Місто дітей
Усі модульні містечка Львова однакові й на плані виглядають наче конструктор зі світло-сірих блоків. Майже тисяча людей — переважно жінки та діти — живуть у будиночках, розташованих упритул один до одного, як купе у потягу. Неподалік санітарні блоки і приміщення їдальні та пральні. У кожному містечку є внутрішнє подвір’я: дерев’яні столи й лавки, тонкі залізні крісла, клумби і обов’язково дитячі майданчики. У модулі зазвичай можна розмістити лише два двоповерхових ліжка, стіл, шафку та електричну батарею.
Це житло розраховане лише на теплий період, тому зараз у Львові будують нове містечко для вимушено переміщених осіб. Воно також буде модульним, але вже «коридорного типу» — усі приміщення об’єднають під одним дахом. Тож мешканцям знову доведеться переїжджати. Катерина Москалюк спостерігала, як люди в таких умовах намагаються створити дім.
Журналістка, документальна фотографка. Закінчила Школу журналістики Українського католицького університету. Роботи були опубліковані у виданнях Geo, Bird in Flight, «Заборона», The Ukrainians тощо, а також представлені на міжнародних виставках в Україні, США, Японії, Гонконзі. Живе і працює у Львові.
— Перше модульне містечко у Львові почали монтувати у Стрийському парку ще на початку квітня. На алеях стояли машини із замотаними у захисну плівку частинами майбутніх будиночків, меблів та господарських приміщень. Усе зробили доволі швидко, і вже у травні там з’явилися перші мешканці. Згодом спорудили ще два містечка — у спальних мікрорайонах Львова.
До поселень приходять юристи, лікарі, психологи, щоб за потреби консультувати жителів. Майже щодня тут чергують волонтери — бавляться з дітьми чи просто розмовляють. «Коли приходиш сюди, не можеш позбутися враження, що втручаєшся в особистий простір людей. Утім, не приходити також неможливо, оскільки діти чекають на нас. Їм потрібне нормальне дитинство», — пояснювала мені одна з волонтерок.
Спочатку і я почувалася ніяково — наче прийшла у чужу квартиру без запрошення. Проте чим частіше відвідувала містечка, тим більше часу мені хотілося перебувати там. За дверима кожного житлового контейнера своя історія. Через російське вторгнення люди вимушено залишили свої будинки й речі, на які відкладали кошти багато років, фотографії та просто милі серцю дрібнички. «Неможливо у дві валізки спакувати усе своє життя. Пам’ять — вона тут, у серці», — розповідає Тетяна, яка приїхала з Марганця разом із донькою Іринкою. Старший син жінки живе у Києві, а молодший був військовим, загинув під Харковом.
Дівчинка з ляльками йде у гості до своєї подруги з сусіднього модуля.
Петро з Оріхова із двоюрідною онукою Анастасією.
Крістіна з донькою приїхала з Харкова 6 березня. У рідному місті вони купили невелику квартиру у новобудові, збиралися робити ремонт, проте все зруйнувала війна. «Біля нас розташований танковий завод, його бомбили. Будинок дрижав, але вікна не повилітали. У квартиру нашого кума було пряме влучання. Мати з трьома дітьми встигла спуститися до бомбосховища, а чоловік був у ванній — це його і врятувало», — пригадує Крістіна.
Віра з синами.
Аліса малює у модульному містечку на вулиці Пулюя.
Юлія разом із сином та донькою приїхала з Маріуполя. Місто залишили у перший день війни — завод, на якому працював чоловік, законсервували, і керівництво запропонувало співробітникам евакуюватися до села під Полтавою. З 1 квітня родина мешкає у Львові. Житла у Маріуполі в жінки не лишилося: будинок підірвали, оскільки він не підлягав відновленню. «Росіяни так стріляли у завод, який розташований через дорогу, що знесли п’ять поверхів у моєму домі», — каже Юля.
24 травня Варвара відсвяткувала свій п’ятий день народження у модульному містечку. Дівчинка разом зі старшою сестрою, мамою та бабусею приїхала з Лисичанська Луганської області. На руках вона тримає домашнього улюбленця Річі, який допомагав їй краще перенести дорогу. Продукти у родини були, проте доводилося стояти у чергах за хлібом та водою, яку привозили співробітники ДСНС України. Евакуювалися 4 квітня, оскільки більше не могли витримувати вибухи та ночівлі в підвалі рідного будинку чи у бомбосховищі школи.
Марія з братом та мамою Наталею приїхала з села Долинське Запорізької області. Найстарший брат Марії Євген навчається у Львові. З пам’ятних речей родина взяла іконку, яка зараз зберігається у Євгена. У Львові спочатку жили у притулку, а згодом переїхали до модульного містечка. Тут завели кота.
«Просто уявіть, що місць вашого дитинства більше не існує. Ви їх більше ніколи-ніколи не побачите», — говорить Валерій. У нього церебральний параліч, пересувається за допомогою ходунків. «Після перемоги їздитимемо одне до одного в гості, цілий рік будемо гостювати і святкувати», — планує Ігор, який евакуювався з Сєвєродонецька. Чоловік каже, що вони з сусідами вже «наче одна велика сім’я».
Спершу я думала, що за день зніматиму багато портретів мешканців модульних містечок. Однак така схема не працювала — неможливо просто зробити кадр і піти далі. Люди розповідали про евакуацію, про родину чи друзів, що залишилися у їхньому рідному місті, запрошували зайти до будиночків. У когось інтер’єр зовсім аскетичний, хтось намагається прикрасити сірі стіни кольоровими наліпками чи іграшками, а в когось навіть є герань у вазонах. «Удома в мене була своя кухня з красивим посудом та дбайливо дібраними меблями. Зараз мій простір звузився до декількох метрів. У мене на столі лежать усі речі, я не маю змоги усе гарно розкласти. Я досі не вірю, що все це відбувається насправді», — говорить Анжеліка, яка живе у модульному містечку разом із двома маленькими дітьми.
«Удома в мене була своя кухня з красивим посудом та дбайливо дібраними меблями. Зараз мій простір звузився до декількох метрів».
Охоронець містечка разом із дітьми допомагає новим мешканцям обладнати житловий модуль.
Тетяна разом із чоловіком та донькою приїхали з Харкова усередині березня. Жили в районі П’ятихатки, у цегляному п’ятиповерховому будинку на вісім під’їздів. Зараз він напівзруйнований та порожній. «Завод, на якому працювала, розбомбили. Школу у мікрорайоні розбомбили, лікарню — також. Оповіщень не було, бігли до бомбосховищ під обстрілами. Багато людей похилого віку не встигали або не могли спускатися і залишалися у своїй квартирі. Ми сиділи у підвалі. Навколо все просто сипалося — дуже сильно бомбили. Знищили наш будинок, от ми і евакуювалися», — розповідає Тетяна.
У модульних містечках Львова живе понад триста дітей.
Заняття з арттерапії для дітей.
У модульних містечках Львова мешкає більше двадцяти багатодітних родин.
Вулиця модульного містечка.
Внутрішній дворик містечка у Стрийському парку.
Яна з донькою Іванною та мамою Лідією облаштовують свій побут у модульному містечку. Чоловік Яни захищає Україну на фронті. «Ми дуже хочемо повернутися додому. Наше місто Оріхів — „міцний горішок“, сподіваємося, що воно вистоїть», — говорить Яна.
Багато людей привезли з собою домашніх тварин; інші ж, навпаки, завели вже у Львові. «Ми приїхали разом із нашою кішкою Мишкою. Виявляється, вона була вагітною, тож народила у Львові двох кошенят», — говорить Катя. Жінка евакуювалася разом із мамою та синами-двійнятами з Балаклії. Хлопчики пересуваються за допомогою візочків, і Каті доводиться постійно їм допомагати зайти та вийти з модуля.
У цих трьох модульних містечках Львова мешкає більше двадцяти багатодітних родин, у п’яти сімей — п’ятеро та більше дітей. У одному з містечок навіть є група дитячого садочка, вихователькою в якій працює одна з переселенок. Вікна діти прикрасили аплікаціями, й основним елементом майже кожної є будиночок. Усі мріють повернутися додому. Я ж мрію колись зробити портрети моїх знайомих із модульних містечок в інтер’єрах їхніх рідних помешкань.
Вікна діти прикрасили аплікаціями, й основним елементом майже кожної є будиночок.
Діти бавляться на обладнаному майданчику в модульному містечку.
У Галини шестеро дітей: наймолодша донька Надія та сини Валентин, В’ячеслав, Максим, Михайло і Віталій, які навчаються у старших класах. Сім’ї вдалося виїхати із села Коробки у Херсонській області на початку серпня. «На тілах дітей маркерами писала імена, адресу та номер телефону. Ми тричі не могли виїхати з окупації, і я переконалася у тому, що в дорозі може трапитися все. Один автобус захопили в полон, інший підірвався на міні. У мене сини високі, на блокпостах їх довго перевіряли та пропонували вступати до „російських лав“. Їм байдуже, що це ще діти», — говорить Галина.
Анжеліка до початку повномасштабного вторгнення жила у Вознесенську на Миколаївщині. «Коли була вагітна сином, дуже чекала на його народження. Донька народилася під час війни, і я не могла насолодитися вагітністю», — розповідає вона.
Руслан із бабусею Галиною з Балаклії.
Ігор приїхав із Сєвєродонецька разом із мамою та дружиною. Молодший син чоловіка працює моряком біля берегів Африки, а старший залишився з родиною у Сєвєродонецьку — у його дружини хвора мама. Ігорю нещодавно надіслали фотографію будинку: снаряди влучили у дах, дощами усе залило до другого поверху, вікна побиті. Проте після перемоги чоловік усе одно планує повернутися до Сєвєродонецька. «Узяв документи, ноутбук та мікрофон-караоке — це для мене найдорожчі речі. Співаю тепер у містечку для своїх сусідів. Ми вже наче одна сім’я», — каже Ігор.
Один із модулів містечка обладнаний під капличку.
