Останнє фото: Серійні вбивці, відомі як фотографи жертв

Існує досить значний список серійних убивць XX століття, які знімали своїх жертв на плівку перед тим, як розправитися з ними. Для деяких фотографія була також способом заманювати жінок і дітей та залишатися з ними наодинці.

Мабуть, найзнаменитіший із маніяків такого роду — Родні Алькала, який орудував у Каліфорнії та Нью-Йорку. Офіційно доведеним вважається вбивство ним семи дівчат (у тому числі 12-річної) у 1977—1979-му. Проте слідчі, які працювали зі справою Алькали, вважають, що жертв було набагато більше, аж до 130 осіб. Якщо цифри правильні, то ця людина є найстрашнішим серійним убивцею в історії США.

Алькала закінчив Школу образотворчих мистецтв Каліфорнійського університету. Також він навчався у Нью-Йоркському університеті на курсі кіно в Романа Поланскі (тут можна побачити сумну історичну риму, адже дружина режисера Шерон Тейт була по-звірячому вбита членами банди Чарльза Менсона у 1969 році). Здобута освіта дозволила Алькалі розповідати дівчатам, що він професійний модний фотограф. Крім того, Родні був симпатичним та товариським, що скоріше рідкість для серійного вбивці, й обіцяв зробити їм портфоліо. У результаті багато хто погоджувався позувати перед його камерою.

Після того як Алькалу заарештували, поліція знайшла у нього безліч світлин молодих жінок і чоловіків, а також підлітків, часто оголених. Його колеги по газеті Los Angeles Times, де він працював набірником, пізніше розповіли, що він часто показував їм свої знімки. Колеги знаходили дивним, що він фотографує голих підлітків, проте Алькала пояснював, що діє з дозволу батьків, і ніхто нічого не робив.

Серед десятків дівчат на цих знімках були й ті, у вбивстві яких звинувачували Алькалу, але більшість моделей залишилися невідомими: він не визнавав своєї провини і відмовлявся співпрацювати зі слідством. У 2010 році, перед черговим судом у цій справі, поліція оприлюднила 120 фотографій з архіву Алькали, сподіваючись знайти когось із зображених там людей. Декілька жінок дійсно відгукнулися, впізнавши себе на фотографіях. Проте особа більшості моделей Алькали досі не встановлена. Цілком імовірно, що багато хто з них був убитий, а тіла не знайшли.

Маніяк фотографував своїх жертв і після смерті, надаючи їх тілам химерних, неприродних поз.

Нині Родні Алькалі 74 роки. Незважаючи на всі докази, він кілька разів вимагав скасування судових рішень. Зрештою його таки засудили до смертної кари, на яку він досі чекає у каліфорнійській в’язниці.

Вільям Річард Бредфорд був засуджений у 1984 році за два вбивства — своєї 15-річної сусідки та молодої жінки. Обох жертв убивця заманив до себе під приводом фотосесії, пообіцявши їм модельну кар’єру.

В архіві Бредфорда знайшли знімки ще 54 жінок, серед яких, можливо, були інші жертви вбивці. У 2006-му поліція опублікувала ці світлини в надії з’ясувати долю зображених на них жінок. Ідентифікувати вдалося лише кількох. Усі вони були живі, крім однієї, чиє тіло виявили ще 1978 року.

Бредфорда засудили до страти, але він помер у в’язниці від раку у 2008-му.

Гарві Глатмен, який убив щонайменше трьох дівчат у 1957—1958 роках, також представлявся професійним фотографом, виглядаючи своїх жертв біля модельних агентств.

Глатмен говорив своїй моделі, що працює для журналів із кримінальною тематикою і що потрібно зобразити жертву злочину. Жінки дозволяли злочинцеві зв’язувати себе та затикати рот кляпом. На прохання Глатмена вони вдавали, ніби їм страшно. Після зйомки маніяк-фотограф ґвалтував жертву і знімав її знову — вже зі справжнім, а не вдаваним жахом на обличчі. Потім Глатмен вбивав жінку і позбувався трупа.

Маньяка зловили у 1958-му. Роком пізніше він був страчений у Каліфорнії.

Ще одного маніяка-фотографа звали Джеррі Брудос. Уперше він потрапив у поле зору поліції, коли йому було сімнадцять. Тоді Брудос змусив дівчину позувати голою перед камерою, погрожуючи ножем. За це його відправили на примусове лікування, проте невдовзі випустили. У 1968—1969 роках Брудос, який жив у Орегоні з дружиною та двома дітьми, убив щонайменше чотирьох жінок.

У гаражі, куди Брудос приводив своїх жертв, пізніше знайшли знімки оголених жінок. Будучи фетишистом, фотограф збирав жіночу білизну та туфлі на високих підборах. Він наказував своїм жертвам приміряти ці речі чи вдягав на них уже після вбивства. Брудос ґвалтував і душив жінок, після чого спотворював трупи та здійснював із ними статеві акти.

Пізніше дружина Брудоса розповість, що чоловік просив її займатися хатньою роботою у голому вигляді та в туфлях на високих підборах, а сам тим часом її фотографував. Убивцю засудили до довічного ув’язнення. Він провів 37 років у тюрмі, куди замовляв стоси каталогів із жіночим взуттям, і помер у 2006-му від раку.

Брудос став прототипом одного з героїв серіалу «Мисливець за розумом» про те, як у ФБР з’явився відділ з вивчення психології таких злочинців. Вважається, що саме співробітник цього відділу Роберт Ресслер (прототип головного героя серіалу) вперше використав термін «серійний убивця».

Роберта Роадса було засуджено за три вбивства, проте припускають, що він зґвалтував і вбив більше 50 жінок у період з 1975 по 1990 рік. Роадс ґвалтував, катував і вбивав у своїй вантажівці. Жертв він знаходив на трасах: це були або повії, або жінки, які подорожують автостопом. Роадса спіймали випадково — патрульний поліцейський вирішив оглянути його вантажівку і виявив там оголену жінку в кайданках.

Під час обшуку у Роадса знайшли фотографії жертв, яких він мучив багато днів. Маніяк скрупульозно фіксував на плівку сліди катувань, що з’являлися на тілах жертв. Роадса засудили до кількох довічних термінів. Зараз йому 72 роки, і він сидить у в’язниці у штаті Іллінойс.

Роберт Берделла орудував у Канзасі у 1984—1988 роках. За цей час він убив шістьох чоловіків. Своїх жертв він ґвалтував і катував, а потім знімав понівечені трупи на полароїд: їхній вигляд його збуджував. У 1988-му, коли черговій жертві Берделла вдалося втекти, маніяка було заарештовано. Через чотири роки він помер у в’язниці від серцевого нападу.

Коли Берделла фотографував своїх жертв, у кадр іноді потрапляли і його власні частини тіла. Під час слідчих експериментів вбивці довелося знову зніматися без одягу в позах, схожих на ті, що він приймав поруч із жертвами, — таким чином детективи змогли порівняти зображення і переконатися, що фотографії жертв зробив Берделла.

Дін Коррл у 1970—1973 роках зґвалтував та вбив щонайменше 28 хлопчиків та юнаків. Він мав двох спільників-підлітків, які за винагороду заманювали до нього своїх знайомих. Коррл отримав прізвисько Candy Man, оскільки його родина володіла фабрикою з виробництва солодощів у Техасі, — маніяк пригощав дітей цукерками, втираючись до них у довіру.

Закінчилося тим, що Коррл посварився з одним зі своїх спільників, і той застрелив його, після чого зателефонував до поліції. У ході розслідування знайшли архів маніяка, у якому були фото та відео порнографічного змісту. Серед людей, знятих на плівці, опинилися 11 жертв Коррла.

Може скластися враження, що маніяки-фотографи з’являються лише у США. Але річ швидше в тому, що в цій країні серійних убивць вивчають як окреме явище щонайменше останні 40 років: їх частіше ловлять, і суспільство отримує повний звіт про їхні злочини.

Втім, один відомий маніяк, який захоплювався фотографією, був і у СРСР. У 1964—1985-му Анатолій Сливко вбив як мінімум сімох хлопчиків віком від 11 до 15 років.

Сливко жив у Невинномиську і керував туристичним клубом при місцевому підприємстві, працював піонервожатим. Захоплювався фотографією та відеозйомкою, отримував за свою роботу призи на місцевих конкурсах. Був членом КПРС, депутатом Невинномиської міськради, заслуженим учителем, ударником праці та майстром спорту з гірничого туризму. У нього були дружина та двоє дітей.

Жертв Сливко обирав серед вихованців туристичного клубу (винятком стала перша жертва — хлопчик-бродяга, особистість якого так і не встановили). Педагог пропонував дітям взяти участь у зйомках фільму, сюжет якого нібито передбачав імітацію тортур. Поступово Сливко почав мучити дітей по-справжньому — розтягував хлопчиків, неодмінно одягнених у піонерську форму, на мотузках, вішав їх, доводячи до непритомності. Більшість жертв він відкачував і відпускав, але іноді не міг зупинитися.

Усього вдалося виявити 43 дитини, які зазнали насильства, зокрема сексуального, з боку заслуженого вчителя. Сливко документував свої злочини у щоденнику та знімав на плівку. Після вбивств він ґвалтував трупи, а далі розчленовував і підпалював частини тіла, знімаючи і цей процес.

Більшість дітей, які вижили, нічого не розповіли старшим зі страху — а тим, хто розповів, ніхто не повірив. Міліціонери не відреагували навіть тоді, коли мати одного зі зниклих хлопчиків повідомила, що її син пішов у ліс зі Сливком для зйомок якогось фільму і не повернувся. Коли слідство таки розпочали, воно розтяглося на роки — лише у 1985-му Сливка заарештували. Він був засуджений до смерті й розстріляний чотирма роками пізніше.