Світ

Як швейцарське поселення для жертв Другої світової стало домом для українських біженців

Pestalozzi Village у швейцарському Трогені створювали як утопічне поселення, де діти після Другої світової відновлюватимуться, навчатимуться та виростатимуть людьми, що більше ніколи не розпочнуть воєн. Сьогодні у цьому поселенні живуть українські родини, оскільки в Європі знову війна, від якої, як і 80 років тому, страждають діти.

Наприкінці ХХ століття європейські підлітки зачитувалися романом Яна Серейрера «Срібний меч». Сюжет розгортається в часи Другої світової: діти з Польщі зазнають усіх можливих випробувань та поневірянь, аби нарешті за тисячі кілометрів від зруйнованого дому все ж таки об’єднатися з батьками в дещо утопічному «міжнародному дитячому селищі» у Швейцарії. У тексті книги немає точної назви селища, однак читачі легко впізнають Pestalozzi Village у Трогені — дитячий центр, створений у 1946-му.

Це був один із перших подібних краудфандингових проєктів у Європі. Місцеві жителі разом побудували містечко-утопію, в якому і архітектурні, і педагогічні рішення транслювали ідеї гуманізму та поваги до кожної дитини.

У наші дні Pestalozzi Village — селище, створене для дітей часів Другої світової, — стало тимчасовою домівкою для десятків українських дітей. Розповідаємо про історію цього місця і про те, що відбувається там зараз.

Поселення Pestalozzi Village у 1974 році. Фото: Wikimedia Commons

Місце, де зростатимуть громадяни світу

Після закінчення Другої світової щонайменше 11 мільйонів людей залишилися без дому. Серед них — звільнені з концтаборів, насильно вивезені задля робіт до Німеччини й ті, чий будинок було зруйновано. По всій Європі створювали табори для переміщених осіб, однак умови перебування там були вкрай тяжкими. Іноді людей утримували за колючим дротом, без достатньої кількості їжі та медикаментів і без можливості чимось зайняти себе. Подібні табори існували в Європі аж до 1959—1960 років.

По всій Європі створювали табори для переміщених осіб, однак умови перебування там були тяжкими. Людей утримували без достатньої кількості їжі та медикаментів.

У той же час активісти з різних країн шукали можливості створити більш комфортне середовище для переміщених осіб. Наприклад, Вальтер Корті, швейцарський філософ, головний редактор мистецького журналу DU, в 1944 році опублікував есе, описавши концепцію принципово нового притулку для дітей, що постраждали від війни. Головна ідея полягала у створенні простору, в якому діти могли б жити у затишку та навчатися рідною для них мовою, обмінюватися знаннями, зростати в ненасильницькому середовищі, аби потім повернутися до рідної країни. Звісно, вони мали стати «громадянами світу». Світу без воєн.

На ідеї Корті вплинула філософія Канта, ідеалістичний Пан’європейський рух, учасником якого він був, а також власний досвід перебування у санаторії для хворих на туберкульоз — лікування проходило в тому самому місці неподалік Давоса, про яке Томас Манн написав «Чарівну гору».

Проєкт Корті підтримали Марія Меєргофер, психіатриня й педагогиня, яка працювала з дітьми під час Другої світової, а також активістка Елізабет Роттен. Далі події розвивалися швидко. У 1945 році виникла Асоціація «Дитяче селище Песталоцці». У березні 1946-го швейцарська комуна Троген виділила землю для будівництва дитячого поселення, а 28 квітня цього ж року заклали перший камінь у фундамент одного з будинків.

9 вересня в ньому вже оселилися діти-сироти з Франції.

своє завдання цей громадсько-політичний рух бачить у європейській інтеграції, політичному й економічному об’єднанні європейських народів на рівноправній демократичній основі та на базі спільних для європейців християнських цінностей

ETH-BIB-Trogen,_Kinderdorf_Pestalozzi-LBS_H1-011784
Поселення Pestalozzi Village у 1949 році. Фото: Wikimedia Commons
lossy-page1-2560px-ETH-BIB-Trogen,_Kinderdorf_Pestalozzi-LBS_H1-011790-2
Поселення Pestalozzi Village у 1949 році. Фото: Wikimedia Commons
lossy-page1-1280px-ETH-BIB-Trogen,_Kinderdorf_Pestalozzi-LBS_H1-011789
Поселення Pestalozzi Village у 1949 році. Фото: Wikimedia Commons

Баугауз та краудфандинг: хто і як будував Pestalozzi Village

За проєкт Pestalozzi Village відповідав архітектор Ганс Фішлі, який раніше навчався в Баугаузі та відвідував заняття Василя Кандинського і Пауля Клее. Фішлі стилізував будинки під традиційні швейцарські шале, але деякі його рішення були новаторськими: чи не вперше притулки для дітей передбачали хоча б якийсь приватний простір, а також індивідуальні меблі.

Кожна споруда мала об’єднати дорослих і дітей однієї національності. Так, першу лінію Pestalozzi Village складали англійський «Будинок Темзи», італійський «Піноккіо», грецький «Аргонавти» тощо. Назви повинні були нагадувати про героїв казок або знайомі топоніми з батьківщини. У кожному будинку облаштували окремі спальні для двох-чотирьох дітей, спільну вітальню, кухню з сучасним обладнанням, спальні для батьків або вчителів, навчальний клас та майстерні.

До будівництва долучилися 600 волонтерів із 17 країн світу. Мешканці Трогена активно допомагали, приносили деревину й інструменти, брали участь у роботах, а також профінансували створення дороги від Трогена до дитячого селища. Перші будинки були зведені за кошти, які зібрали місцеві діти, продаючи поробки у вигляді його емблеми — сонечка.

Крім того, декілька вагомих внесків зробив бізнес, зокрема швейцарський хімічний концерн Ciba, британська телевізійна компанія Blue Peter та інші. Активісти з різних країн просто передавали до Трогена продукти й будівельні матеріали: вугілля — з Польщі, апельсини — з Ізраїлю. Медсестри однієї з лікарень Цюриха всім колективом раз на тиждень відмовлялися від вечері, аби зібрати гроші на будівництво.

Медсестри однієї з лікарень Цюриха всім колективом раз на тиждень відмовлялися від вечері, аби зібрати гроші на будівництво.

Урешті вдалося досягнути головної мети. Громада не просто побудувала селище для дітей, але й допомогла їм облаштувати побут так, що в деякі моменти вони почувалися наче вдома. Ось як про це пише Мері Б’юкенен, авторка книги «Селище дітей»: «Час від часу погляд вхоплював краєвид з дому. Мотузку для білизни, з білим та яскравим одягом, що весело гойдався на вітру, цвіркуни співають у траві, а в тіні великої липи пасеться віслюк, одна з багатьох домашніх тварин тут». Ця картинка дуже не схожа на те, що малює уява при словах «притулок для біженців та сиріт».

Селище-утопія

Від самого початку в Pestalozzi Village закладали дещо утопічні ідеї: за задумом діти мали зростати в таких умовах, аби, ставши дорослими і повернувшись на батьківщину, більше ніколи не допускали воєн. Зазначали, що місія селища — «допомогти дітям подолати глибоко вкорінені національні упередження, які занадто часто виховуються штучно, що дозволить їм повернутися до рідних країн як справжнім громадянам світу, налаштованим плекати добру волю між народами».

За задумом діти мали зростати в таких умовах, аби, ставши дорослими і повернувшись на батьківщину, більше ніколи не допускали воєн.

Тут поважали мову та віросповідання кожного. Саме тому у дітей з Польщі були польські вчителі, а у дітей з Франції — французькі. У першій половині дня відбувалися заняття рідною мовою, у другій — спільні, німецькою.

swiss (4)
swiss (5)
swiss (3)
swiss (1)

Тривалий час директором Pestalozzi Village був Артур Білл, військовий льотчик, педагог та громадський діяч, засновник Корпусу допомоги при катастрофах та активний борець за підтримку людей у країнах, що розвиваються. У перші роки свого існування Pestalozzi Village у Трогені став тимчасовою домівкою для дітей з Італії, Польщі, Австрії, Німеччини та Великої Британії. У 1956 році селище приймало біженців з Угорщини, а в 1960-му — з Тибету.

У 1970-х формат змінився: стало очевидним, що більш ефективна стратегія — не перевозити дітей жити до селища-утопії, а натомість дбати про них у країнах, де вони народилися. Фонд Pestalozzi Children’s Foundation почав працювати на чотирьох континентах, щороку надаючи підтримку понад 200 тисячам дітей.

Останні роки у 12 будиночках дитячого селища біля Трогена ніхто не жив постійно, але діти з різних куточків світу приїжджали сюди на короткострокові програми та в літні табори. Усе змінилося в березні 2022-го.

Як Pestalozzi Village приймає дітей з України

2 березня адміністрація Pestalozzi Village зробила заяву: зважаючи на надзвичайно складну ситуацію та кількість біженців з України, дитяче селище готове не просто надавати гуманітарну допомогу дітям із країн Східної Європи, як це робили протягом останніх 30 років, але й розмістити українські родини.

Макс де Боер, директор зі зв’язків із громадськістю Pestalozzi Village, розповідає, що зараз у будиночках селища живе близько 150 українців. Переважна більшість — жінки з дітьми.

275744854_4878913762162104_3558861321330547934_n
Українські біженці в поселенні. Фото надані адміністрацією Pestalozzi Village
275851792_4878913812162099_6726895187015508127_n
Українські біженці в поселенні. Фото надані адміністрацією Pestalozzi Village
275606498_4878913805495433_1290206551661840680_n
Українські біженці в поселенні. Фото надані адміністрацією Pestalozzi Village
275667042_4878913792162101_3027173411224456256_n
Українські біженці в поселенні. Фото надані адміністрацією Pestalozzi Village

У селищі працює команда з 80 людей. Вони весь час знаходяться на зв’язку, надають правову та психологічну допомогу, забезпечують родини переселенців необхідним та організовують навчання і розваги для дітей. Як і в 1946 році, місцеві жителі дуже активно долучаються. Релігійна громада подбала про автобуси, аби зустрічати українців на кордоні зі Швейцарією і перевозити до місця призначення, лікарі готові надавати свої послуги безкоштовно, люди роблять фінансові внески або приносять сюди одяг та інші речі.

Паула Біальські разом із чоловіком живе у Трогені трохи менше року. Вона також долучилася до підтримки українців: «Раніше в чатах ми продавали старі велосипеди або давали оголошення про ярмарки, а зараз усі публікації присвячені тому, як допомогти українцям. Одного разу я прочитала, що велика родина з 9 людей, яка вибралася з-під Києва, шукає оселю, — розповідає вона. — Я знала, що в Pestalozzi Village є будиночки, однак не була впевнена, чи залишилися вільні місця. Тож я просто надіслала листа до адміністрації та дуже швидко отримала відповідь, що місце є і можна приїхати. Ми зв’язалися з родиною, зустріли їх на кордоні зі Швейцарією та привезли сюди. Але це не допомога у форматі „один раз побачити, поплескати по плечу і забути“. Ми намагаємося не втрачати контакту з людьми, які приїхали. Так я дізналася, що одна з дівчат у цій родині в Україні серйозно займалася балетом. Місцева вчителька побачила її і наразі допомагає знайти тренера, який би підтримав заняття дівчини».

Марина Гришай, режисерка, яка з мамою та маленькою донькою евакуювалася з Києва, розповідає про свій досвід перебування в селищі: «Ми живемо в будиночку, зведеному ще в 1940-і. Дружина місцевого жителя, який тоді брав участь у будівництві, досі жива, її усі знають, їй 103 роки. Я часто думаю про цього чоловіка, уявляю, як він працював тут і як його добре серце через роки зігріває нас. Волонтери неймовірні. Вони завжди поряд, чергують цілодобово, відповідають за хвилини на будь-які запити, але в той же час дають нам приватний простір. Дають відчуття, що, хоча й тимчасово, це — наш дім. Щодня нам привозять продукти, з яких ми можемо готувати. А ще місцеві жителі облаштували щось на кшталт крамнички, де можна знайти усілякі побутові речі й навіть декор для дому, прийти і просто взяти безкоштовно. З нами працюють психологи. Є дуже багато активностей для дітей, концерти класичної музики, а також спеціальний простір, куди приходять люди за тишею — помолитися, помедитувати, побути наодинці з собою».

Марина Гришай у Pestalozzi Village

«Ми живемо в будиночку, зведеному ще в 1940-і. Дружина місцевого жителя, який тоді брав участь у будівництві, досі жива, їй 103 роки».

Коли Марина тільки приїхала до Трогена, побачила швейцарський мистецький журнал. На обкладинці була жінка з дитиною, позаду довга дорога і дім десь удалині. У цій ілюстрації Марина легко впізнала себе. «Тут дуже гарні умови, тут фантастичні краєвиди, проте є „але“. Ми не вдома, — говорить вона. — І тому кожна українка тут зараз одночасно і бачить, і не бачить усю цю красу. Бо наші думки, наші рідні, наші серця — в Україні».


Фото, якщо не вказано інше: Maksym Zaika

Нове та Найкраще

216

37

294
246

Більше матеріалів