Більше не соромно: Як Зінаїда Серебрякова оживила жінок

Художниця Зінаїда Серебрякова народилася у селі Нескучне Харківської області, але доросле життя провела між Санкт-Петербургом та Парижем. Ви точно бачили її роботи: автопортрет у дзеркалі чи в образі П’єро, картина з оголеною донькою. А на одній із них зображене і те саме Нескучне, де Серебрякова з’явилася на світ. У 36 років, коли її родина збідніла, а маєток пограбували, вона влаштувалася на роботу до Харківського археологічного музею. Це були останні місяці, які художниця провела у Харкові, більше вона ніколи туди не поверталася.

У 1924 році Зінаїда Серебрякова дісталася Парижа, але змогла взяти з собою лише двох дітей із чотирьох. Двох інших вона побачила лише перед смертю. Востаннє вчотирьох вони зображені на картині «Картковий будинок», яку вважають пророчою.

Більшість робіт Серебрякової знаходиться не в українських музеях. То чи можна вважати її українською художницею, яка народилася і провела тут певну частину життя? Мистецтвознавець, член Національної спілки художників України Олег Коваль розповідає, чи треба нам «українізувати» Серебрякову.

Серебрякова провела дитинство на Харківщині, працювала в місцевому художньому музеї, тож її можна вважати українкою. Але, з іншого боку, вона народилася у родині Бенуа-Лансере, все свідоме життя прожила спочатку в Санкт-Петербурзі, а потім у Парижі, входила до спілки молодих російських художників та товариства «Світ мистецтва», орієнтувалася на художню школу Венеціанова. Тобто Серебрякова мала прямий стосунок до типового російського мистецтва. Як би не хотілося сказати, що вона наша — зберігся її маєток у селі Нескучне, навколишні пейзажі є на її картинах, в українських музеях висять її роботи, — але у здобутках українського мистецтва творчість цієї авторки не врахована.

Роботи Серебрякової цікаві тим, що вона повернула на полотно мотиви, популярні у XVIII столітті. Наприклад, дзеркало на автопортреті, як в іспанця Дієго Веласкеса. Варто визнати, що у Серебрякової була гарна інтуїція на важливі у мистецтві речі.

Завдяки їй на рубежі XIX та XX століть у живописі з’явилися теми любові до сім’ї, оточення, дому. У 1910-х художники зображували жінку як натуру загадкову. Узяти хоча б портрет Іди Рубінштейн російського художника Валентина Сєрова: вона холодна, субтильна, захована в собі. Аж раптом на автопортреті Серебрякової у дзеркалі красуня — жива, рум’яна, щира. Вона не приховує, що тільки-но прокинулася, не соромлячись сидить перед нами у спідній білизні та розчісується.

У 1910-х художники зображували жінку як натуру загадкову. Аж раптом на автопортреті Серебрякової — красуня, яка не соромлячись сидить у спідній білизні.

Серебрякова обрала орієнтацію одночасно на неокласицизм — її роботи нагадують картини Ніколя Пуссена — та на венеціанівську школу з одвічною сільською тематикою. Її художні рішення були яскравими: що завгодно вона могла намалювати грандіозним. Але художниця стоїть на порозі авангарду, так і не перетинаючи цієї межі. Тобто Серебрякова залишилася у своєму часі й революції у живописі не зробила.

Натомість в Україні є такі художники, як Олександр Мурашко чи брати Кричевські, — це гіганти. Їхні роботи на тлі картин Серебрякової вигідно вирізняються маштабом та рівнем техніки, цікавим розв’язанням пластичних задач. Це вже XX століття, а Серебрякова залишилася на межі віків.

Я вважаю, що передусім треба відновити репутацію та славу наших митців. Від Серебрякової відмовлятися не можна, але треба розуміти, що ми маємо справу з російською художницею, яка жила в Україні. Нагадати про її зв’язок з Україною намагалися. Так, завдяки мистецтвознавцю Михайлу Красікову кілька її етюдів повернулися до Харкова. Зараз її живопис коштує великих грошей: це мінімум $50 тисяч за картину. Можна ратувати за повернення ескізів, але що це змінить? А ось зберегти, наприклад, роботи геніальної української художниці Тетяни Яблонської чи нашого сучасника Павла Макова справді важливо. Тобто питання Серебрякової — це не питання. Наше завдання зараз — зберегти українське надбання.

Всі зображення: Wikimedia Commons