Якби Міядзакі розповідав про війну в Україні: Ілюстрації Юлії Тверітіної
У 1945-му, коли закінчилася Друга світова, співзасновнику японської анімаційної студії Ghibli Хаяо Міядзакі було лише чотири роки. Він не дуже добре пам’ятає саму війну, але йому довелося тікати з рідного міста під час авіанальотів, а потім зростати у повоєнному світі. Тож антивоєнні ідеї проходять через усю творчість аніматора. «Вітер дужчає», «Навсікая з Долини вітрів», «Порко Россо», «Принцеса Мононоке» й інші роботи режисера та його студії говорять як про саму війну, так і про важливість турботливого ставлення до Землі й до будь-якого життя у принципі.
Українська художниця Юлія Тверітіна раніше часто знаходила розраду в гуманістичній творчості Міядзакі, а тепер їй доводиться малювати свої роботи про жах війни у власній країні. Публікуємо її розповідь та візуальний щоденник.
Українська художниця. Народилася в Києві, закінчила магістратуру та асистентуру в Національній академії мистецтв України. У її доробку здебільшого графіка й ілюстрації. Співпрацює з галереями в Китаї та Японії, живе на ці дві країни. Учасниця численних закордонних виставок українських ілюстраторів.
— Останні «пандемічні» роки я живу у Південному Китаї, маю тут майстерню та викладаю в університеті. Тож через різницю в часі я мала змогу слідкувати за вторгненням з перших хвилин у телеграм-каналах та на фейсбуці — тут уже була, якщо не помиляюся, десята ранку. Ніколи не забуду дзвінок від мами, вона лише сказала: «Здається, почалося», — а на фоні було чутно авіацію та вибухи.
Не пам’ятаю, про що я тоді думала, як і взагалі не пам’ятаю перший тиждень. Я одразу захворіла, мабуть через стрес, і почала малювати з високою температурою. Тоді увесь регіон Шанхая був у глухому локдауні через епідемію омікрону, і до сьогодні всі залишаються зачиненими по домівках. Тож, певно, я почала робити ці малюнки, щоб зайняти руки в ізоляції та хоч якийсь час не дивитися новини. На третій ілюстрації я зрозуміла, що не можу працювати над довоєнними проєктами і що ці нервові рефлексичні замальовки переростають у цілу серію.
Усі ці картинки — реальні історії, які я хочу запам’ятати. Іноді я не пишу імен, бо герої просять про це з різних причин. Звісно, я кожного дня передивляюся тисячі фото з війни, тому маю якесь уявлення про те, як може виглядати снаряд, чи розвалений будинок, чи підвал, чи станція метро, облаштована під укриття. Не думати про те, що по той бік картинки реальна, іноді жахлива історія, допомагають якісь технічні питання, як то композиційні або колористичні рішення. Тобто всі ці сюжети відбуваються в локаціях, які я бачила і можу уявити, та з людьми, яких я добре знаю.
Усі ці картинки — реальні історії, які я хочу запам’ятати.
Я хочу зафіксувати події війни, але ця мета швидше другорядна. У першу чергу це все ж моя основна терапія зараз. Так само, як були терапією ілюстрації за мотивами Міядзакі у моєму інста-акаунті раніше, адже до війни це здебільшого була сторінка just for fun. Я публікувала там мікропроєкти, щоб відволіктися від чергового важкого замовлення по роботі абощо.
Узагалі, дуже люблю роботи Міядзакі. Був період перед війною, коли я займалася анімацією і постійно дивилася проєкти студії Ghibli для натхнення. Найбільш значимі їхні фільми так чи інакше дуже талановито порушують антивоєнну тему й тему екології, і мені близькі ці ідеї. Ще я зрозуміла, що для моєї зарубіжної аудиторії — а це в основному дуже молоді люди, мої студенти чи навіть молодші, — нинішня війна є чимось, що трапилося далеко і не з ними, як якесь сюрреалістичне шоу. Одне слово, ця аудиторія не зможе побачити об’єктивну картинку зі щоденника війни, але зможе побудувати достатній ланцюжок асоціацій для її розуміння, якщо базою послужить, наприклад, улюблений фільм.
Реакції на свої роботи я отримую в основному позитивні, але негатив теж є. Досить цікаво спостерігати, наскільки різна точка зору і ступінь сприйняття одних і тих самих подій, як і спектр агресії, яку дозволяють собі певні люди. Але я одразу поставила собі за мету відобразити події максимально реалістично та об’єктивно, тобто по суті мої роботи — це голий звіт очевидців.