Дивні дива: Як українка організувала фотокемп у Португалії

— Коли я починала свій шлях у фотографії, то мала безліч дивних ідей, але не мала однодумців. Мені було соромно: моделі не хотіли співпрацювати, бо не знали мене, а знайомих артистів, які так само хочуть творити, у мене ще тоді не було. Коли я стала більш відомою, то вирішила, що хочу створити ком’юніті творчих особистостей.

Я вигадала HoolyCamp для того, щоб люди збиралися разом, творили, а потім робили це й поза кемпом. Я не вчу людей фотографувати — я лише збираю їх разом і даю можливість попрацювати у команді таких самих творчих, як і вони самі. Не обов’язково мати камеру: можна прийти як модель, асистент, декоратор, артдиректор, будь-хто. Комусь це здасться схожим на мистецьку резиденцію. Проте на відміну від такого формату у нас немає жорсткого відбору учасників і завдання зробити фото на одну тему. Також ми презентуємо фінальні роботи лише самі собі, всередині кемпу, а не в галереї чи десь ще.

Я не вчу людей фотографувати — я лише збираю їх разом і даю можливість попрацювати у команді таких самих творчих, як і вони самі.

На кемпі я виступаю як кураторка, мотивую учасників, допомагаю під час зйомки та обрання фінального фото, якщо треба, але не кажу, кому що робити. На першому кемпі я розділила людей на групи та дала невелике завдання створити чудернацькі костюми зі всього, що є під рукою. Єдина умова — взаємодіяти одне з одним і використовувати доступні матеріали.

На перший HoolyCamp у листопаді 2020 року прийшло п’ятнадцять людей. Я дуже переймалася, як усе організувати, — нічого подібного я ще не робила. Я домовилася із санаторієм «Хвиля» на Троєщині про те, щоб нас розмістили поряд і дозволили фотографувати на всіх локаціях, які там є. Там я з учасниками кемпу провела три дні. Ніяких суворих правил або графіків немає. Усі самі розподіляють ролі та вирішують, що, де і як вони знімають. У санаторії нас лагідно називали «фотогурток».

Португальський HoolyCamp відбувся у травні цього року в селі біля Ерісейри. На нього приїхали сім українок й українців із різних країн — Франції, Австрії, Нідерландів, інших міст Португалії та навіть із України. Темою кемпу стали маски, на їх створення в учасників було сім днів. Я показала їм, як можна зробити маску, наприклад, із глини, проволоки або пап’є-маше. Але, схоже, вони б упоралися з цим і без моїх порад. Цілий тиждень ми виїжджали на пляж — іноді навіть о сьомій ранку, щоб познімати у м’якому вранішньому світлі. А поверталися часом об одинадцятій вечора. Місцеві жителі подекуди зупинялися та спостерігали за тим, що ми робимо.

Щоб потрапити на HoolyCamp, не обов’язково бути фотографом, головне — це бажання творити. Наприклад, одна учасниця — власниця бренду одягу в Харкові, у неї двоє дітей і багато роботи. Кемп для неї є місцем, де можна відволіктися. Вона прийшла з ідеєю зробити фото про українців, які опинилися на краю світу. Знайшла локацію, реквізит, модель, домовилася, щоб їй допомогли з камерою та обробкою світлини. І у неї вийшов чудовий ідейний знімок.

В останній день кемпу ми зазвичай збираємося, виводимо роботи на проєктор й обговорюємо їх: порівнюємо очікування та результат, радимося, зізнаємося, чого бракувало. Бачачи, якими розкутими і сміливими стають люди за кілька днів чистої творчості, я розумію, що не дарма затіяла цей проєкт.

Усі фото зроблені учасниками HoolyCamp, якщо не вказано інше