Віталій Манський: «Я повівся на те, що мені говорили про Путіна»

Віталій Манський — один із найвизнаніших документальних режисерів на пострадянському просторі. Народився у Львові, навчався у Москві, де і почав знімати кіно, остаточно оселившись у Росії наприкінці 80-х. Після анексії Криму переїхав до Латвії, критикуючи дії російської влади. У вересні минулого року був оголошений у Росії в розшук.

За свою тридцятирічну кар’єру Манський зняв (самостійно та у співавторстві) близько трьох десятків картин. У фокусі його уваги — нерівність, диктатура, несвобода. Суто соціальну тематику режисер поєднує з ліричністю, якої досягає працюючи в тому числі з особистими архівами та закадровим текстом.

Лишаючись суто документальним режисером, Віталій Манський став відомий широкому загалу завдяки двом своїм картинам — «У променях сонця» та «Свідки Путіна». У першій він показав повсякденне життя Північної Кореї, у другій — прихід до влади Владіміра Путіна: матеріал для фільму режисер зібрав з архівних кадрів, знятих власноруч наприкінці 90-х.

В інтерв’ю головному редактору Bird in Flight Володимиру Коношевичу Віталій Манський розповів, за що на нього ображаються інші режисери, як він ставиться до проявів російської культури в Україні та чому попри любов до Львова переїхав жити до Риги.

Нещодавно ви повернулися зі Львова. Чим ви там займалися?

Готувався до зйомок нового фільму — і навіть уже дещо почав знімати.

Про що буде фільм?

Про тилове життя України, яке, як на мене, дуже важливо показати.

Але я обрав Львів для фільму не тільки тому, що це тилове місто, а ще й тому, що це місто, в якому я народився, яке мене сформувало, яке я розумію і якому я вдячний. Я хочу передати образ Львова крізь призму своїх відчуттів.

Цей фільм може стати заключною картиною триптиха, який ніколи не задумувався як триптих. Перша стрічка цього циклу називалася «Наша Батьківщина» — у міжнародному прокаті «Загін імені Гагаріна». Вона розповідала про однокласників, з якими я навчався у львівській школі № 52. Цю картину я почав, коли мені виповнилося 40 років і я переживав кризу середнього віку. Тоді мені треба було розібратися з тим, хто я, навіщо, звідки, на якому фундаменті стою і наскільки він міцний. Основа фільму — фотографія нашого класу, зроблена в день, коли нас приймали в піонери, коли ми давали ту саму клятву Батьківщині. Мої однокласники знайшли інші місця проживання. І ось для фільму я поїхав до них, розкиданих по всьому світу, щоб зафіксувати їхні відчуття. Другий фільм «Рідні».

Загалом, так склалося, що нова стрічка буде моєю третьою роботою про Львів. Я говорю «буде», сподіваючись, що фільм відбудеться, тому що я належу до тих режисерів, для яких процес створення картини — це історія з відкритим кінцем.

Чи бувало, що не закінчували фільми?

Звичайно. Є проєкти, які я не завершував, розуміючи, що вони не складаються або що їхній час минув. Наприклад, коли розпочалася повномасштабна війна, у мене на столі лежав фільм, над яким я працював 22 роки. Я його скасував, хоча ми вже почали зйомки.

Що це за фільм?

Про глибоко віруючу родину. Дитина з цієї родини зростала на моїх очах, а точніше — у кадрі моєї камери. Вона повинна була спробувати відвоювати своє право на свободу, тобто або вирватися з цієї сім’ї, або залишитися в ній.

Чому ви покинули проєкт?

Тому що у своїх фільмах я не описую минулі події. І цю історію я також планував знімати у реальному часі. Але я до неї більше не повернуся.

Як це — закривати проєкт, над яким ви працювали 20 років?

Кіно, як будь-який твір, що створюється інтелектом, народжується в результаті складання особливих обставин. Якщо ці обставини не відбуваються, картина не народжується або народжується мертвою. Носитися з мертвонародженою субстанцією не варто.

Як ви розумієте, за яку тему братися і з чого має початися ваша робота над фільмом?

Є режисери, дуже успішні, які дивним для мене чином здатні прожити довге кінематографічне життя, знімаючи той самий фільм у різних варіантах і формах. За дві хвилини стрічки ти розумієш, хто її зняв. Мені так жити нецікаво. Тобто я не маю лекала.

А як і коли ви знаходите центральну ідею фільму — на етапі підготовки, зйомки чи монтажу? Чи ви йдете у тему вже з ідеєю?

З певного віку я маю одну центральну тему — свободу, її необхідність та її відсутність. Кількість трактувань і заломлень розуміння свободи настільки широка, що можна робити кіно про що завгодно, і все одно в ньому як домінанта буде присутня тема свободи.

Я маю одну центральну тему — свободу, її необхідність та її відсутність.

Припустимо, ти робиш фільм, підпорядкований одній персоналії та її історії, як, наприклад, «Горбачов. Рай». Навіть у цій картині тема свободи є домінантою. Це свобода літньої, фізично немічної людини. Саме ця тема відрізняє мою роботу від інших фільмів про Горбачова.

Ідея свободи провляється у спродюсованих вами фільмах?

Кількість проєктів, у яких я був продюсером, обчислюється сотнями, і не у всіх них присутнє моє особисте ставлення до теми. Але, безумовно, є роботи, які мені дуже близькі. Адже деякі фільми я продюсував лише тому, що фізично не встигав їх зняти. Траплялося, режисери ображалися на мене через те, що, захопившись, я виходив за межі своїх продюсерських повноважень. Робив я це саме через своє особисте ставлення до проєктів.

Втручалися у монтаж?

У монтаж, у зйомки, у все на світі. Під час роботи я відстежував матеріали, і бувало, що прямо з монтажної кімнати замовляв таксі в аеропорт, летів на місце зйомок, щоб терміново розвернути картину в інший бік.

Ви показуєте своїм героям відзнятий матеріал?

Ні.

Очевидно, що в документальних фільмах люди можуть побачити себе з неприємного боку.

Тож не треба зніматися.

Але ви хоча б попереджаєте їх про можливі наслідки?

По-різному. Роблячи «Незайманість», я підписав договір з усіма героїнями фільму. У документі я взяв зобов’язання не спотворювати дійсність та показувати лише те, що відбувається насправді. Одна з героїнь, Каріна Барбі, вирішила, що може водити мене, дорослу людину, за ніс. Вона пред’являла мені тільки рожевий бік свого життя, хоча я розумів, що окрім цього є і зворотний. І мав рацію: виявилося, Каріна працювала в чоловічому клубі. Ми домовилися з адміністрацією цього клубу про зйомку, і коли Каріна прийшла на роботу, ми вже чекали там на неї із камерою. Каріна намагалася заперечувати, але я сказав: «Вибачте, але у нас із вами угода про те, що в кіно ми відображаємо лише події, що реально відбуваються, не більше».

Поговоримо про ваші фільми. Почнемо з картини «Дикий, дикий пляж. Жар ніжних», знятий Александром Расторгуєвим і спродюсований вами. Ця робота також про свободу?

Безперечно.

Тут треба сказати, що «Дикий пляж» — це один із тих фільмів, у якому я більше ніж продюсер.

Ідея картини виникла під час роботи над «Бродвей. Чорне море» — фільмом, який я знімав на пляжі. «Бродвей» — остання моя картина, знята на кіноплівку, тобто на 35 міліметрів. Не втомлюватиму читачів поясненнями, що це таке. Просто скажу, що знімати на подібний формат — усе одно, що знімати на камеру розміром із шафу. Працюючи над «Бродвеєм», я зрозумів, що простір пляжу виходить далеко за межі можливостей таких технологій. І тоді я затягнув у цей простір Сашу Расторгуєва. Я його провів за персонажами, з якими за три місяці перебування на цьому пляжі міцно сплів свої стосунки.

Тобто всі персонажі фільму — ваша знахідка?

Окрім відпочивальників, що випадково приїздять, — усі: карлик, фотограф, чоловік, який купив верблюда. Коротше, всі наскрізні персонажі — це персонажі мого фільму «Бродвей. Чорне море».

Я приїздив на зйомки «Пляжу», я брав участь у монтажі, тож для мене це особлива історія.

Але персонажі «Пляжу», м’яко кажучи, не дуже схожі на вільних людей. І на людей, які замислюються про свободу, також. Де у цьому фільмі тема свободи?

Фільм — висловлювання про несвободу. Коли бачиш раба, який не бажає здобути волю, ще більше розумієш ціну свободи. Але у фільмі все ж таки є вільний персонаж — море.

Якби я подивився цей фільм до 2014 року, мені було б шкода його героїв. Тепер нічого, крім злості, я до них не відчуваю. Ваше ставлення до героїв стрічки змінилося?

Потрібно зробити два кроки назад. Цей фільм, що вийшов у 2005 році, про мирне життя, навіть передвоєнне. І цей факт суттєво змінює фокус. Коли ти дивишся історію молодої закоханої пари, але розумієш, що дія відбувається у травні 1941 року, то помічаєш, як над їхньою історією дамокловим мечем висить війна. До героїв такої історії ти, безумовно, відчуваєш співчуття.

Але коли ти дивишся «Жар ніжних» сьогодні, то розумієш, що його герої — компост, який виростив цю війну. Вони ґрунт, в який були кинуті зерна, що проросли в непролазні колючі кущі. Завдяки цьому повному занепаду — моральному, людському — можлива злочинна й аморальна війна, в якій ми наразі живемо.

Коли ти дивишся «Жар ніжних» сьогодні, то розумієш, що його герої — компост, який виростив цю війну.

Є сцена, де молодий чиновник та його друг займаються сексом із дівчиною, з якою познайомилися на пляжі. Як вони відреагували на те, що секс показали на екрані?

Претензій чиновник не мав. Він не поєднав у своїй голові все, що з ним відбувалося в кадрі, — у одноклітинних дуже коротка пам’ять.

Ваша цитата: «Відверто кажучи, коли почалася повномасштабна війна, перше, про що я подумав, — це повернутися до історії „Рідних“, і раптом зрозумів, що в моїй сім’ї все принципове відбулося ще у 2014 році й зараз відбувається затвердження своїх позицій, зміни не відбувається, а з затвердження позицій важко зліпити картину». У «Свідках Путіна» в Путіна, який тільки-но прийшов до влади, позиції були сформовані. Виходить, можна зробити фільм, герої якого не змінюють своїх позицій?

Фільм не про Путіна, а про тих, хто не побачив, не відчув, проґавив це [прихід Путіна до влади]. Про тих, хто вважав, що мовчазна згода — це індульгенція. Але мовчазне спостереження за злочином робить тебе співучасником, а отже, і відповідальним.

А мені здалося, що головний герой фільму — Борис Єльцин. Це єдиний персонаж із сюжетною аркою. На початку фільму він підтримує Путіна, насамкінець розуміє, що зробив щось не те. Він справді усвідомив, що помилився?

Для мене Єльцин у цьому фільмі в якомусь сенсі король Лір, який зробив фатальну помилку, поставивши не на ту доньку. Велика драматургія Шекспіра робить усіх персонажів об’ємними, хоча я не думаю, що герої його п’єс, якби вони існували в реальності, були б настільки об’ємними і рефлексуючими особистостями, як на сцені. У їх створенні є елемент художності.

Для мене Єльцин в якомусь сенсі король Лір, який зробив фатальну помилку.

Тобто персонажа Єльцина ви зробили більш рефлексивним, ніж він був насправді?

Гадаю, так. І я б не драматизував відчуття та рефлексії Єльцина щодо скоєної помилки. До того ж досить складно рефлексувати, перебуваючи у вежі зі слонової кістки. Звичайно, певне розуміння у нього і тієї групи осіб, яких називали «родиною», виникло.

Ви спілкувалися після виходу фільму із представниками «родини»?

Я спілкувався з ними після анексії Криму. Після початку повномасштабної війни вже було не до розмов із ними.

Вони підтримували анексію Криму?

Ми говорили про Путіна, а не про анексію. Але я хотів би уникнути подробиць.

Вони хоч усвідомлюють, який вибір зробив Єльцин?

Так.

Картина «Свідки» починається з монологу вашої дружини, яка, дізнавшись, що наступником став Путін, вистрілює промовою, що це катастрофа. Сьогодні її слова видаються настільки пророчими, що цей епізод мимоволі здається постановкою. Для протоколу: монолог вашої дружини був прописаний заздалегідь?

Ні, звісно.

У той момент для телеканалу «Арт» я знімав фільм про будинок, в якому живу. Був звичайний новорічний день. Кінець десятиліття, сторіччя. Я просто знімав, коли о третій годині дня Єльцин по телевізору зачитав свою промову, що пізніше стала знаменитою. Потрібно сказати, що на той час я обіймав досить високу посаду на державному телеканалі — я був топ-менеджером, який відповідає за документальне виробництво. Я був на всіх щоденних літучках, але навіть для мене звернення Єльцина стало сюрпризом.

Пізніше я дізнався про всі подробиці підготовки цієї операції, що відбувалася в повному секреті. Вранці 31 грудня до Єльцина викликали знімальну групу, хоча зазвичай його новорічне звернення записували 26-27 грудня. Телевізійникам сказали, що новорічне звернення президента потрібно перезаписати. Коли група зайшла на територію Кремля, у них відібрали мобільний зв’язок. Вони зняли звернення і, звичайно ж, довідалися, про що говорив Єльцин. Але поки матеріал не вийшов в ефір, їх не випускали з кімнати, де вони знаходилися.

Я обговорював фільм зі своїми приятелями, і половині з них здалося, що Путін — дурна і порожня людина. Хоча у мене такого враження не склалося. А у вас яке враження?

Не важливо, чи дурний Путін. Він людина іншого виховання, він формувався на інших життєвих принципах, на інших уявленнях про роль держави. Він здобував освіту у Комітеті державної безпеки, був інформатором ще до вступу до ленінградського університету — він уже в університеті співпрацював із органами держбезпеки. Путін навчався у школі КДБ, розповідав мені про способи навчання там. Наприклад, коли одному курсанту давали звільняльну, то другого відправляли стежити, «топтати» — так у них це називається — за своїм товаришем.

Це зовсім інше уявлення про людську мораль. Він же щиро вважає, що завдання та цілі держави важливіші за особу й особисті інтереси.

Дивлячись стрічку, я ловив себе на думці, що на початку 2000-х він усе ж таки був досить розсудливою людиною. Він вів із вами діалог. Зараз, якщо судити з виступів, його мислення зациклено. На вашу думку, Путін змінився з того часу чи він був такий завжди?

У 2000 році Росія, звичайно ж, не була демократичною державою, але вона була більш демократичною, ніж зараз. Тоді Путін працював на людей, які проводили кастинг на роль наступника Єльцина. Ці люди і стали його творцями, а я представляв їхній бік.

Узагалі, разюча штука. В історичній перспективі мерзенність цієї ситуації полягає в тому, що Путіна створили не консерватори, не силовики, а ліберали. І щоб прийти до влади, йому потрібно було працювати на своїх творців, вкладаючи їм у вуха те, що вони хочуть почути. Зараз я з соромом розумію, що це була дебешна розводка. Як люди, які керують країною, повелися на неї?

В історичній перспективі мерзенність цієї ситуації полягає в тому, що Путіна створили не консерватори, не силовики, а ліберали.

Але ж ви теж повелися, хіба ні?

Я повівся на те, що вони мені говорили. А говорили вони, що «дід» [Єльцин] уже старий і на заміну потрібен молодий, енергійний, як вони казали, «технічний президент». І я подумав: добре, якщо в цій країні по-іншому не працює…

Путіна я не знав, тому мені було цікаво зрозуміти, чому вони обрали його. Але я не політтехнолог і не аналітик, я просто спостерігав за тим, що відбувається. Я говорю це не для того, щоб зняти з себе відповідальність, я відповідаю на поставлене запитання. Питання відповідальності — зовсім інша історія.

У фільмі «Рідні» ви, крім іншого, зняли своїх родичів із Криму. Що з ними зараз?

Мій двоюрідний брат Макс, футбольний менеджер, який після анексії Криму та запровадження санкцій втратив роботу, а з нею і сенс життя, помер.

Наташа, мама Макса, з якою він на той час вибудував досить формальні стосунки, не поділяючи її палкої підтримки Росії, 9 травня цього року надіслала мені відео. На ньому — ветерани йдуть на пагорб Слави у Львові крізь стрій української молоді, яка скандує «Ганьба!». Наталя зробила приписку, що це відео повністю виправдовує дії Путіна.

Я їй відповів, що Путіна не виправдовує ніщо і що його буде віддано міжнародному суду. На що Наташа сказала: «Звичайно, за таке кіно твої господарі тобі грошей не заплатять, тому ти цілуватимеш їм черевики», — це не дослівна цитата, але суть передає. Ще написала, що Божого суду не уникнути нікому. Я відповів, що сподіваюся саме на це. На цьому наша розмова закінчилася.

Чи багато колег по цеху, з якими ви припинили спілкування з початком повномасштабного вторгнення?

Я припинив стосунки з країною, в якій прожив більшу частину свого життя. А країна — це люди. Скажу більше. Під час показів «Східного фронту», який ми зробили з Євгеном Титаренком, мене іноді запитують, чи не хочу я показати цю картину в Росії. У мене щирі відчуття, що робити це немає сенсу. Якщо після півтора року війни люди не зрозуміли, що вони роблять, то говорити з ними безглуздо.

Знаю, що багато колег ображаються, кажуть, що у цих закордонах я втратив зв’язок із країною. Товариство, якщо ви все ще продовжуєте знімати фільми та серіали, якщо ви продовжуєте ходити на свої прем’єри червоними доріжками в Москві, якщо ви граєте вистави й виходите на поклони і при цьому ваш шлунок продовжує нормально працювати, не викидаючи кожну секунду все з’їдене вами за день у штани, тоді я не знаю, як і про що з вами говорити.

Хто став найгіршим розчаруванням?

Я не хочу тут нікого ранжувати. Але є люди, із якими я готовий працювати.

Наш фестиваль Artdocfest теж продовжує боротися за душі молодих людей, які живуть у Росії та виїхали звідти. Ми готові продовжувати боротися й надалі, але лише за тих, хто подає сигнал SOS. Я витрачаю дуже багато свого часу та впливу на пошук грошей і витягування людей. Але треба подавати сигнал не з червоних доріжок у Сиктивкарі — звідти ми його не приймаємо.

Кому ви вже допомогли?

Тим, кого ми включили до простору Artdocfest. Наприклад, режисеру стрічки «Маніфест», який отримав головний приз на Artdocfest/Riga у 2023 році. Він зняв свій фільм під псевдонімом Енджі Вінчітта.

Я апелюю до молодих людей. Прошу, щоб вони дбали про честь змолоду — не продавали душу дияволу, не вступали в колаборацію з державою і тим більше не створювали документальні формати про прийнятну для Російської держави парадигму. Цим я кажу їм: якщо ви готові знімати кіно про світ, в якому є війна, ми вам допомагатимемо.

Ми провели в Ризі пітчинг. На ньому було 10 проєктів про світ, у якому йде війна, у тому числі від авторів з Росії. Ми підтримуємо їх фінансово і займаємося курацією проєктів. На якісь проєкти ми дали $20 тисяч, на якісь $10 тисяч. Зрозуміло, що це не мої гроші. Я беру їх у когось.

Тобто ці фільми будуть про Росію?

Ну як про Росію… Наприклад, фільм «Дочка сенатора» ми підтримали практично стовідсотково. Це історія доньки російського сенатора, яка виступила проти війни. Через це батько від неї відмовився. Історія про те, як ця дівчинка прощається з могилами родичів та їде з Росії.

Ви допускаєте думку, що можете ніколи не повернутися до Росії?

Більш ніж. З цією думкою я примирився, вона мене не лякає.

Я виїхав з Росії, коли ступінь переслідування з боку держави був ще не такий сильний, як зараз. Тоді не зміг знайти для себе можливості там жити. Тепер я тим більше туди не поїду. Я іноді жартую, що коли настане мить, то — якщо в мене ще будуть сили — я в’їду на територію Росії на першому танку. Але мені не двадцять п’ять і я не відчуваю, що цей момент відбудеться завтра.

В українській кіноспільноті є думка, що російські режисери сьогодні не мають морального права знімати кіно про Україну. Як ви ставитеся до цього?

До будь-яких форм заборони я ставлюся негативно. Але ставлення не означає нерозуміння. Я чудово розумію цих представників кіноспільноти — тут треба наголосити, що така думка про роботу російських режисерів не є загальною.

Для мене не всяка думка є авторитетною. Для авторитетності потрібно, щоб особистість того, хто висловлюється, була співзвучна з тим, що вона висловлює. Якщо озвучену вами думку висловлює людина, яка сама до 2022 року працювала з Росією, а тепер раптом стає святішою за всіх інших…

Ви зараз про когось конкретного?

Так, звичайно. Але називати прізвище не буду — усі й так розуміють, про кого я.

Давайте назвемо його тим, хто не розуміє.

Ні. Це нижче за мою гідність.

Як ви ставитеся до того, що багато кінофестивалів не беруть до програми російські фільми?

Це справедливо.

Несправедливо було б, якби фестивалі вдавали, що у світі нічого не змінилося. Світ змінився. І, до речі, хочу зауважити, що жодного надфестивального органу, який приймає рішення про виключення фільмів із програм, немає. Фестивалі — це простір, де свободи більше, ніж індустрії. Кожен фестиваль ухвалює своє рішення.

Скажу як президент фестивалю Artdocfest/Riga. Цього року у нас було два російські фільми. Ми всією командою довго обговорювали, включати їх до програми чи ні. У підсумку одну картину включили останньої миті — це фільм Максима та Євгенії Арбугаєвих «Вихід». Прийняти рішення щодо включення цієї картини було складно.

А ви були за включення чи проти?

Швидше за те, щоби картину не брати. Тому що вона про іншу реальність. Розумієте, коли у країні, яка оголосила війну, з’являється фільм про порятунок популяції морських котиків, постають питання. Але рішення на фестивалі ухвалюють колегіально.

Коли у країні, яка оголосила війну, з’являється фільм про порятунок популяції морських котиків, постають питання.

Як ви ставитеся до творчості Сергія Лозниці?

Я втомився від зайвої повчальності у його роботах. Мені хотілося б більше людського тепла, імпульсивності, сумніву, рефлексії. Ми показували його фільми на нашому фестивалі, але в останні два роки до програми не брали. Наш фестиваль про розвиток, а в картинах Лозниці присутня деяка забетонованість.

Як ви ставитеся до виключення Сергія Лозниці з Української кіноакадемії?

Я сам член Української кіноакадемії. Вважаю, його виключення — непродумане рішення. Воно фокусує увагу на персоналії та відводить від обговорення більш важливих питань.

Давайте озвучимо ці питання.

Ставлення до російської культури та відповідальності. Ці питання чіткі, потребують обговорення і пошуку розуміння. А виключення з академії людини за її думку, яка не збігається з думкою певної групи осіб, ніяк не наближає нас до розуміння глибини проблеми. Можливо, треба було залучити Лозницю до більш конкретної публічної дискусії. Але рішення про його виключення з кіноакадемії ухвалювали без дискусій.

Ви зараз говорите про те, що Лозниця підтримав у Каннах Серебреннікова, правильно?

Так.

А взагалі, моральне засудження набагато суттєвіше за адміністративну форму реакції.

Але ви погоджуєтеся, що цей вчинок Сергія в Каннах виглядав збоку, зсередини України, дивно?

Як я вже сказав, продовження життя, ніби нічого не змінилося, є порочним.

Лозниця мав можливість висловитися на підтримку України, але натомість підтримав Серебреннікова. Якби я був президентом Української кіноакадемії, публічно запитав би Сергія, ким він себе вважає: російським діячем культури, українським чи якимось ще? Визначення цього питання більш істотне, ніж інтерпретація його висловлювань у Каннах чи Венеції.

А ви ким себе вважаєте: російським чи українським діячем?

Я не вважаю себе російським діячем із 2014-го. Картини, зроблені мною в Росії, я вважаю російськими та не виключаю зі своєї біографії.

Оскільки я десятий рік живу і працюю в Латвії, то де-юре я латвійський режисер. А за світовідчуттям вважаю себе людиною, яка народилася та отримала виховання в Україні. При цьому я не нав’язуюся і не претендую.

Чому ж, їдучи з Росії, ви перебралися до Латвії, а не до України?

Моїм місцем розуміння і комфорту завжди був Львів. Але це не місто кіноіндустрії. Крім того, наш від’їзд із Росії був емоційним та імпульсивним. Ми їхали не кудись, а звідкись, тому й поїхали до Риги. Там ми не мали ні квартири, ні особливих знайомств. Ми знали, що у Ризі працює система отримання статусу за інвестицію.

Серед міст, які я розглядав, були Рига, Лондон, Берлін, Гельсінкі, Київ. Звичайно, містом нашого переїзду міг бути і Київ. Просто миттєві обставини склалися в інший бік.

Ви сказали, виключення Лозниці відволікає від більш важливого питання про російську культуру. Як сьогодні потрібно до неї ставитися?

Вважаю, що будь-яке використання російської культури в Україні сьогодні небажане. Воно завдає болю людям, які потерпають через агресивні дії Росії. Представникам російської культури, якщо вони здатні до почуттів, потрібно поставитися до цього смиренно.

Вважаю, що будь-яке використання російської культури в Україні сьогодні небажане.

Кремль використовує так званий фактор Пушкіна, чудово розуміючи, що це інструмент. І якщо ти справді є представником гуманітарної сфери, то розумієш, що твоя діяльність не повинна конвертуватися політиками, тим більше тими, хто скоює воєнні злочини.

Вам скажуть: «Манський, який знімав фільм для Путіна, тепер розповідає, що потрібно зробити, аби політики не використовували культуру. Навіщо його слухати?»

Критики мають право на таке звинувачення, а мені, безперечно, на нього треба відповідати. Але якщо ці люди будуть готові послухати мої контраргументи, я їх представлю.

Свої фільми я робив лише для глядачів. Для Путіна я нічого не робив, хоча існує хибна думка, що моя картина про нього була передвиборчою. Однак фактично прем’єра цього фільму відбулася 12 червня 2001-го, на той час Путін уже півтора року був президентом Росії.

Чи бувало таке, що ви як режисер закохувалися у героїв своїх фільмів?

Сильні емоції до героя — небезпечна штука. І я дуже радий тому, що зняв «Свідків Путіна» у 2018 році, а не у 2022-му. Візьмися я за нього рік тому, це була б не спроба осмислення, а щось зовсім інше.

З Горбачовим навпаки — я з величезною любов’ю та повагою ставлюся до нього. Я вдячний цій людині за те, що вона, з власної волі чи мимоволі, дозволила впасти радянській імперії. За те, що він подарував мені, хай і невеликий, період надій — вони наповнили мене енергією, якої вистачило на довгу дистанцію.

Я з величезною любов’ю та повагою ставлюся до Горбачова.

При цьому я розумів, що не маю робити комплементарну історію про Горбачова, бо будь-яка постать такого калібру завжди є суперечливою, вона завжди заручник неправильних рішень, які спричинили людські трагедії. Тому, знімаючи фільм про Горбачова, я працював над тим, щоб не потонути у своєму захопленні.

Мені здалося, що ви все-таки потонули. У кожному кадрі, у кожній фразі відчувалося ваше тепле ставлення до героя.

Може бути. Хоча чималий відсоток глядачів вважає, що питаннями я досить жорстко заганяв Горбачова у глухий кут. Втім, не мені судити.

В інтерв’ю «Настоящему времени» вас запитали, чому навіть після позитивних висловлювань Горбачова про анексію Криму ви вважаєте його скоріше позитивним персонажем. Я кілька разів перечитав вашу відповідь, але так і не зрозумів аргументації. Чому ж?

Бо те, що зробив Горбачов, цінніше й важливіше, ніж те, про що він думав і говорив. Ба більше, його слова про Крим — це слова людини, яка вже ні на що не впливала. А коли Горбачов впливав, його дії створили нову перспективу розвитку планети, порівняно з якими його персональні помилки, які він, як завжди, формулював довго, плутано і непереконливо, — менш суттєвий фактор.

Ви задоволені висловлюванням, яке вдалося у картині «Східний фронт»?

Вважаю, що це дуже важлива картина. Вона дієва і вже була показана у понад двадцяти країнах. Спілкуючись із аудиторією, яка бачила «Східний фронт», я зрозумів, що ми зробили правильне кіно у правильний час.

Ви брали участь у монтажі «Східного фронту»?

Так. Я його монтував.

У титрах вас іноді підписують як автора, а інколи як режисера. Вибачте за наївне запитання, але у чому різниця?

Автор придумує історію, режисер її реалізує. У «Східному фронті» я придумав історію на основі матеріалів, знятих Євгеном Титаренком. Це історія тилового життя, де війна спалахує фрагментами паралельної реальності, й реалізував її як режисер. Євген Титаренко на повному співавторстві брав участь у процесі реалізації придуманої мною концепції та був оператором військових зйомок. Тому я автор і режисер, а він — режисер і оператор.

Ви дивилися фільм «20 днів у Маріуполі»?

Звичайно.

Як вам?

Картина справляє сильне враження. Але мені не вистачило у ній персоніфікованих історій. Я вважаю, що у кіно важливі людські долі, людські очі, дуже важлива тактильність. Батальні сцени — і я зараз кажу не про «20 днів у Маріуполі», а загалом — це не те, що мене торкає. Мене торкає відображення емоцій.

«20 днів у Маріуполі» — більш лінійна картина, заснована на ефекті потужної візуальної розповіді. А мені хочеться більше пульсу, биття серця.

Фото: Тарас Бичко, спеціально для Bird in Flight