Бути простою радянською людиною

Останнім часом Михайло Палінчак став більше цікавитися вернакулярною фотографією і занурився в роботу з архівами. Цей потрапив до нього випадково: знайомий фотограф із Дніпра зателефонував розповісти, що друзі хочуть позбутися великого архіву якогось любителя. Через тиждень усі коробки були вже в Києві. Зібрання виявилося значним, але педантично систематизованим за місцями зйомки і роками, з 60-х по 80-ті. У конвертах були слайди, кольорові та чорно-білі негативи, середній і вузький формат — не було лише підписів автора.

— Фотограф, про якого я поки майже нічого не знаю — ні імені, ні віку, ні того, як він виглядав, — жив звичайним життям у місті Дубна Московської області. Мені невідомо, де і ким він працював, але завдяки його хобі я можу перенестися на десятки років тому і подивитися на світ його очима. Він ділиться зі мною особистими моментами свого життя, образами сім’ї та друзів, а також простими радощами радянської людини. Я бачу, як він бере участь у першотравневих демонстраціях, суботниках та різних міських святах, гостює в родичів у Полтаві та заїжджає до Львова, в якості туриста відвідує Київ і Ленінград, а влітку, звичайно ж, вирушає відпочивати до моря — до Ялти або Геленджика.

Він тягнеться до вічного і прекрасного — неба, моря, лісу і квітів, але часто також знаходить красу в буденності. Саме ці моменти становлять для мене величезну документальну цінність. Відкрив конверт — і я в Ялті 1962 року, інший конверт — ось я вже у Львові в 1974-му. З кожним новим конвертом я все ближче знайомлюся з моїм героєм і його життям. Я вже впізнаю на знімках його дружину, яка гуляє з їхньою донькою Галею або миє вікна в новій квартирі на краю міста (її вони, мабуть, отримали від держави). А в 1975 році мій герой придбав собі нову дзеркальну камеру Practica, і я радію цій обновці разом із ним: знімки стали набагато технічні.

Для мене цей фотоархів немов капсула часу, завдяки якій я можу не просто побачити життя у СРСР, а й поглянути на нього очима конкретної людини. Раніше у мене були лише розповіді батьків, однак сам я мало що застав. Крім того, ця знахідка і робота з архівом допомагають мені як фотографу усвідомити цінність моїх сьогоднішніх знімків. Я замислююся про те, що глядачеві буде цікаво дізнатися про наш час через 50 років, що важливе, а що другорядне. Так я краще розумію, що і як хочу задокументувати і показати прийдешнім поколінням.

Цей фотоархів немов капсула часу, завдяки якій я можу не просто побачити життя у СРСР, а й поглянути на нього очима конкретної людини.