Музыка

Лімпопо-електро: 7 актуальних жанрів африканської танцювальної музики

Єгипетська влада нещодавно заявила, що місцевий музичний жанр махраганат небезпечніший за коронавірус, і заборонила виконувати такі твори в публічних місцях. Хоча, мабуть, більше боятися варто жанру з Танзанії сінгелі, адже у його треків екстремально висока швидкість. Або музичного напрямку з Анголи кудуро, оскільки його танці виглядають як божевільний брейк-данс із відсутніми колінними чашечками. В Африці зародилася величезна кількість жанрів, музичний критик Володимир Сиваш розповідає про історію та особливості найактуальніших.

Інтерес до африканської музики, як традиційної, так і сучасної танцювальної, з кожним роком усе активніше поширюється різними країнами. Навіть великий стримінговий сервіс Apple Music підхопив тенденцію і в лютому 2021-го запустив нову платформу Isgubhu, присвячену етноелектроніці Африканського континенту. Володимир Сиваш розповідає якраз про танцювальні жанри, які виникли там або стали популярними в останні десятиліття.

Кудуро (kuduro)

Кудуро з’явився в середині 1990-х, коли до столиці Анголи Луанди почали просочуватися техно- і хаус-записи з Європи й Америки, причому зазвичай не найкращої якості. Молодь з нетрів, яка тікала від реалій громадянської війни, стала у кустарний спосіб схрещувати нові для неї музичні патерни з місцевими жанрами, такими як кізомба (kizomba), кілапанга (kilapanga), семба (semba), докидаючи в цей котел карибські зук (zouk) і соку (soca).

Новий грубий мікс вийшов досить швидким — до 140 ударів на хвилину. Звучить він брудно і сиро, навіть агресивно, але святково, поєднує в собі запал племінних танців з незграбними бітами з дешевих драм-машин і копійчаних синт-пресетів. Іноді ритм кудуро спотикається, ніби зламуючись. Згодом до цієї музики стали додавати потужну голосову читку, як у хопі, граймі або навіть рагамафіні.

Танець, який виконують під кудуро, виглядає немов божевільний брейк-данс — страшно і смішно водночас. У ньому багато імітацій, ледь не клоунських па, різких прискорень і зависань у кумедних позах. А рухи ногами виглядають так, ніби у танцюристів просто відсутні колінні суглоби.

Є версія, що цей танець з’явився навіть раніше, ніж власне музичний супровід. До речі, «кудуро» в перекладі означає «міцний зад». Згідно з легендою, один із засновників жанру Тоні Амаду так прокоментував танцювальні рухи Жана-Клода Ван Дамма в якомусь з фільмів.

«Кудуро» в перекладі означає «міцний зад». Один із засновників жанру Тоні Амаду так прокоментував танцювальні рухи Жана-Клода Ван Дамма в якомусь з фільмів.

З бідняцьких вулиць Луанди, де тепер уже існують піджанри гангста-кудуро, релігійний кудуро, хардкор-кудуро, на початку 2000-х ця музика перекочувала до Португалії. В основному до бідних передмість Лісабона, де оселилася величезна кількість ангольців-іммігрантів. Тож нині, через 20 років, кудуро вважається анголо-португальським стилем.

Квайто (kwaito)

На початку 90-х часи апартеїду добігали кінця. Нельсон Мандела вийшов на свободу, а юнаки з тауншипів, селищ з темношкірим населенням, отримали можливість самовиражатися. І спиралися вони при цьому, по-перше, на культурну спадщину свого народу; по-друге, на підвалини вулиці; по-третє, на інформацію з-за кордону. Як наслідок у Соуето — розсипі поселень у передмісті Йоганнесбурга, куди в період апартеїду примусово висилали темношкірих жителів, — зародився жанр квайто.

Він звучить як уповільнений, приблизно до 110-112 ударів на хвилину, хаус. Причому ранній американо-англійський хаус, що на рубежі 80—90-х прибув спочатку до Кейптауна, а потім і до Йоганнесбурга. Однак тут йому не тільки уповільнили ритм, але і додали клавішних ліній, у тому числі приджазованих, а також виразного глибокого басу, мелодійності. А головне, привнесли в нього різні південноафриканські музичні штампи XX століття, такі як марабі (marabi), кела (kwela), мбаканга (mbaqanga), баблгам-поп (bubblegum-pop). Мова, якою співають під цю музику, є сумішшю кримінального вуличного сленгу іскамто, англійської, зулуської та африкаансу.

По суті, квайто сформувався як арт-соціальний феномен, він став дзеркалом історії тауншипів ПАР постапартеїдних років. Але початковий революційно-політичний дух до середини-кінця 90-х замінила вже просто розважальна форма. Молоді люди хотіли думати про блискуче майбутнє, а не про важке минуле, тому квайто перетворився на свого роду аналог американського хіп-хопу. Жанр транслював погляди, коди і догми південноафриканців.

Молоді люди хотіли думати про блискуче майбутнє, а не про важке минуле, тому квайто перетворився на свого роду аналог американського хіп-хопу.

Ранній хаус у поєднанні з африканським вокалом і перкусією — фундамент жанру, проте в його композиції також проникають елементи хіп-хопу (речитативи) та ар-н-бі. З роками ситуація знову змінилася: сьогодні треки квайто можуть бути як аполітичними, поверхневими, так і гостросоціальними.

політика расової сегрегації в Південно-Африканській Республіці

Амап’яно (amapiano)

Під парасолькою квайто в ПАР утворився інший жанр — амап’яно, більш м’який і ліричний. Тільки це вже скоріше не просто повільний хаус, а діп-хаус, іноді редукований, тобто він ніби пропускає окремі біти. Але від цього більш атмосферний, такий, що обволікає, і навіть томний. У цих композиціях також відчувається вплив смус-джазу, соулу, навіть госпелу. І звичайно, в ньому є фортепіанні партії, що і відображено в назві. Під амап’яно можна танцювати, але найчастіше це музика рефлексії та ескапізму, з нотками меланхолії та ностальгії.

Стиль оформився у 2012 році завдяки продюсерам-любителям, які клепати треки у своїх спальнях з фанерними стінками. Йоганнесбург і Преторія досі сперечаються, де ж саме його винайшли, але це сталося десь на їхніх околицях.

До 2020-го амап’яно був суто локальною маловідомою історією, але торік стався справжній прорив — жанр потрапив на всі радіостанції ПАР і Африки у принципі, у ключові стримінг-сервіси і на ютуб. Наприклад, червневий альбом I Am the King of Amapiano: Sweet and Dust затребуваного артиста з Преторії Kabza De Small, за даними Apple Music, є найпопулярнішим південноафриканським альбомом в історії з більш ніж 8 мільйонами прослуховувань за перші два тижні.

Амап’яно був локальною історією, але торік стався прорив — жанр потрапив на всі радіостанції Африки, у стримінги та на ютуб.

Kabza De Small також є лідером усіх рейтингів Spotify у Південній Африці, а за ним іде його колега за амап’яно — DJ Maphorisa. Успіху домоглися й інші представники стилю — дует MFR Souls (вони себе називають «королями амап’яно») і співачки з Зімбабве Sha Sha. До кінця 2020-го амап’яно з’явився в чартах Німеччини, Канади, Іспанії, Туреччини, Бельгії, Великої Британії, ОАЕ.

Махраганат (mahraganat)

У другій половині минулого століття в Єгипті на перший план вийшов жанр шаабі (shaabi), популярний серед робітничого класу. Ці пісні як говорили про труднощі, розчарування в сучасному єгипетському житті, так і просто веселили — їх, наприклад, виконували на весіллях.

Як водиться, нове покоління трансформувало жанр під себе. У кінці 2000-х на периферії Каїра та Олександрії вуличні й весільні діджеї почали додавати до шаабі трохи сердитого британського грайму і різкого пуерто-риканського регетону, замінювати традиційні інструменти або доповнювати їх сиренами, синтезованими звуками, бітами. Виходили шорсткі і досить важкі треки, і цей низькобюджетний коктейль поширювався на самопальних дисках і через mp3-файли. Така музика звучала у дворах, у таксі й тук-туках. Напрямок назвали махраганат (перекладається як «фестивалі»), або електро-шаабі (electro-shaabi).

У 2011-му в Єгипті сталася революція, і махраганат перетворився на музику протесту. При цьому напрям, ставши в той час інтернет-сенсацією, отримавши мільйони прослуховувань і переглядів, так і не потрапив на телебачення і радіо. Ба більше, консервативна єгипетська публіка влаштувала справжню війну махраганату, заявляючи, що жанр не відповідає арабським цінностям, що він «зовсім низький», вульгарний. В основному критикували досить зухвалі, образливі за мірками Північної Африки та Близького Сходу тексти, але й саму музику сприйняли як відразливу, занадто неотесану, грубу. Ось тільки молодь саме за це і цінує махраганат.

Консервативна єгипетська публіка влаштувала справжню війну махраганату, заявляючи, що жанр не відповідає арабським цінностям.

У 2020 році Спілка музикантів Єгипту офіційно заборонила електро-шаабі, тож його вже не можна виконувати в будь-яких громадських місцях, включаючи кафе і навіть човни на Нілі. А уряд узагалі заявив, що вірус махраганату небезпечніший за коронавірус. Але цей стиль дуже корелюється зі світовими тенденціями, від чого стає тільки сильнішим.

Сінгелі (singeli)

У 2016 році етномузикознавець Арлен Ділсізян прибув до столиці Танзанії Дар-ес-Салама: співзасновник звукозаписуючого лейблу і арт-центру Nyege Nyege Tapes у Кампалі, що просуває африканську музику далеко за межами Уганди, почув про запальний місцевий стиль сінгелі і захотів познайомитися з явищем. Завдяки щасливому випадку таксистом Арлена виявився чоловік на ім’я Аббас, який знав усіх авторів сінгелі (вони всі жили на двох вулицях) і був кимось на кшталт менеджера на цій сцені, а пізніше навіть організував свій лейбл. Як наслідок через півроку, влітку 2017-го, на Nyege Nyege Tapes вийшла важлива сінгелі-збірка Sounds of Sisso. І почалося.

Насправді сінгелі з’явився ще у 2010—2011 роках у Манзезе й Тандалі, густонаселених малозабезпечених робітничих кварталах у передмісті Дар-ес-Салама. Тутешні вечірки ставали скаженими, коли вчорашні школярі вмикали екстремальні скорострільні треки. За основу вони брали локальні жанри — метушливу поліритмію ванга (vanga) з весільних традицій племені зарам і похідну від цього напрямку мчіріку (mchiriku). Далі додавали інструментальні шматки з арабо-індійського жанру таараб (taarab), також домішували трохи іншої популярної в Танзанії та Кенії музики.

Вечірки ставали скаженими, коли вчорашні школярі вмикали екстремальні скорострільні треки.

За допомогою вкраденого і абсолютно примітивного програмного забезпечення на пошарпаних комп’ютерах автори прискорювали музичні доріжки до показників від 200 до 300 ударів на хвилину, а частоти робили неприродними для вуха. Неймовірно! Звичайно, речитатив у таких треках звучав кулеметною чергою і виконувався мовою суахілі. У результаті виходили адреналінові хіти для гарячкових танців, свого роду східноафриканський електронний панк або танзанійський габбер. До слова, танець сінгелі називається чура (chura) і характеризується інтенсивним тверком.

За останні три роки сінгелі перемістився з андеграунду на великі майданчики. Спочатку влада вважала, що безробітна молодь на сінгелі-вечірках займається «ухуні», тобто насильством і торгівлею наркотиками, але потім змирилася. Ключові артисти жанру, на кшталт Jay Mitta, Sisso, Bamba Pana, Makavelli, не тільки постійно випускають треки і грають на вечірках згаданого лейбла Nyege Nyege Tapes, а й виступають на великих фестивалях Європи та подіях Boiler Room.

Шангаан-електро (shangaan electro)

Чи не єдиний у списку жанр, який мало пов’язаний з гетто і неблагополучною молоддю. За відкриттям і поширенням напрямку шангаан-електро спочатку стояла всього одна людина — Річард Мтетва, він же Nozinja, з міста Гьян провінції Лімпопо в ПАР. До середини 2000-х Річард займався майстернями з ремонту мобільних телефонів у тауншипі Соуето, куди перебрався з Лімпопо разом з багатьма сусідами-одноплемінниками. Він завжди мріяв займатися музикою, але не міг собі цього дозволити. Проте незабаром мініательє з лагодження стільникових нарешті дали Мтетва фінансову стабільність, і новоявлений артист Nozinja узявся до справи.

У своїх земляків з племені шангаан Річард підглянув вуличний танець і підслухав музику, що супроводжувала його, — тсонга-диско (tsonga disco). Це симбіоз португальських (Мозамбік, що межує з Лімпопо, був португальською колонією), латиноамериканських і старовинних південноафриканських стандартів, популярний на північному сході ПАР у другій половині XX століття. Інструменти звичайного європейського бенду у тсонга-диско Мтетва замінив електронікою, причому практично мультяшною. Річард використовував електронну маримбу, комічні MIDI-звуки, тонально завищені синтезаторні трелі і, звісно, заплутаний метушливий ритм, який накрутив до 180-190 ударів на хвилину. Так вийшов шангаан-електро.

Інструменти звичайного європейського бенду він замінив електронікою, причому практично мультяшною.

У 2005-му Мтетва заснував студію-лейбл Nozinja Music Productions і почав не тільки складати власні треки, але і писати масу матеріалу для інших, включаючи створені ним гурти, які він просував, — як вокально-інструментальні, так і танцювальні. Серед останніх виділяються Tshetsha Boys, які показали зразок танцю шангаан-електро, де є потішні рухи ногами, стегнами, сідницями (їх збільшують спеціальними накладками), яскраві костюми і навіть клоунські маски.

Десять років тому почалася експансія жанру в Європу, коли впливова лондонська рекорд-компанія Honest Jon’s видала ознайомчу компіляцію Shangaan Electro (New Wave Dance Music From South Africa). Усі помітили схожість з актуальним у той період жанром — чиказьким джуком, або футворком. Nozinja підписав контракт зі знаковим шеффілдським лейблом Warp Records. Шанувальниками стилю себе оголосили Рікардо Віллалобос, Caribou, Ben UFO, Mount Kimbie, Pearson Sound та інші. Тож уже у 2010-х під шангаан-електро танцювали далеко за межами Лімпопо.

Кхом (gqom)

Так уже вийшло, що серед гарячих африканських жанрів одразу кілька сформувалося в Південно-Африканській Республіці. Фінальний тут, але в жодному випадку не останній за значимістю кхом тримається окремо, він ніяк не пов’язаний з шангаан-електро та квайто, які виникли на цій же території. Кхом — окрема історія, що склалася в Дурбані, третьому за величиною місті ПАР.

«Кхом» зулуською мовою означає і «удар», і «барабан», і «настирливий шум». Або зовсім специфічно — «звук стуку каменя об плитку». Жанр виник приблизно у 2012 році на базі більш раннього напрямку sgxumseni. Тоді юні бітмейкери з тауншипів Дурбана за допомогою хакнутої програми Fruity Loops взялися ліпити мінімалістичні треки, де злий рваний ритм сусідив з гучним луна-гуркотом. Вийшла похмура і жорстка музика з грубими електронними барабанами і важким басом, яка б’є навідліг, але затягує.

Юні бітмейкери з тауншипів Дурбана за допомогою хакнутої програми Fruity Loops взялися ліпити мінімалістичні треки.

Жанр увібрав у себе як містичність народу зулу, так і елементи британської басової музики і грайму — хоч південноафриканські артисти, які чеканили перші кхом-болванки, і заявляли, що ні про який грайм з Лондона вони не чули. Тим більше про нього не чули водії таксі Дурбана, які нашпигувати свої стереосистеми кхом-треками, відігравши таким чином серйозну роль у розповсюдженні та популяризації жанру.

За межі Дурбана, потім ПАР і, нарешті, всього континенту кхом вирвався у 2015—2016 роках. Сталося це перш за все завдяки італійському продюсеру Нану Колє, який випадково натрапив на ці треки під час нічного прослуховування роликів на ютубі. Колє заснував лейбл Gqom Oh!, де у 2016-му випустив серію знакових релізів, включаючи хрестоматійну збірку The Sound of Durban. Через кілька місяців з’явився документальний фільм Woza Taxi, що розповідає про жанр. Далі важливі артисти на кшталт Citizen Boy, DJ Lag, Rudeboyz стали відомими в Європі, а елементи танців gwara gwara та bhenga, що асоціюються з жанром кхом, навіть перейняли американські поп-зірки.


Фото на обкладинці: Nariman El-Mofty, AP

96

30

28
196

Більше матеріалів