Тривожні симптоми: Київський дигер про укриття

— Я вже 5 років досліджую підземні захисні споруди, підземні річки, бомбосховища, бункери часів холодної війни. Мені подобається, що ці місця виглядають так само, як їх залишили багато років тому. У цьому є своя романтика: вивчати незвідане, опинятися там, куди дуже важко потрапити, і потім показувати це людям. Саме бомбосховища вражають своїм масштабом і технологічністю — гермодверима з важілями, які створювали всередині вакуум, манекенами у протирадіаційних костюмах, протигазами, ящиками зі спецпрепаратами.

Загибель людей біля зачиненого сховища стала для мене тригером. Я розбираюся у цій темі, знаю деякі місця і те, як усе має працювати. На облаштування укриттів виділили 1,2 мільярда гривень із міського бюджету. Тож я вирішив подивитися, чи змінилося щось відтоді, як я там бував раніше. Обирав або офіційні сховища, або ті, куди люди регулярно спускаються, — вони відкриті та завжди з увімкненим світлом.

Раніше до бомбосховищ потрапити було дуже важко, оскільки вони були законсервовані, слугували складами чи просто пустували зачинені. З початку повномасштабного вторгнення більшість відкрили. Люди дізналися, що в нас під підприємствами і деякими будинками є хороші, міцні укриття і вони рятують життя.

Якщо сховище зачинене й зараз, викликайте поліцію — вона все вирішить. Інколи люди змушені самі виламувати замки на закритих сховищах. Одного разу мені довелося таке робити за допомогою розвідного ключа. Та краще заздалегідь перевірити, чи відчинене найближче укриття, аби не наражати себе на небезпеку під час атак на місто.

Якщо сховище зачинене й зараз, викликайте поліцію — вона все вирішить.

Закриті зазвичай підвали будинків. Господарі, мабуть, бояться, що хтось вкраде їхній віник, іржавий чайник та цвяхи. Причому є серйозні сховища, які розконсервували з початку війни, і вони відкриті. Там лежать протигази, консерви, питна вода, покривала, каремати — і все на місці.

Загалом, класифікувати укриття можна наступним чином: найпростіші (підвали, переходи, паркінги), протирадіаційні укриття та бомбосховища. Останні розташовані глибше, мають герметизацію на випадок газової атаки, запасні входи-виходи, дизель-генератор і фільтраційну установку, яка очищує зовнішнє повітря. Є також сховища, куди вас не пустять. Це укриття під оборонними підприємствами, поліцейськими відділками й адміністративними установами. Там можуть знаходитися пункти управління, тому для безпеки пересічним громадянам вхід заборонений. У промзонах же зі складами укриття, як правило, відчинені.

Законсервовані сховища — це капсули часу. Вони добре збереглися, там лишилися старі радянські інтер’єри і засоби цивільної оборони. Їх охороняли за допомогою камер відеоспостереження чи сигналізації, тому все на місці. У деяких сховищах досі є дозиметри, протигази із киснем, молотки, зубила, ліхтарики. Це бомбосховища підвищеної надійності. Якщо будівля завалилася, то людина має вижити всередині, а потім за допомогою кувалди, наприклад, виламати стіну у підвал чи вентшахту і вибратися. У цих сховищах також знаходилися засоби індивідуального захисту й аптечки.

Але зараз придатним сховищем вважається будь-яке підземне приміщення, де ти можеш пересидіти повітряну тривогу протягом 2-5 годин. Який стан цього приміщення, мало кого цікавило. За час війни він не змінився.

Так, під гуртожитком НАУ є сховище — одне з найбільших у Києві, розраховане на 2 тисячі людей. Це укриття ви не знайдете на мапі КМДА чи в «Дії». Коридори, які ведуть до нього, засипані сміттям та речами безхатченків, ледь горить тьмяне світло, а головне — вони залиті водою, тож пересуватися ними можна лише по дошках. Сидіти ніде. Незважаючи на безлад, як сказали мені студенти, вони та мешканці сусідніх із НАУ будинків усе одно спускаються туди — інших укриттів поблизу просто немає.

Шкода бачити це укриття в такому стані, адже робили його на совість. У ньому навіть була електростанція, яка живила приміщення, — але її хтось розібрав, я бачив лише залишки. Привести його до ладу — і воно стане зразковим.

У пологовому будинку на Севастопольській площі сховище постійно було зачинене, коли я туди приходив. Після скандалу його нарешті відкрили, проте воно у поганому стані. Там сиро, дерев’яні лави накриті синіми медичними пелюшками. Є вода, лежать ящики з протигазами. Але там мають ховатися вагітні жінки і мами із немовлятами, тож для них такі умови можна вважати жахливими.

В ідеальному варіанті у сховищі повинно бути сухо, тепло, там має бути куди сходити в туалет, де посидіти, а для старих людей — навіть де полежати. У людини має бути змога попити води, запити нею свої ліки. Усередині повинно бути просторо і не має виникати відчуття клаустрофобії. Більше нічого не треба, немає сенсу. Хоча у нинішні часи там ще може бути Wi-Fi, такі сховища у нас є. Це зразкові об’єкти, що відкриті постійно, там горить світло, створені всі умови. Але існує один момент: ті, що я бачив, не знайдеш на мапі укриттів.

У деяких захисних спорудах волого і темно, на стінах грибок, усередині пацюки та їжаки. Максимум, що там є для містян, — картонка, на якій вони мають сидіти. У туалет сходити ніде, люди бігають нагору у квартири. Через такий стан мало хто з мешканців будинків — я говорив із ними — хоче туди йти, вони просто залишаються вдома, сидять у коридорі. І такі укриття, навпаки, на мапі зазначені.

Через поганий стан укриттів мешканці будинків залишаються вдома, сидять у коридорі.

З цими офіційними і неофіційними укриттями річ у тому, що сховища на мапі — це ті, що знаходяться на балансі Києва. Незареєстрованими можуть бути приватні укриття. Хоча зараз існує процедура: достатньо викликати поліцію до сховища, і його зареєструють.

На території КПІ, якщо дивитися на мапі, немає жодного укриття. Я знайшов два, але вони постійно зачинені — навіть після випадку 1 червня. Хоча нова табличка з позначенням там є. Охоронець сказав, що коли він відходить до туалету, то відчиняє їх.

Та взагалі, під час небезпеки люди ховаються у будь-яке укриття і не перевіряють його заздалегідь. Йдуть туди, де є позначення, горить світло й відчинено. Адміністрація ж при цьому несе відповідальність тільки за ті сховища, що є на мапі. І це велика проблема.

За роки холодної війни у нас створили потужну інфраструктуру, яку тепер мають використовувати. Наприклад, у будинках 50-х років я часто бачив не просто звичайні укриття, а саме бомбосховища із гермодверима і фільтровентиляційними установками. Умови є. Однак замість того, аби почистити й висушити погані укриття, київська влада заявляє про плани оснастити сховища системами, що будуть автоматично їх відкривати за кожної тривоги.