Весна на Київщині, куди повертається життя: Репортаж Романа Пашковського
Український фотограф, живе та працює у Києві. Має власну фотошколу, учасник групових та персональних виставок в Україні та Швейцарії.
— У перші дні після звільнення Київської області всі фотографи поїхали туди. Їхні роботи були сповнені ненавистю та болем: мовляв, подивіться, що коять російські військові. Але тепер фотографія — це передусім діалог з собою. Я хочу відчути цей біль, зафіксувати його у своїй манері.
Я почав їздити в Бучу, Ірпінь, Іванків, Бородянку та Гостомель, щойно це стало можливим, десь на початку квітня. Окрім цього, я ще займаюся волонтерством: відвожу туди гуманітарку, а іноді й іноземних журналістів. Останні фото там я зробив 3 травня. Із цих світлин точно вийде проєкт, але поки я його ніде не публікую повністю, лише ділюся окремими фотографіями.
Вцілілих будинків у цих містах мало. Звичне життя — галас, дитячий сміх — туди ще деякий час не повернеться. Але вулиці прибрали від техніки та сміття. А ті, хто повернувся, встигли змиритись, що вже не буде так, як раніше. І якщо подивитися на дерева, які розквітають, стає зрозуміло, що життя триває.
Якщо подивитися на дерева, які розквітають, стає зрозуміло, що життя триває.
Я бачив багато зруйнованих будинків, але сильних емоцій у мене вони не викликали, мабуть, тому що мені є де жити. Зовсім інше, коли я бачу дітей зі скаліченим життям. Загибель старих людей виглядає як страшне закінчення життя, а коли у хлопчика помирає батько, це вже непочате життя. У мене є дитина, вона в безпеці. А її одноліток свого тата на цвинтарі проводжає. Тому коли я востаннє потрапив на кладовище і побачив портрет загиблого бійця, я розридався.
Я спілкуюся з людьми, але не знаю, як тепер робити портрети. Це дуже важко. Наприклад, людина розказує, як у її будинок прилетіла ракета: дім загорівся, вона закрила обличчя мокрою ганчіркою, пішла до чорного входу, а він завалений. Але зазвичай таке розповідають спокійним голосом, мешканці цих міст розуміють, що краще втратити будинок, ніж свободу.
