Порнографія як дзеркало життя: Публікуємо фрагмент із книги «Микола Трох: Enfant terrible української фотографії»

Сьогодні Миколу Троха знають як автора кількох десятків фотографій та фотолітопису «Паризької комуни». Попри чутки про втрачений архів, усі ці роки він знаходився у Любомлі, рідному місті художника, і лише нещодавно був переданий родиною до Всеукраїнського благодійного фонду імені Миколи Троха та Любомльського краєзнавчого музею. Саме вони стали головним джерелом негативів, фотографій та документальних матеріалів, на які спирається монографія.

До виходу книги «Микола Трох: Enfant terrible української фотографії» її автор, мистецтвознавець Валерій Сахарук разом з фундацією Stedley Art Foundation представляє виставковий проєкт «Порнографічний цикл» Миколи Троха. В експозиції можна побачити реконструкцію триптиха «Порнографія як дзеркало нашого життя» 1995 року, а також роботи зі знакових фотосерій дев’яностих років: «Школярки», «XYZ», «Садомазо». У цих фотороботах Микола Трох розкриває тему табу в українському мистецтві. Як відвідати виставковий проєкт, можна дізнатися на сторінці Stedley Art Foundation у фейсбуці. Bird in Flight публікує уривок з книги Валерія Сахарука.

15 лютого 1995 року у «Київській фортеці» відбулася виставка-акція, що увійшла до історії українського мистецтва як найбільш вагоме виставкове висловлювання Миколи Троха. Попри численні статті, присвячені цій події, детально відтворити її перебіг нелегко.

У пам’яті очевидців залишився довгий стіл, за яким сиділи Олексій Левицький, Олександр Соловйов, Олександр Ляпін і Олег Сидор-Гібелинда, та робота Троха — навколо останньої й було влаштоване дійство, схоже на товариський суд. З документації акції вціліла одна фотографія Романа Гінзбурга, позаяк негатив плівки з рештою знімків не зберігся. На ній ще не бачимо самого винуватця — його згодом введуть із зав’язаними очима для виголошення вироку.

Під кінець акції Трох умиє руки, тобто усунеться від відповідальності за скоєне. Багатозначність символіки проекту, зрештою як і фарс зі сценою суду, який важко було приховати, дещо відволікали увагу глядачів від головного — триптиху «Порнографія як дзеркало нашого життя».

Місцезнаходження твору сьогодні невідоме (припускаємо, що він втрачений), однак в архіві художника збереглись негативи та контрольні знімки, які дозволяють зробити його реконструкцію. На центральній частині триптиху була зображена жінка, одягнута у традиційну шкільну форму. Безсоромність її дій разюче контрастувала з останньою, а маска, що приховувала обличчя, вносила у цю сцену ще й елемент перверсії. Для цієї фотографії, зробленої у студії на Харківському, позувала немолода жінка — ця подробиця, відразу оприлюднена автором, доводила категорію забороненого, засуджуваного, аморального до межі, за якою власне починалася територія порнографії.

Чи перетнув її Трох? Відповідь на це запитання залежить від принципової позиції кожного художника не тільки по відношенню до себе, а й світу, що його оточує — конфлікт між ними завжди був головною рушійною силою мистецтва. Враховуючи українські реалії 1990-х, Трох нівелює натуралізм фотографії густим червоним тоном, яким вкрив її виставкову версію. Ліва і права частина триптиху виконують допоміжні функції, але саме вони остаточно формують авторський задум, надаючи йому довершеності.

Перша реакція на фотографію, розташовану праворуч, — здивування. Яке відношення магазин «М’ясо», ще й надрукований у дзеркальному зображенні, має до центральної сцени? Уважно придивившись, бачимо навершя церкви з хрестом, що проглядає у тлі, — композиційно воно доповнює фасад магазину, створюючи новий архітектурно-функціональний гібрид. Змішуючи ці елементи, Трох досягає ефекту уявності, несталості, хисткості законів сприйняття, якими керується наша свідомість, — схожим чином він підміняє школярку літньою жінкою. Ліва частина триптиху — звичайне дзеркало — розкриває принаймні одну з цих загадок, повертаючи відбитому у ній зображенню магазина «М’ясо» частку реальності, проте головна його мета — втягти кожного з глядачів у поле взаємодії з твором.

Перші школярки потрапили в об’єктив камери Троха 1988 року. Три дівчинки, заклопотані якоюсь шкільною урочистістю, поспішають вулицею — форма, у яку вони одягнуті, була одним із символів радянської епохи, що відходила у минуле. Згодом Трох роздобув й собі таку, долучивши її до своїх аксесуарів на Харківському.

Серія «Школярки» датується 1993 роком і належить до найбільш характерних проявів авторського почерку художника. Формально вона не відрізняється від решти фотографій, створених у цей час, більше того, у ній він майже не застосовує колір, намагаючись досягти схожості з естетикою чорно-білих знімків, поширених в країні раніше. Її мета в іншому — зіткнувши традиційний образ цнотливості з неприхованою сексуальною поведінкою своїх моделей, Трох не стільки ставить під сумнів систему вартостей, які пропагує влада й суспільство, скільки викриває показний візерунок останніх. Кульмінацією цього методу і став триптих «Порнографія як дзеркало нашого життя».

Близькою до «Школярок» є серія «XYZ», створена цього ж року. Якщо перші прагнуть лише звабити, то герої другої досягають мети — маніпулюючи зі штучним чоловічим статевим органом, вони майже імітують сцени з порнографічних журналів, хвиля яких у 1990-ті накрила пострадянський простір. Трох і тут залишається художником, вибудовуючи дистанцію умовності між образом та його реальним першопоштовхом. У кращих роботах серії аксесуари перебирають на себе функції героїв і промовляють від власного імені — допомагають в цьому маски, які спроможні постаті-муляжі наділити життям, а живі звести до рівня манекенів. Неабияке значення при цьому має форма і стан маски. Троху вдалося відшукати екземпляр, який ідеально пасував для реалізації його задуму, — з виразом цілковитої байдужості і заглибленості у себе водночас. Саме фотографію, що увійшла до серії «XYZ», художник розмістив на своєму авторському плакаті.

Ще одна серія, що торкається перверсійних сексуальних практик, отримала назву «Садомазо». У ній Трох знову застосовує прийом перевдягання — цього разу чоловіків у жіночу білизну. Якщо відволіктися від тематики робіт, може здатися, що їх зроблено в звичайному фотоательє — статичність камери, фронтальність зображення, врешті диванчик та обов’язковий килим на підлозі були невід’ємними атрибутами таких фотографій. До того ж герої Троха щоразу фіксують свої фігури-па, мов позують для якогось навчального посібника, адресованого майбутнім адептам садомазохізму. Скориставшись цією подвійною підміною, він досяг подвійного ефекту — театралізації дії та її підкресленої стилізації.

Серія значно відрізняється від декількох фотографій з маленькими дівчатами, одягнутими у «доросле» вбрання, — у них домінують фрагментарність, довільність великих планів, невимушеність поведінки головних дійових осіб.

Досліджуючи тему табу в українському мистецтві, Трох не здогадувався, наскільки актуальною вона є в інших країнах, зокрема в Америці. Дискусія щодо визначення межі, де закінчується мистецтво і починається порнографія, розгорілась на тлі заборони посмертної виставки американського фотографа Роберта Меплторпа, відразу торкнувшись категорії свободи як засадничого привілею художника. Цензура не оминула навіть обкладинки ворголівського «Interview» із зображенням Мадонни — контроверсійний фрагмент фотографії був заклеєний червоним прямокутником. Своєрідною відповіддю на ці події стали слова Люсі Ліппард, опубліковані 1990 року в грудневому числі «Art in America»: «Найкраще мистецтво створюється сьогодні людьми, які чинять опір системі». Двома роками раніше американський художник Річард Прінс порівняв життя у США з сексом, написавши: «Секс. Багато сексу. Все схоже на секс. Все звучить як секс». Своїм «Порнографічним циклом» Микола Трох поставив діагноз українському суспільству — наскільки гострим буде перебіг цієї хвороби він згодом переконався на власному досвіді.