Дзержинський — сволота, Ленін — кінь: Автор декомунізованих пам’ятників — про декомунізацію

За п’ять років в Україні в рамках декомунізації провели 50 перейменувань і знесли 2 409 пам’ятників (із них майже половина — скульптури Леніна). Залишилося ще не менше тисячі. Навколо деяких пам’ятників виникають суперечки: одні протестують проти їх зносу, вважаючи цінними, інші виступають за демонтаж усіх радянських монументів без винятку.

Щоб зрозуміти, яку позицію займають автори пам’ятників і як це — спостерігати крах свого творчого доробку, Bird in Flight поговорив зі скульптором Анатолієм Кущем — автором монумента Незалежності на Майдані, який за радянських часів створив пам’ятники Дзержинському і Леніну, нині знесені.

У кінці 80-их ви входили до складу комісії при Міністерстві культури, що приймала пам’ятники Леніну і комуністичним діячам. Розкажіть, як це було.

Під час Жовтневої революції пам’ятники штампували в неймовірних кількостях. Їх робили навіть з паперу. Пам’ятники — найдієвіший вид мистецтва. Це тільки здається, що монумент стоїть і нікому не заважає, — але статуя весь час дивиться на людей, які повз неї ходять. До цього погляду ви звикаєте з дитинства, тому людина, на честь якої поставили пам’ятник, стає частиною вашого «я».

А приймали роботи ми так. Колись художник Андрєєв написав з натури два портрети Леніна, і всі пам’ятники ліпили з цієї роботи. Якщо скульптура схожа на андріївського вождя — її брали. Не схожа — не брали.

Штампували за шаблоном: на голові кепка, одна рука внизу, друга вказує кудись. Доходило до смішного. Якось скульптор Макар Вронський зробив чотириметрового Леніна, у якого було дві кепки — одна на голові, друга в руці. Ми до нього прийшли і кажемо: «Макар Кіндратович, ви або з голови зніміть, або з руки заберіть». Так він замість кепки сунув Володимиру Іллічу скручену трубочкою газету. І ми прийняли. Людина хоче заробити, які проблеми.

Ви якось сказали, що зробити Леніна на станції метро «Театральна» вас змусили «обманним шляхом». Це як?

У той час я був заступником голови Спілки художників. Міській владі терміново потрібно було зробити станцію, і мене викликали в ЦК, де доручили створити пам’ятник. Я не був у партії й не хотів братися за цю роботу. Сказав їм: «Це не моя тема. Я не гідний такої честі». Вони мене почали умовляти.

Коли будували станцію метро «Театральна», будинок, що стояв поруч з нею, зруйнували — на його місці планували розбити сквер. І я їм кажу: «Добре, я візьмуся за Леніна, якщо ви затвердите мій ескіз скверу». Я хотів зробити там цикл фонтанів на тему «Лісової пісні» Лесі Українки. Вони погодилися, затвердили обидва проєкти.

Але коли станцію відкрили, про мене «забули». Зараз на тому місці, де повинен був бути сквер, стоїть Музей історії Києва.

Хто дивився на Леніна на «Театральній» здалеку, бачив, що у нього голова величезна. У моєму дитинстві говорили, ніби мозок Леніна на 200 грамів важче за звичайний, — ось я і зробив так, ніби у нього пухлина в мозку. Зблизька він виглядав красенем, а якщо дивитися на твір на відстані, то видно, який він насправді.

Я боявся, що під час прийому роботи мою витівку помітять. На огляд прийшов Володимир Щербицький (Перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії України з 1972 по 1989 рік. — Прим. ред.) та п’ятдесят партійців, але виявилося, що політиків цікавили тільки гасла на стінах. Вони перевірили коми і заспокоїлися. Якийсь один ненормальний подивився на фігуру і закричав: «Це не Ленін!» — але Щербицький на нього глянув, і того вивели.

У моєму дитинстві говорили, ніби мозок Леніна на 200 грамів важче за звичайний, — я і зробив так, ніби у Леніна на «Театральній» пухлина в мозку.

Міг скульптор, якому доручили зробити Леніна, відмовитися від замовлення?

Раніше дозвіл на створення пам’ятників комуністичним діячам давав ЦК, потім Верховна Рада. Після цього замовлення доручали скульптору, як правило без конкурсу. За такі пам’ятники платили у три-чотири рази більше, ніж за звичайну статую. Художники називали Леніна «конем», тому що він «вивозив» того, хто його робив. Багато скульпторів ліпили тільки Ленінів.

Ленін «вивозив» навіть членів комісії, яка його приймала. Після прийому нам накривали столи — там ікру можна було ложками їсти.

Хочете сказати, що ніхто не відмовлявся?

Я не брався, інші бралися легко.

Як же не бралися? Крім Леніна на «Театральній» ви зробили ще пам’ятник Дзержинському.

Це було наприкінці 80-х — зовсім інший час.

У 1924 році до влади прийшов Сталін і зняв Дзержинського. Я думав так: раз сволота Сталін так зробив, отже, Фелікс Едмундович — нормальна людина. Тому коли мені зателефонували з КДБ і запропонували створити пам’ятник, я із задоволенням виконав цю роботу.

Але прийшов 1990 рік, відкрили документи, і я зрозумів, що дитячі будинки, якими займався Дзержинський, були концтаборами. Виявилося, що він теж був сволотою та божевільним.

Я думав так, що Фелікс Едмундович — нормальна людина, тому із задоволенням зробив йому пам’ятник. А виявилось, що він був сволотою та божевільним.

І тут мені знову телефонують із КДБ і кажуть: «Ви не будете проти, якщо ми знімемо Фелікса Едмундовича?» Я сказав, що тільки за. Потім пошкодував: потрібно було забрати у них бронзу, вони б з переляку мені її віддали. А так цей пам’ятник валяється в них у підвалі.

А бюст Казимира Гапоненка і пам’ятник Зої Космодем’янській?

Казимир Гапоненко — це дванадцятирічний пацан, який при німцях листівки роздавав. За це його і застрелили. Він жертва насильства, а не комуніст.

А Зої Космодем’янській я зробив пам’ятник у 70-х, коли всі її вважали героїнею, яка боролася з фашизмом. Я нічого не маю проти тих, хто боровся з фашистами. Інша справа, що тоді я не знав, що Космодем’янська — ідіотка, яка спалювала будинки селян (виконуючи наказ Сталіна від 17 листопада 1941 року, група Космодем’янської спалила три будинки в селі Петрищевому: в одному квартирували німецькі солдати, у двох інших жили мирні громадяни. — Прим. ред.).

І як ви зараз ставитеся до пам’ятника, який зробили їй?

Ніяк. Якщо його знімуть, я нормально це сприйму.

Не шкода згаєного часу?

Ми всі іноді помиляємося.

Я вважаю, що пам’ятник повинен стояти тільки героям, які зробили добро цьому народу и цій землі. Усе інше треба прибрати.

Але я проти того, щоб пам’ятники знищували. У 1990 році я пропонував на ВДНГ зібрати соцмистецтво та показати безглуздість ситуації: в одному Києві 700 пам’ятників вождю, й усі однакові.

Пам’ятники Дзержинському, Леніну і Космодем’янській — який вам більше подобається з художньої точки зору?

Пам’ятник Дзержинському був хороший.

Як вам повідомили, що пам’ятник Леніну на «Театральній» демонтують?

Мені не повідомляли — я зайшов у метро і побачив, що його прибрали. Я був задоволений: станція стала краще.

А в пам’ятнику Леніну на Бессарабці була якась художня цінність?

Спочатку пам’ятник Леніну йшов разом з пам’ятником Сталіну, їх зробили для Палацу з’їздів у Москві. Це творіння Сергія Меркулова (радянський скульптор-монументаліст. — Прим. ред.) — він такий офіційний, скажімо так, ленінець при Кремлі.

Ці дві статуї повезли на виставку в Нью-Йорк, а коли вона закінчилася, до влади прийшов Хрущов — пам’ятники Сталіну стали зносити. Одна скульптура Леніна виявилася занадто малою для Палацу з’їздів. Меркулов притягнув її до Києва і сказав членам нашого ЦК, що хоче подарувати місту свою роботу. Вони очманіли: ось пощастило!

Спочатку навпроти Бессарабки повинен був стояти Пушкін, але замість нього поставили вождя. Через рік Меркулов сказав нашим комуністам: «Я подарував вам свою роботу. Але я платив людям за камінь і його обробку. Поверніть мені гроші». За гроші, які йому дали, можна було чотири такі статуї виліпити.

До речі, в дитинстві я жив у центрі міста і ходив до школи через Бессарабку. Мене цей пам’ятник смішив. Якщо подивитися на нього ззаду, то можна побачити масивний камінь, на який Ілліч сперся, — ця брила схожа на купу лайна. Стоїть людина, яка обгидилася по самий пояс, і рукою показує на критий ринок, ніби каже: «Я щось не те на ринку з’їв, ось і обісрався».

А ви говорите — художня цінність. Ніякої цінності там немає. Серед рядових Ленінів я бачив роботи краще.

На місці Леніна ви якось хотіли ставити пам’ятник Івану Мазепі. Чи не здається вам, що краще взагалі залишити постамент порожнім? Вийшов би чудовий символ тоталітарної ідеології.

Ні! Порожній постамент не може бути ні образом, ні пам’ятником. Порожній постамент — це відсутність образу.

Там дуже гарне місце: і за архітектурою, і за постановкою. Але Мазепу все-таки треба поставити там, де я виграв конкурс, — навпроти парку Слави. А на місці Леніна поставити князя Святослава — у мене є приголомшливий проєкт.

Вважаєте, що в Києві мало пам’ятників князям?

Гарного багато не буває.

Але виходить, що ми позбулися Ленінів, щоб на їх місці поставити шароварщину.

Що значить «шароварщину»?

«Героїчні» образи князів з мечами і чубами.

Це не шароварщина, а героїчний образ князя. Він доносить національну ідею. Наша національна ідея — Україна.

Але епоха монументальних пам’ятників історичним особистостям закінчилася. У Лондоні є меморіал принцеси Діани — ніяких постаментів, ніяких пам’ятників, просто фонтан. Щоб віддати шану людині, не обов’язково ваяти гігантську скульптуру.

З Діани зробили фонтанчик, тому що королівська родина не сприймала її, Діана для них була чужою. Крім того, Великобританія — сформована держава. А з України останні триста років робили все що хотіли.

Якби я мислив порожніми постаментами, у нас би не було ні своєї історії, ні своїх прикладів. Якщо у вас віднімуть історію, ви станете ніким. У Празі на одному Карловому мосту більше скульптури, ніж у всьому Києві. Я вже не кажу про Рим.

Епоха монументальних пам’ятників не закінчиться ніколи.

Чи погодилися б ви зробити пам’ятник Степану Бандері?

Обов’язково. Бандера — це явище. Усі хохми, які про нього розповідають, — натуральна брехня. Так, він був бойовиком, але у Польщі, яка займалася колонізаторством України. Для своєї країни він нічого поганого не зробив.

Який вигляд мав би цей пам’ятник?

Коли мені доручать або коли я виграю конкурс, тоді й побачите. Гадаю, я зроблю непогано.

Фото: Саша Курмаз, спеціально для Bird in Flight.
Продюсер: Анастасія Попко.