Подорож на один день: Гід заміськими резиденціями XIX — початку XX століття

Маєток Раковичів, Соколівка

У селі Соколівка, яке до 1958 року називалося Дідове, є кілька споруд садиби цукрозаводчика Андрія Раковича. Ймовірно, назва населеного пункту з’явилася саме за часів заснування села Раковичем, адже ці землі подарував Андрію його дід. Від садиби лишилися дві житлові будівлі й декілька господарчих, які досі використовують як склади та невеликий сільмаг. Маєток не внесений до переліку пам’яток місцевого значення, тому занепадає. Обидві житлові будівлі перебувають у поганому стані — втратили дах, перекриття та більшість внутрішніх стін, але споруди усе ще можна відреставрувати, адже зовнішні стіни збереглися. А з ними — цегляний декор, модерні елементи, шестикутні вікна, парадний балкон із напівколонами і залишки прогресивного на той час опалення будинку.

Ракович був державним діячем, політиком та благодійником. Крім цукрових заводів він володів землями, а в Соколівці мав винокурню і цегляний завод — тому і міг дозволити собі такі багато оздоблені будинки. Обидва його сини, Лаврентій та Андрій, навчалися в Олександрівському ліцеї. Лаврентій воював під командуванням Врангеля, емігрував до Польщі, а потім до США. Андрій емігрував до Австрії, був юристом Австрійської єпархії РПЦ у Граці. Доля їхнього батька після 1917 року невідома. Мешканці села переказують згадки, що Андрій-старший був доброю людиною, його робітники мали хороше харчування та гідну оплату.

Сім’я Раковичів любила влаштовувати вечірки. Так, донька Андрія організовувала вечорниці для молоді всього села біля дуба, який і досі росте на території маєтку. Раковичі часто запрошували до себе театральні трупи, артистів, співаків. Вважається, що саме звідси Марія Заньковецька розпочала свою кар’єру оперної співачки.

Маєток Кринських, Тимки

Дерев’яний будинок із мезоніном розташований на хуторі Тимки, в історичній місцевості села Стара Басань Бобровицького району. Свого часу цей хутір був відомим завдяки винокурні Болеслава Кринського. Перші згадки про неї датуються 1859 роком, а проіснувало підприємство до початку XX століття. У радянські часи винокурню перетворили на крохмальний завод, до наших днів дожили лише залишки бетонних споруд.

Садибу прикрасили нетиповим для Чернігівщини різьбленням, у кімнатах ще донедавна були кахельні печі та вітражні вікна, а з балкону відкривався краєвид на ліси і річку Басанку. Навіть сьогодні в заростях можна знайти залишки викладених кахлями ванн, які господарі використовували для літніх водних процедур.

До 2007 року тут функціонувала школа-інтернат для дітей із ментальними розладами. Сьогодні садиба не внесена до переліку пам’яток місцевого значення, тож зразок дерев’яної архітектури на межі руйнування. Усередину зайти неможливо.

Будівництво садиби Кринських замовила Адель Кринська. Її чоловіком був поміщик Дмитро Пашковський, а не Кринський, тож чому вона носила це прізвище, невідомо. Адель — родичка відомого письменника Миколи Лєскова, який часто приїздив до села на відпочинок. Його брат Олексій Лєсков працював головним санітарним лікарем Києва і директором Олександрівської міської лікарні. У 1898 році він із дружиною продав маєтності в Києві й теж перебрався на Чернігівщину, придбавши хутір у Кобижчі, — тоді родичі намагалися мати садиби поруч.

Маєток Катериничів, Бобровиця

У місті Бобровиця є будинок у псевдоготичному стилі — це родовий маєток Петра Катеринича, цукровара, а також мецената і члена Товариства імені Тараса Шевченка. Вважають, що рід Катериничів починається з часів цариці Катерини II і що Семен Катеринич був її позашлюбним сином (звідси і його прізвище). Він працював полковим писарем і мав титул надвірного радника.

На початку XIX століття в Бобровиці і околицях відомі поміщики почали вирощувати цукрові буряки і будувати цукрові заводи. Серед них був і Петро Катеринич, військовий, предводитель дворянства Козелецького повіту, власник цукрових та кінних заводів. Він був одним із тих, хто у 1838-му брав участь у викупі Тараса Шевченка з кріпацтва. На знак подяки під час подорожі Україною 1846 року Шевченко відвідав маєтки Катеринича в Бобровиці та селі Марківці, де намалював вісім портретів членів його родини, п’ять з яких можна побачити в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. У Марківцях про цей візит нагадує меморіальна дошка на місцевій школі з написом: «На цьому місці був будинок Катериничів, у якому перебував у 1846 році Т. Г. Шевченко».

Один із синів Петра Андрійовича, Вадим, був київським архітектором та інженером; інший, Петро, працював нотаріусом у Санкт-Петербурзі, де став одним із засновників місцевого Товариства імені Тараса Шевченка. У 1910 році він повернувся до України і вирішив назавжди тут залишитися — тоді і з’явився і цей маєток, зведений із червоної цегли, на якій є родове тавро Катериничів «ПК». На даху і головному вході збереглися візерунчасті металеві решітки з орнаментом у стилі модерн. Усередині — кахельні печі та дерев’яні жалюзі, які досі працюють. Катеринич був одружений з українською артисткою Параскевою Гаврильцевою, і в будинку часто гостювали відомі актори, співаки, в тому числі Марія Заньковецька.

За радянських часів, коли в Бобровиці ще працював цукровий завод, тут проводили дискотеки. Нині у споруді розміщується бібліотека і спортивний клуб. Головні сходи та інші частини будівлі зазнали руйнування — маєток потребує реставрації. Нещодавно його та парк поруч ремонтували.

Маєток Мейендорфа, Новий Биків

Маєток барона Мейендорфа знаходиться біля річки Супій, через псевдоготичний стиль його часто називають замком. Господарем був барон Микола Мейендорф — учасник Російсько-турецької війни 1877—1878 років, ад’ютант імператора Олександра II. У Новому Бикові він звів цукровий завод, який залишався промисловим гігантом до 2007-го, поки не збанкрутував. Біля замку знаходилася господарча будівля з червоної цегли, призначена для персоналу, територія була обнесена валом, а у рові плавали лебеді. Через рів був перекинутий місток, під ним з’явився грот, що зберігся і донині.

Є легенда, що замок пов’язаний підземними ходами з Успенською церквою, зведеною у 1801—1804 роках на замовлення гетьмана Кирила Розумовського. Ходи так і не знайшли, але місцеві жителі ще пам’ятають алею з незвичайними квітами, яка вела від маєтка до церкви.

Садибу барон збудував уже в поважному віці як свою літню резиденцію, тут він мешкав разом із родиною — дружиною Олександрою Протасовою і двома синами. Діти росли в достатку і розкоші, але саме вони програли в карти батьківський завод. Сім’я мала велику бібліотеку у різьблених шафах, та в радянські часи в них зберігали хімічні реактиви, а потім узагалі спалили. У післяреволюційний період замок перетворили на житлові приміщення, а залишки речей розібрали селяни. Сьогодні маєток у поганому стані — майже метрові стіни дали тріщини в цеглі.

Маєток Пашковських, Чемер

Дерев’яний палац, що має готичні вікна та фронтони з зубцями, зберігся разом із частиною старого парку. Ділянка в Чемері належала поміщику Михайлу Пашковському ще з середини XIX століття, а садибу він побудував разом із сином Дмитром Пашковським. Можливо, саме з ним була одружена Адель Кринська з хутора Тимки. З 1912 року і до сьогодні тут працює спиртовий завод, де колись придумали горілку «чемергес», назва якої походить від дурманної рослини чемериці. У Росії цю спиртову настоянку часто називали «косорилівка». «Правильний» чемергес — це картопляний спирт, що у голодні 30-ті був основною конвертованою валютою для чемерян. За радянських часів його виносили з заводу у винаході місцевих — порожній металевій трубці, вставленій у палицю. Тоді на заводі з’явилося багато «кульгавих» із палицями.

Як і Новий Биків, Чемер пов’язаний із сім’єю Розумовських. Вважається, що саме тут, у місцевій церкві, у 1731 році полковник Федір Вишневський, який віз з Угорщини токайське вино імператриці Анні, почув, як Олексій Розумовський співав у церковному хорі. Вишневський був настільки вражений, що забрав його до Петербурга у Придворну співочу капелу.

Донедавна у садибі Пашковських був сільський клуб, перед будинком ще збереглися обриси колишнього танцмайданчика. Сама будівля зараз зачинена. Таких дерев’яних палаців кінця XIX століття майже не залишилося в Україні, захистити їх через недовговічність деревини найважче. Подібні дерев’яні дачі XIX — початку XX століття ще можна побачити в Пущі-Водиці.

Фото маєтку Пашковських: Анна Бекерська
Інші фото: Олександр Бурлака