапізм, і тікають вони одне в одного. А можливо, вони самі нічого не помічають? Адже коли цілуєшся, ти сліпий: метафорично — від пристрасті, насправді — бо заплющуєш очі.

Гадаю, при закоханості зменшується соціальна тривожність, натомість збільшується сміливість. Здається, ніби ти в комфортній бульбашці. Вона створює ілюзію безпеки, втім залишається прозорою і пропускає погляди. Обличчя закоханих приховані, коли звернені одне до одного, але обличчя мене й не хвилюють. Два тіла, що зливаються в одне спільне, — ось що мене цікавить.

Закоханий — це соціальна роль, для якої характерний певний культурний код. Обійми, інтимні дотики, поцілунки посеред міста є закодованим посланням для суспільства: «Я цілую, тому що я закоханий/закохана». Тож місто на моїх фото являє собою територію, де передаються повідомлення, і цілунок — одне з них. Ти надсилаєш його як у натовп, так і партнеру: «Я обіймаю/цілую тебе посеред вулиці, бо кохаю тебе. Мої почуття настільки сильні, що я не можу терпіти й навіть готовий побороти ніяковість, стрес, напругу від звернених на нас поглядів».

Обійми, інтимні дотики, поцілунки посеред міста є закодованим посланням для суспільства.

Так сталося, що на моїх фото лише гетеронормативні пари. Можливо, як гетеросексуальний чоловік, я підсвідомо фільтрую середовище й помічаю тільки конвенційне кохання? З іншого боку, я дійсно не пригадую відвертих проявів кохання гомосексуальних пар, скажімо, на Хрещатику чи Поштовій. Але ми всі розуміємо, чому негетеронормативні пари набагато рідше (ніколи?) цілуються в публічних місцях.

Сфотографувати все неможливо. Але я помічаю те, що нагадує образи, які я вже десь бачив — у книжках, кіно, рекламі, галереях. І фото Робера Дуано, де закохані пристрасно цілуються на тлі невиразних сторонніх, є одним із шарів мого культурного фільтру. Можливо, мої знімки — просто спроби повторити його «Поцілунок».

Мої знімки — просто спроби повторити «Поцілунок» Робера Дуано.

Також я помічаю подібність закоханих до туристів. У своїй праці «Турист. Нова теорія бездіяльного класу» Дін Макканелл говорить, що туристичні локації приваблюють нас, зокрема, можливістю засвідчити справжність досвіду, який ми там переживаємо. Туристи підіймаються на «міст Кличка», аби зробити селфі — доказ того, що вони бачили цю конструкцію на власні очі. Закохані роблять це, щоб поцілуватися там поміж натовпу й символічно засвідчити світові щирість своїх почуттів.

Закохані символічно засвідчують світові щирість своїх почуттів.