Незворотний квиток: Альбом на згадку з Маріуполя

— За чотири місяці до повномасштабного вторгнення Росії Маріуполь постав переді мною сучасним містом, яке розвивалося. Ходили нові автобуси і тролейбуси, ремонтували парки і сквери, майже в кожному дворі були нові дитячі та спортивні майданчики, на набережній — зона відпочинку з новим пірсом.

Мене здивувала велика кількість барів, барбершопів, кав’ярень. Біля драмтеатру вечорами збиралися люди. Були відремонтовані та модернізовані кінотеатри. Багато молоді гуляло вулицями. Тоді здавалося, що Маріуполь має всі шанси стати класним курортним містом. Я планувала повернутися туди влітку 2022 року, щоб перевірити свою теорію.

Здавалося, що Маріуполь має всі шанси стати класним курортним містом.

Маріуполь також був цікавий контрастом індустріального і природи, гармонійним поєднанням живого й неживого. Гігант важкої промисловості та причина забруднення повітря і моря Азовсталь стоїть у доволі мальовничому місці, де ріка Кальміус впадає в Азовське море. Узагалі, з міста легко дістатися до природи: десять хвилин автобусом — і ти вже на пляжі або у степу. Коли я вперше вийшла на жовтневий маріупольський пляж, то подумала, що це ідеальна локація для зйомок артхаусного фільму.

Уже за декілька днів у Маріуполі я зрозуміла, що це могло би бути моє місто. Я в основному гуляла пішки, бо люблю досліджувати міста так. Але в кишенях все ж назбиралося трохи квитків на новенькі тролейбуси й автобуси — дитяча звичка зберігати їх. Люди у транспорті мало чим відрізнялися від людей у транспорті київському. Робітники і студенти, молодь і старенькі, дуже ввічливі контролери і контролерки. У жовтні 2021-го розмов було більше про карантинні обмеження і вакцинацію, ніж про війну, яка насправді йшла зовсім поруч. Люди жили своїм життям з його звичайними проблемами й радощами.

У жовтні 2021-го розмов було більше про карантинні обмеження і вакцинацію, ніж про війну.

У Маріуполі відчувалася жага змін. Тобто якщо ти активна людина, яка хоче розвивати своє місто, тобі не треба їхати кудись до столиці — там теж можна було почати свою справу та мати успіх. Мені дуже імпонував цей настрій, що зміни можливі тут і зараз. Тому я дуже болісно сприймаю те, що місто вщент зруйноване російськими військами.

Я спілкуюся з усією командою мистецької «Платформи Тю», яка приймала мене як резидентку в жовтні. Також підтримую зв’язок із підлітками, у яких я була менторкою тоді. Тому про те, як вони виживали під обстрілами у підвалах і як втрачали своїх близьких, я знаю з перших вуст. Наразі діти розкидані по різних країнах, є навіть ті, кого батьки вивезли до Росії, бо там родичі. Це доволі складна ситуація для підлітка, який не може виїхати з ворожої країни, адже йому лише сімнадцять. Тож я намагаюся допомагати їм, як і фонд «Платформи Тю».

У мене є серія об’єктів під назвою «Сувеніри» про місця, які вплинули на мене. Такий сувенір я створювала і для Маріуполя в рамках резиденції. Зроблені тоді фото фіксують настрій і особливості міста, а ще місця, в які я б хотіла повернутися, — такий собі альбом на згадку. Один із цих знімків я і відібрала для об’єкта. Інші ж увійшли до проєкту «Втрачені шляхи».

Формувати цей фотопроєкт я почала ще в січні 2022-го, він був про повернення. Квитки з автобусів і тролейбусів — мої квитки назад до цих місць у Маріуполі. Але після 24 лютого все змінилося кардинально. Я навіть не впевнена, чи ще існують місця, куди я так хотіла знову приїхати. Тому тепер моя робота про втрачені маршрути. Ці квитки більше не приведуть мене назад, та й, власне, автобусів і тролейбусів, мабуть, уже немає. Бачила в новинах, що новенький маріупольський автопарк вивезли до Донецька.

Я навіть не впевнена, чи ще існують місця, куди я так хотіла знову приїхати.