Момент кайрос: Історія ветерана, який врятував 2 687 людей із веж-близнюків

Під руїнами, що залишилися від будь-якої катастрофи, завжди можна знайти свідчення нашої здатності поводитися найбільш ефективно. <...> Під час подій 11 вересня так діяв Рік Рескорла.

Рескорла служив у Всесвітньому торговому центрі (ВТЦ) головою охорони банку Morgan Stanley. Це був один із тих старих солдатів із бичачим загривком, які всю другу половину свого життя обходять по периметру мармурові вестибюлі, як колись патрулювали поля битв. У будь-якій шикарній висотній офісній будівлі можна побачити, як вони нашіптують щось у свою рацію та коротко кивають високопоставленим бізнес-адміністраторам, які проходять повз. Як правило, кваліфікація цих людей є надто високою для такої роботи.

Рескорла виявився наймудрішою інвестицією банку Morgan Stanley за всю його історію. Народившись в Англії, Рескорла пішов на службу до американської армії, бо хотів вирушити воювати з комуністами у В’єтнамі. Там, у битвах, увічнених книгою генерал-полковника Гарольда Мура і Джозефа Л. Гелловея «Ми були солдатами… і були молоді», що була опублікована в 1992 році, він заслужив Срібну і Бронзову зірки, а також медаль «Пурпурне серце». Книга входить до списку літератури, що є обов’язковою для прочитання армійськими офіцерами. Саме Рескорла, який опускає свою М16, дуже молодий, насторожений і виснажений, зображений на фотографії, що прикрашає обкладинку цієї книги. Хоча згодом він переїхав до Нью-Джерсі й осів на посаді керівника служби безпеки, Рескорла частково продовжував поводитися як людина, яка перебуває на війні.

Morgan Stanley займав 22 поверхи вежі-2 та ще кілька поверхів у сусідній будівлі. Після вибуху на борту рейсу 103 авіакомпанії Pan Am над шотландським Локербі, що стався в 1988 році, Рескорла почав турбуватися з приводу ймовірної терористичної атаки на ВТЦ. У 1990-му він привіз до Нью-Йорка свого старовинного армійського друга і влаштував йому екскурсію вежами-близнюками. Він хотів дізнатися, як би його друг, що мав досвід контртерористичної діяльності, вважав за краще атакувати будівлі, будучи терористом. Як пише Джеймс Б. Стюарт в опублікованій у 2002 році біографії Рескорли «Серце солдата», друг, оглянувши гараж ВТЦ, заявив, що здійснити тут терористичний акт «не становитиме жодної проблеми». Якби він хотів напасти на центр, то просто в’їхав би на вантажівці з вибухівкою в гараж, а потім забрався геть.

Рескорла та його друг-експерт написали до адміністрації пункту пропуску доповідну записку, пояснивши причину своєї стурбованості та наполегливо зажадавши посилити заходи безпеки в автомобільних гаражах ВТЦ. За словами Стюарта, їхні рекомендації, які б влетіли адміністрації в копійчину, просто проігнорували. (Керівництво пункту не відгукнулося на багаторазові прохання прокоментувати цей факт для книги.)

Через три роки Рамзі Юзеф, як і передбачав Рескорла, в’їхав на заповненій вибуховими речовинами вантажівці у підземний гараж ВТЦ. Коли стіни вежі здригнулися від вибуху, Рескорла став посеред просторої операційної зали банку і почав вигукувати інструкції. Але, як це відбувалося і до вибуху, коли він намагався проводити в Morgan Stanley навчальні пожежні тривоги, всі його просто ігнорували. Тоді він заліз на стіл і закричав: «Мені що, треба зняти штани, щоб ви звернули на мене увагу?» У залі настала тиша, й тоді він роздав ліхтарики співробітникам банку і повів їх униз темними пожежними сходами.

Після терористичного акту 1993 року авторитет Рескорли став незаперечним. <...>

У Рескорли було надзвичайно загострене почуття небезпеки. Він знав, що ризик ще однієї терористичної атаки не зменшується з кожним спокійно прожитим новим днем. Він знав, як по-дурному покладатися на служби швидкого реагування у справі порятунку співробітників своєї організації. Його компанія була найбільшим орендарем у ВТЦ, своєрідним селом, яке сховалося серед хмар. Працівникам Morgan Stanley доведеться самим дбати один про одного.

Відтоді жоден відвідувач не міг увійти до офісу без супроводжуючого. Рескорла збільшив штат служби безпеки. Він наказав співробітникам у реальних екстрених ситуаціях не виконувати жодних інструкцій, які надходять від адміністрації. Він вважав, що вона втратила будь-яке право давати поради, не відреагувавши на його попередження у 1990 році.

Рескорла почав проводити в масштабах усієї компанії часті та несподівані пожежні навчання. Він навчив співробітників зустрічатися у холі між сходами та за його сигналом спускатися парами до 44-го поверху. Ба більше, він наполягав, щоб верхні поверхи спускалися першими. Щойно останні співробітники, які працюють на розташованих вище поверхах, досягали нижнього, працівники з цього поверху починали спускатися за ними.

Здогадатися запровадити таку систему могла тільки людина, що дуже добре розуміє, яким чином поводяться учасники евакуації. <...> Люди, які не отримали спеціальної підготовки, в екстрених ситуаціях починають виявляти неймовірну ввічливість. Вони пропускають уперед людей з поверхів, розташованих нижче. У результаті люди з верхніх поверхів, що наражаються на більшу небезпеку, оскільки їм необхідно подолати довший шлях, евакуюються останніми. Спроба навчити людей чинити опір цьому галантному почуттю була простим і мудрим рішенням.

Радикалізм проведених Рескорлою тренувань важко перебільшити. Morgan Stanley — це інвестиційний банк. Високоефективних банкірів, які мають мільйонні статки, з 73-го поверху страшенно дратували навчальні евакуації. Їм зовсім не подобалося переривати на півслові переговори із дуже вигідними клієнтами. Кожне тренування, що відриває брокерів фірми від клієнтів та комп’ютерів, додавало компанії збитків. Але Рескорла не зупинявся. Йому було все одно, як до нього ставитимуться. У ході армійської підготовки він зрозумів найпростіше правило, що стосується натури людини і є головним висновком цієї книги: змусити мозок ефективно діяти у стані екстремального стресу найпростіше шляхом проведення багаторазових завчасних тренувань. <...>

Після кількох перших тренувань Рескорла жорстко критикував співробітників банку за малу швидкість пересування пожежними сходами. Він почав заміряти швидкість спуску за допомогою секундоміра, і люди почали рухатися швидше. Крім того, він не припиняв викладати співробітникам основи поведінки під час пожежної тривоги: завжди треба йти вниз. Ніколи не підійматися на дах. Ніколи.

Рескорла не допускав винятків. Коли під час тренувань у Morgan Stanley були відвідувачі, він добивався, щоб вони знали, як вибратися з будівлі. Незважаючи на низьку ймовірність того, що вони теж опиняться в екстреній ситуації, Рескорла хотів, щоб до евакуації були готові й ці люди. Він розумів, що їм доведеться допомагати більше, ніж іншим. <...>

Після вибуху 1993 року Рескорла написав ще одну доповідну записку, попереджаючи вище керівництво Morgan Stanley про те, що терористи ні перед чим не зупиняться у своєму прагненні зруйнувати башти-близнюки. Він навіть коротко описав ймовірний сценарій терористичної атаки, сказавши, що вони можуть спробувати направити на Всесвітній торговий центр літак із вантажем вибухових речовин. Уява в Рескорли працювала краще, ніж у представників влади, і вона постійно підкидала йому нові гіпотетичні варіанти катастрофи. Зрештою, Рескорла порекомендував Morgan Stanley перенести штаб-квартиру в малоповерхові будівлі студентського містечка в Нью-Джерсі. Але термін оренди приміщень мав закінчитися лише 2006 року. <...>

Рескорла продовжував проводити навчання протягом восьми років — навіть тоді, коли всі майже забули про вибух у підземному гаражі. «Він увесь час говорив: „Вони знову нападуть на нас. Або з повітря, або з підземки“», — згадує менеджер адміністративного відділу Стівен Енгел, який за родом своїх обов’язків працював у тісній співпраці з Рескорлою. За словами Енгела, наймаючи на роботу працівників служби безпеки, Рескорла вишукував кандидатів з небачено високим для таких постів рівнем професійної підготовленості: «Він набирав не відставних патрульних поліцейських, які бажають отримати доповнення до пенсії, а людей, які раніше працювали в галузі безпеки комп’ютерних мереж». <...>

Тим часом радикально змінилося життя самого Рескорли. Він закохався у жінку, з якою познайомився бігаючи підтюпцем у себе у кварталі, і вони зіграли весілля. Крім того, лікарі знайшли у нього рак. Він пройшов важкий курс лікування та набрав вагу. Він перестав бути схожим на солдата, але все одно о 07:30, одягнувши костюм і краватку, приходив на роботу і вчив своїх підопічних бути готовими до всього.

Рескорла дотримувався найсуворішої дисципліни у всьому, навіть у своїх хобі. Він узявся за гончарну справу та подарував своєму другові Енгелу власноруч виготовлений горщик для квітів. «Якось Рік сказав, що хоче зайнятися різьбленням по дереву, а через кілька місяців прийшов до мене з вирізаною ним качкою. Він був просто чудовий!» — зі сміхом каже Енгел. Рескорла любив дивитися старі вестерни і одну за одною ковтав книги. «Варто тільки згадати якусь тему, від бойових мистецтв до старих фільмів, і він одразу ж був готовий розповісти щось із цієї галузі».

У 1998 році Рескорла дав інтерв’ю кінематографісту Роберту Едвардсу, чий батько воював разом із ним у В’єтнамі. Головною темою документального фільму була суть війни. Якщо дивитися фільм зараз, стає зрозуміло, як часто Рескорла замислювався про тероризм (і не тільки про те, як він може торкнутися його офісу). Рескорла попереджав, що змінилася природа війни, а лідери країни не змогли адаптуватися до нових умов. «У майбутньому суть війни полягатиме в полюванні за терористами. Не буде гігантських полів битв, не буде масових танкових наступів, — казав він. — Думаючи про майбутні війни, ми розмірковуємо про бойові дії в Лос-Анджелесі. Але сили терористів можуть скувати звичайні війська та поставити їх на коліна».

Однак були моменти, коли Рескорлі з його уявою ставало тісно у межах цієї роботи. 5 вересня 2001 року в електронному повідомленні старовинному другу Рескорла говорив про кайрос (kairos): так у грецькій мові називається екзистенційний або космічний момент, що виходить за межі лінійного часу. «Я змирився з фактом, що в мене ніколи не станеться момент кайрос, а буде просто бідна на події мільтонівська повсякденна оранка, — писав він. — Ще кілька чашок мокко у Starbucks, і кожна наступна здаватиметься менш смачною».

Уранці 11 вересня Рескорла почув вибух та з вікна свого кабінету побачив, як горить вежа-1. По внутрішній трансляції почав мовити чиновник з адміністрації будівлі, закликаючи всіх залишатися на своїх робочих місцях. Але Рескорла схопив свій мегафон, рацію та мобільний телефон і став методично віддавати працівникам Morgan Stanley накази про негайну евакуацію. Вони знали, що треба робити. Навіть 250 відвідувачам, які навчалися на курсах біржових брокерів, уже показали, де знаходяться найближчі пожежні сходи. «Найважливішим фактором було знання, куди треба йти. Адже мозок людини (принаймні, мій) просто відключається, — каже Макмегон, один із керівників Morgan Stanley. — Що вже зовсім ні до чого під час катастрофи, то це необхідність думати про щось».

11 вересня якась група людей цілком могла б урятуватися, якби чула те, чого навчав Рескорла. Але вони працювали не в Morgan Stanley. За даними проведеного Колумбійським університетом опитування, близько 50% співробітників центру не знали, що виходи на дах будівлі будуть замкнені. За відсутності іншої інформації деякі співробітники згадали, що 1993 року людей евакуювали вертольотами з даху. Тому вони витратили останні хвилини свого життя піднімаючись на верхні поверхи хмарочосів, тільки щоб уткнутися в замкнені двері. Вони так і загинули там, не розуміючи, чому зачинені виходи.

Поки Рескорла на 44-му поверсі скеровував людей униз пожежними сходами, врізався другий літак, цього разу влучивши у його будівлю 38 поверхами вище. Вежа різко здригнулася, і деякі зі співробітників Morgan Stanley опинилися на підлозі. «Усім зупинитися, — наказав Рескорла через свій мегафон. — Не рухатися, поводитися тихо і спокійно». «Люди перестали говорити й рухатися, — пише Стюарт, — ніби Рескорла зачарував їх». Рескорла негайно перевів евакуацію на інші сходи та продовжив виводити людей. «Усе буде добре. Не забувайте, — повторював він знову і знову, ніби ці слова самі по собі могли надати людям сил, — ви ж американці».

Співробітники Morgan Stanley бачили, що відбувалося в іншій вежі після вибуху першого літака. Їм було чудово видно, як у будівлі розгорається пожежа і як люди (такі ж люди, як вони) з краватками, що майорять на вітру, вистрибують із вікон. Тому, коли врізався другий літак, вони точно знали, що відбувається на поверхах, розташованих над їхньою головою.

Рескорла цілу ніч виводив своїх людей із контрольованої в’єтконгівцями території Центрального нагір’я В’єтнаму. Він знав, що його мозок погано справляється із межовим страхом. Тоді він заспокоював солдатів, співаючи вивчені в дитинстві корнуольські пісні. Тепер, вкритий потом, що проступав навіть через піджак, він стояв на заповнених людьми сходах і співав у свій мегафон: «Люди Корнуолла, будьте мужні, до битви готуйтеся і не здавайтеся!» Один зі співробітників його служби безпеки приніс стілець, але Рескорла вважав за краще залишитися на ногах.

Пізніше майор армії США Роберт Л. Бейтман напише про Рескорлу в журналі Vietnam. У наведеному нижче абзаці він описує його на полі бою, але точно тими ж словами можна було говорити про Рескорлу того страшного дня у ВТЦ.

Рескорла знав, що таке війна. Його люди — поки що ні. Аби заспокоїти їх, не дати їм сконцентруватися на страху, який охоплює людину в момент усвідомлення, що зовсім поряд знаходяться сотні охочих її вбити, Рескорла співав. Здебільшого він співав непристойні пісні, від яких почервонів би навіть матрос. Упереміш із рядками пісень звучали його команди: «Примкнути багнети… У шере-е-енгу… Ува-а-а-а-а-га… Уперед!» Це був голос прямо з Ватерлоо або Сомми, бездоганний, невблаганний, що не допускав непокори. Солдати забували свій страх, зосереджувалися на його наказах і йшли вперед. Він вів своїх людей просто на сторінки підручників історії.

11 вересня, у перерві між піснями, Рескорла зателефонував дружині. «Перестань плакати, – сказав він. — Я маю безпечно вивести цих людей. Якщо зі мною щось трапиться, знай, що я ніколи не був такий щасливий: ти стала сенсом мого життя».

Через деякий час Рескорла успішно завершив евакуацію абсолютної більшості співробітників Morgan Stanley з палаючої будівлі. Потім він повернувся до неї. Востаннє його бачили, коли він підіймався сходами в районі десятого поверху незадовго до обвалення вежі. Для Рескорли настав момент кайрос. Його останки виявити не вдалося.

Люди, близько знайомі з Рескорлою, знали, що він не покине веж, поки з них не вийдуть інші люди. «Коли будівлі обрушилися, я не мав жодного сумніву, що він знаходиться всередині, — каже менеджер адміністративної служби Енгел. — Рік хотів би такого яскравого та славного кінця». Ніхто не знає точно, що сталося, але Енгел вважає, що Рескорла дізнався про людей, які залишилися в будівлі. Зокрема, у своєму кабінеті залишався старший віцепрезидент Morgan Stanley. Востаннє його бачили, коли він розмовляв по телефону, вже в самий розпал евакуації. «Знаючи Ріка, — каже Енгел, — я можу припустити, що він збирався піднятися, оглушити його і винести, повісивши на плече».

Релігією Рескорли була здатність людини не залежати від зовнішніх обставин. Якось він розповів другові, яким бачить справжнього чоловіка. Його можна вигнати надвір абсолютно голим. Увечері того ж дня він має бути одягнений і ситий. Через тиждень у нього має бути кінь. А до кінця року — своя справа та рахунок у банку.

Рескорла навчив співробітників Morgan Stanley рятувати себе. Такі уроки останнім часом чомусь стали зустрічатися дуже рідко і тому набули особливої цінності. У мить обвалення вежі всередині залишалося лише 13 працівників Morgan Stanley, включаючи Рескорлу та ще чотирьох співробітників його служби безпеки. Інші 2 687 уже були в безпеці.

Фото на обкладинці: Stan Honda / AFP / East News