Натхнення

Якби Міядзакі розповідав про війну в Україні: Ілюстрації Юлії Тверітіної

Юлі завжди були близькими антивоєнні ідеї японського режисера Хаяо Міядзакі, вона робила замальовки на тему його анімації, щоб відволіктися від буденних складнощів життя. А потім у її країні почалася війна, і малюнки стали основним способом переживати її та розповідати про це світові.

У 1945-му, коли закінчилася Друга світова, співзасновнику японської анімаційної студії Ghibli Хаяо Міядзакі було лише чотири роки. Він не дуже добре пам’ятає саму війну, але йому довелося тікати з рідного міста під час авіанальотів, а потім зростати у повоєнному світі. Тож антивоєнні ідеї проходять через усю творчість аніматора. «Вітер дужчає», «Навсікая з Долини вітрів», «Порко Россо», «Принцеса Мононоке» й інші роботи режисера та його студії говорять як про саму війну, так і про важливість турботливого ставлення до Землі й до будь-якого життя у принципі.

Українська художниця Юлія Тверітіна раніше часто знаходила розраду в гуманістичній творчості Міядзакі, а тепер їй доводиться малювати свої роботи про жах війни у власній країні. Публікуємо її розповідь та візуальний щоденник.

Юлія Тверітіна

Українська художниця. Народилася в Києві, закінчила магістратуру та асистентуру в Національній академії мистецтв України. У її доробку здебільшого графіка й ілюстрації. Співпрацює з галереями в Китаї та Японії, живе на ці дві країни. Учасниця численних закордонних виставок українських ілюстраторів.

— Останні «пандемічні» роки я живу у Південному Китаї, маю тут майстерню та викладаю в університеті. Тож через різницю в часі я мала змогу слідкувати за вторгненням з перших хвилин у телеграм-каналах та на фейсбуці — тут уже була, якщо не помиляюся, десята ранку. Ніколи не забуду дзвінок від мами, вона лише сказала: «Здається, почалося», — а на фоні було чутно авіацію та вибухи.

Не пам’ятаю, про що я тоді думала, як і взагалі не пам’ятаю перший тиждень. Я одразу захворіла, мабуть через стрес, і почала малювати з високою температурою. Тоді увесь регіон Шанхая був у глухому локдауні через епідемію омікрону, і до сьогодні всі залишаються зачиненими по домівках. Тож, певно, я почала робити ці малюнки, щоб зайняти руки в ізоляції та хоч якийсь час не дивитися новини. На третій ілюстрації я зрозуміла, що не можу працювати над довоєнними проєктами і що ці нервові рефлексичні замальовки переростають у цілу серію.

Усі ці картинки — реальні історії, які я хочу запам’ятати. Іноді я не пишу імен, бо герої просять про це з різних причин. Звісно, я кожного дня передивляюся тисячі фото з війни, тому маю якесь уявлення про те, як може виглядати снаряд, чи розвалений будинок, чи підвал, чи станція метро, облаштована під укриття. Не думати про те, що по той бік картинки реальна, іноді жахлива історія, допомагають якісь технічні питання, як то композиційні або колористичні рішення. Тобто всі ці сюжети відбуваються в локаціях, які я бачила і можу уявити, та з людьми, яких я добре знаю.

Усі ці картинки — реальні історії, які я хочу запам’ятати.

Я хочу зафіксувати події війни, але ця мета швидше другорядна. У першу чергу це все ж моя основна терапія зараз. Так само, як були терапією ілюстрації за мотивами Міядзакі у моєму інста-акаунті раніше, адже до війни це здебільшого була сторінка just for fun. Я публікувала там мікропроєкти, щоб відволіктися від чергового важкого замовлення по роботі абощо.

Узагалі, дуже люблю роботи Міядзакі. Був період перед війною, коли я займалася анімацією і постійно дивилася проєкти студії Ghibli для натхнення. Найбільш значимі їхні фільми так чи інакше дуже талановито порушують антивоєнну тему й тему екології, і мені близькі ці ідеї. Ще я зрозуміла, що для моєї зарубіжної аудиторії — а це в основному дуже молоді люди, мої студенти чи навіть молодші, — нинішня війна є чимось, що трапилося далеко і не з ними, як якесь сюрреалістичне шоу. Одне слово, ця аудиторія не зможе побачити об’єктивну картинку зі щоденника війни, але зможе побудувати достатній ланцюжок асоціацій для її розуміння, якщо базою послужить, наприклад, улюблений фільм.

Реакції на свої роботи я отримую в основному позитивні, але негатив теж є. Досить цікаво спостерігати, наскільки різна точка зору і ступінь сприйняття одних і тих самих подій, як і спектр агресії, яку дозволяють собі певні люди. Але я одразу поставила собі за мету відобразити події максимально реалістично та об’єктивно, тобто по суті мої роботи — це голий звіт очевидців.


Учора вранці мама повідомила, що мій Київ атакують і почалася війна. Зараз вона з моєю сестрою та нашим собакою залишаються вдома, не змігши евакуюватися. У мене багато слів, сповнених люті, які я хотіла б сказати з цього приводу, але вони не складаються в цілісний текст. Звісно, ​​мені дуже страшно. І я дуже зла. Я вже кілька днів не можу працювати, не можу спати, не можу їсти, не можу малювати. Я хотіла створити щось, що підтримуватиме, та зробити пост, як мої друзі-ілюстратори, але не змогла почати. Моя голова зовсім порожня. Тож я знайшла цю картинку і змінила на ній кольори. «Могила світлячків» — гадаю, ті, хто дивився фільми студії Ghibli, впізнали цю стрічку. Зображення довго було незакінченим, бо я засмучувалася щоразу, дивлячись на нього. Я дивилася цей антивоєнний фільм лише раз і більше не буду. Він розбив моє серце. Тепер я думаю про всіх маленьких дітей, які зараз зустрічаються з війною, і моє серце знову розривається. Ті діти, які вже другий день ховаються в холодному метро і сплять у сирих укриттях. Я б ніколи не подумала, що в Європі та в сучасному світі щось подібне може статися знову.
Сьогодні 7-й день війни, і мені вже не так страшно. Чомусь усі кажуть, що найважчі дні 5-й, 15-й і 22-й, але найгірше для мене було вчора. Мама, сестричка і мій хоробрий пес досі в Києві. Вони вже не можуть і, здається, не хочуть їхати. Звичайно, мені було б спокійніше, якби вони були в безпечному місці, принаймні я могла б поспати вперше за цей тиждень. Але ні. Хтось сказав, що малювання — це хороша терапія. Сьогодні я вперше з початку війни змогла провести лінію, а потім щось намалювати. Останнім часом я дуже не любила «голубів миру», вони всюди, але сенсу в них немає. На зображенні епізод з антивоєнного фільму «Вітер дужчає» студії Ghibli. У ньому герой, авіаконструктор, йде полем зі збитими понівеченими літаками — його «дітей» використовували не для добра чи в ім’я краси, а для зла. Мені здається, що в цій картині все руйнується, вся композиція і кольорові акценти, як і моє життя зараз.
Сьогодні моє рідне місто Київ атакували. Знову. Я дивлюся на фото зруйнованого будинку і розумію, що добре знаю цю місцевість, і я, напевне, бачила цей будинок раніше, тому що мій друг живе зовсім поряд. Моя мама чула вибухи. Це зображення про евакуацію мало бути однією зі сторінок коміксу, але поки що я хочу використати його, щоб подякувати всім героям-волонтерам, які евакуюють людей із гарячих точок, годують та одягають їх, допомагають шукати тих, хто зник, рятують покинутих тварин та роблять багато інших чудових речей замість того, щоб бути в безпеці. Я також дякую комунальним підприємствам, які продовжують працювати в обстріляних містах, пожежним підрозділам та всім, хто йде на роботу, щоб інфраструктура продовжувала існувати.
Київ зараз живе як у грі в російську рулетку: є ймовірність, що якась ракета чи її уламки влучать у ваш будинок. Щодня від бомбардувань, від переохолодження, голоду, нестачі питної води та інфекцій в окупованих містах гинуть маленькі діти, так само, як бідна маленька Сецуко. У Маріуполі сталася гуманітарна катастрофа, евакуація неможлива. Я порівнюю цю сцену з потягом із «Могили світлячків» зі ще однією сценою з потягом уже з «Віднесених привидами», яку я намалювала з великим задоволенням і гарним настроєм десь місяць тому. В якомусь іншому, минулому, щасливому житті?
Київ, 25-й день війни. Запах горілого та повітряна тривога. У мене відеодзвінок із мамою, я чую сирени, потім чую вибух. Вікно, дякувати богу, вціліло. Пригадую, що з вікна своєї кімнати в попередньому житті я завжди дивилася на ліс та озера, а десь за лісом був Ірпінь і Буча, маленькі зелені мирні міста. Зараз там усе знищено. Тоді я думаю про Маріуполь. Кожного клятого дня я думаю про Маріуполь, ту гігантську могилу світляків.
29-й день війни. Майже рівно місяць, як я прокинулася в новій реальності. Система цінностей сильно змінилася. Те, що раніше здавалося важливим, зараз не видається таким. Найдивніше, що депресивні та занепадницькі настрої зникли. Стало зрозуміло, що є цінним, а що не варте уваги. Незважаючи на жахливу ситуацію, це якесь нове, чудове відчуття, що наповнює. Раптом виявилося, що ми були щасливі, просто не знали про це. Це зображення, на мою думку, впізнаване, тому що це найвідоміший епізод з фільму Міядзакі «Вітер дужчає». Трохи інша композиція, тому що для мене це не тільки зворушлива трагічна історія кохання головного героя Дзіро Хорікосі. Він показаний як абсолютно мила людина, яка, безсумнівно, є позитивним персонажем. Але це не спростовує того факту, що він створив зброю для несправедливих воєн, які в кінцевому підсумку знищили його батьківщину.
33-й день війни. Люди, які вижили та евакуювалися, починають розповідати свої історії. Частина з них мої друзі та знайомі, я знаю ці сім’ї особисто. Я почала вести щоденник у малюнках, присвячений цим людям. Я хочу, щоб фейсбук нагадав мені про ці дописи пізніше, коли закінчиться війна. Щоб ніколи не забути.

6 березня 2022 року. Моя відважна подруга Маша вивозить з Ірпеня свою доньку Вероніку напіврозбитою машиною, яку розстріляли у дворі їхнього зруйнованого будинку. Це були перші дні війни, багато мирних жителів Ірпеня, Бучі й Гостомеля намагалися виїхати та втекти, але не всім пощастило. Розстрілювали цілі родини, ніхто не дивився, що на машинах написано «діти».
15 березня 2022 року. Інша моя близька подруга Юлія нарешті відповіла на моє повідомлення і написала, що її вже евакуювали з Бучі до Києва. «Уся наша паркова зона вкрита величезними чорними дірами — слідами бомбардувань. Мені більше ніде вигулювати собаку. Снаряд влучив у мій будинок — мені більше нема де жити».
36-й день. Ніхто з моєї родини не виїжджав з Києва під час війни, але я уявляю, як це оглушливо страшно, коли раптом опиняєшся на вокзалі з маленькою сумкою у руці, в якій твій паспорт, їжа і, можливо, пара шкарпеток. І немає зворотного квитка.

10 березня 2022 року. Мої друзі, молодята Сергій та Олена, прощаються на залізничному вокзалі в Києві. Олена вагітна і їде з надією перечекати війну у ​​Львові. Її чоловік їде на передову. Сергій дуже миролюбна спокійна людина, великий шанувальник чайної культури, пише реферати зі сходознавства. Останнє, чого хоче Сергій, — боротися, але сьогодні у нього немає вибору, якщо він хоче повернути колишнє життя, як і всі ми.
11 березня 2022 року. Виснажені люди сплять на підлозі евакуаційного потяга Полтава — Львів.
40-й день. Як писала раніше, я почала невелику серію ілюстрацій про війну, засновану на реальних історіях моїх друзів-очевидців. Це історії звичайних людей, які 24 лютого прокинулися в «новому чудовому світі», де інші люди хочуть насильно і безповоротно змінити життя.

4 березня 2022 року, Харків. Діти сплять у підвалі, на земляній підлозі.
3 квітня 2022 року, Буча. Мій друг дитинства Андрій дивиться на річку крізь отвір у мосту, через який він тисячі разів їхав відвідувати дідуся й бабусю у довоєнному житті. Зараз цей міст вкритий згорілими автомобілями та тілами загиблих людей. Мені важко щось об’єктивно написати про Бучу, бо я дуже добре знала це місце. Можу лише сказати, що зараз відчуваю ту саму дірку всередині.
19 березня 2022 року. Моя подруга Лера з Маріуполя. Її батько та бабуся померли від осколкових поранень у дворі власного будинку, коли вийшли з підвалу, щоб знайти їжу. Її евакуювали з району Морського бульвару разом із собакою, яку вона підібрала дорогою. Унаслідок обстрілів у місті пошкоджено 90% житлового фонду. Маріуполя більше не існує.
Я вже не пам’ятаю, який день війни, здається 43-й. Продовжую серію розповідей своїх друзів. Хороша новина полягає в тому, що мій собака нарешті звик до звуків вибуху снарядів і сигналізації й тепер люто гавкає. Також, звісно, ​​дуже хороша новина, що фронт відійшов від Києва, тож собаці нема на що гавкати. Я не знаю, як довго.

5 квітня 2022 року, Маріуполь. Вероніка, сестра моєї подруги Лери, разом із сусідами біля свого будинку (вже майже зруйнованого, вони сплять у підвалі) готують їжу на вогні у виритих ямах. Найнебезпечніше це робити під обстрілами, але в їхньому районі вже стало спокійніше. Сусідка Вероніки садила квіти на клумбі, прямо в землю, розорану уламками. Квіти проросли.
24 лютого 2022 року, Київ. Моя подруга і колега Саша пише на доньці прізвище, вік та контактні дані, якщо з нею в хаосі евакуації щось трапиться. Нещодавно Саша опублікувала в інстаграмі фото спини доньки, і цей пост розійшовся мережею. Світлина була поширена в більшості випадків без посилання на джерело, що у свою чергу спонукало тисячі «хороших» людей писати досить жорстокі коментарі й називати фотографію фейком. Але це не підробка. Я не можу бути впевненою у тому, що зараз відбувається, тому використовую лише історії, підтверджені особистим знайомством. Мені б дуже хотілося, щоб це була фейкова постановка, чи кіно, чи драма, але, на жаль, усе це реальність.
48-й день. Продовжую мій «воєнний щоденник». Коли зробила перший малюнок, я не думала, що буде ціла серія. Я дуже хочу повернутися до живопису, сподіваюся, що не забула, як малювати щось інше.

10 квітня 2022 року. Витривала бабуся моєї подруги Маші (89 років!) з Бучі сидить у своїй колишній вітальні на улюбленому дивані. Вона вийшла з підвалу, де прожила більше місяця зі своїми п’ятьма котами та старим собакою, і каже, що зараз цілком щаслива просто бути.
6 березня 2022 року, Харків. Снаряд у мікрорайоні. Фото собаки, що виявляє зневажливе ставлення до воєнних снарядів, справді існує, але це була коричнева такса.
Із самого початку війни я періодично запитувала себе, які матеріальні речі я б урятувала з дому, якби могла. Найбільше мене хвилювала навіть не втрата великої кількості живопису та графіки, а сімейного архіву фотографій. Яка іронія — пережити революцію і дві війни та бути знищеним в абсурдній третій.

8 квітня 2022 року, Буча. Софія, молодша сестра мого друга, нарешті змогла вибратися з сусідського підвалу, в якому вона переховувалася більше місяця, і повернутися додому. Вона знайшла свій будинок повністю розмародереним. Винесли всю побутову техніку, навіть холодильник і стару пральну машину. Дорогі гості розбили меблі, спалили книги (мабуть, щоб зігрітися в полум’ї знань) і зробили туалет у дитячій. Але кіт Софії виявився живим, і вона була рада цьому.
Тут я спробувала зобразити Валентину Степанівну з Бучі, в якої ми колись знімали кімнати для літнього відпочинку. Я згадала, що будинок був із білої цегли і його звели замість іншого, старого, який згорів. Також пригадала, що ми купували в неї козяче молоко й сир. Тоді вона була ще активною веселою жінкою в різнокольорових сукнях. За хатою було поле, де щось посадили, здається картоплю та кукурудзу. Її донька розповіла, що зараз із поля стирчать нерозірвані снаряди, але це не завадило Валентині Степанівні щось там посадити і випасати вцілілих кіз. Місяць у підвалі під обстрілами підірвав її здоров’я, але не позбавив оптимізму.
54-й день війни, і я дуже втомилася. У мене сьогодні спокійний пост. Цей малюнок я колись зробила без жодної асоціації з тим, що Україна має синьо-жовтий прапор. Зрештою, у світі багато синьо-жовтого, це прекрасне і природне поєднання основних кольорів, таких як поле і небо або сни Ван Гога. Це просто картинка з анімації Ghibli «Навсікая з Долини вітрів», яку я намалювала прямо в останні два дні перед пеклом (22—23 лютого!). Це чудова антивоєнна й екологічна анімація, буде краще, якщо ви погуглите про символіку історії. Зараз вона нереально актуальна.
57-й день війни. Я трохи напружена. Мама завітала вчора до моєї квартири забрати рахунки, і виявилося, що снаряд чи його уламки впали поблизу (не сьогодні, точно не знаємо, коли це сталося, мабуть наприкінці березня). Блін, він упав буквально біля мого будинку. Це просто територія біля лісу, за якою місто Ірпінь. Гаражі були зруйновані, а в будинку, який був трохи ближче, вибито багато вікон, а доглядача поранено. Мабуть, 20 метрів від мого будинку.

24 березня, Харків. Мої друзі всією родиною, з новонародженими дітьми та домашніми тваринами, прожили на станції метро більше місяця. Готували на пероні та спали у вагонах потяга. Вони написали мені, що почуваються дуже виснаженими фізично і планують тікати до Будапешта, бо маленькі діти вже не витримують. Я не знаю, де вони зараз, зв’язку з ними немає, але знаю, що вони нарешті виїхали з Харкова.

Нове та Найкраще

43

119

51
310

Більше матеріалів