Натхнення

Голі та сміливі: Картини Ірини Максимової, створені під час війни

Через війну художниця Ірина Максимова почала малювати більше — свою місію вона бачить у тому, щоб розповідати про Україну та її боротьбу. Але на картинах Ірини немає жертв чи руйнувань, зате є постаті сильних та сміливих жінок. Саме вони стали для неї уособленням нації.

На початку війни львівська художниця Ірина Максимова переїхала до Португалії, щоб мати змогу продовжувати працювати і збирати гроші від продажу картин на допомогу Україні. Раніше Ірину цікавили теми фемінізму та захисту тварин, що і знаходило відображення в її роботах. Але зараз жінка на її полотнах — це збірний образ усієї країни, а тварини — такі ж жертви війни, як і люди.

Ірина Максимова

Художниця. Народилась в місті Коломия на Івано-Франківщині. Навчалася у Національному університеті «Львівська політехніка». Виставлялася у Лондоні, Мадриді, Берліні, Лос-Анджелесі. До війни жила та працювала у Львові.

— Я завжди хотіла бути художницею. У 20 років робила щось на кшталт попарту, була фанаткою Енді Воргола. Згодом це переросло в те, що я стала малювати портрети на замовлення, але я не отримувала від цього задоволення. Потім влаштувалася на «нормальну роботу» — дизайнеркою в ІТ-компанію. Перед карантином звільнилася й почала вирішувати, що далі. Пішла на курси ілюстрації, думала працювати стилісткою. Оскільки мій хлопець займається мистецтвом, у нас вдома були фарби, тож у вільний час я пробувала створювати абстракції, розбиратися з композицією, кольорами. Тобто у мене немає художньої освіти, але мені допомагає поєднання всього, що я вчила: і основи дизайну та композиції, і вміння верстати, і курси ілюстрації, і кольорографія. Також на мій стиль вплинули роботи Марії Примаченко, у мене є декілька книжок з її картинами.

Спочатку я не вірила, що можна настільки примітивно малювати і це буде подобатися не тільки мені. Зазвичай я задоволена своїми роботами максимум два дні, а потім дивлюся на них знову і розумію, що це вже не те, чого би я хотіла. На картини інших художників можна поглянути й відчути, що вони завершені, а коли це твоя робота, дуже важко усвідомити, що це вже кінець, що все так, як треба. Бачу, що мені є куди рости.

Спочатку я не вірила, що можна настільки примітивно малювати і це буде подобатися не тільки мені.

У мене ніколи не буває браку ідей. Але я часто свідомо повторюю якісь сюжети, бо думаю, що десь можна додати якийсь меседж, зробити ще цікавіше. Раніше я писала одразу на полотні, але зараз в мене є скетчбук, і я обов’язково спочатку працюю там. Ніколи не роблю скетчі кольоровими, завжди тільки олівцем. Малюю акрилом, пастеллю, олівцями, маркерами, аерографом. Робота зазвичай іде дуже швидко, пошук кольорів дається легко.

Війна для мене стала поштовхом працювати ще більше. Це вперше я покинула Львів так надовго, хоча раніше багато подорожувала. Напередодні вторгнення чимало моїх закордонних підписників в інстаграмі цікавилися, чому я не виїжджаю, адже в нас скоро почнеться війна. Знайомий галерист із Лос-Анджелеса навіть пропонував пожити в нього, купити квитки на літак для мене, мого хлопця та пса. Проте я не сприймала це серйозно, відмахувалася, казала, що в мене все класно.

Коли все почалося, я була впевнена, що це ненадовго, не треба панікувати. Але буквально за день усе ж злякалася, згадала всі книжки, що прочитала про війну, і дуже яскраво візуалізувала для себе і Гемінґвея, і Ремарка. Тож я поїхала до Португалії.

Коли я опинилася в безпеці, вирішила робити те, що знаю і можу найкраще. Важливо було не дозволяти темі України просідати, бо з часом усі звикають до ситуації й інтерес зменшується. Зараз мені працювати набагато простіше, бо я відчуваю свою місію: говорити про Україну, показувати її. Мені пишуть люди з різних країн, розпитують про все, що там відбувається. Добре, що зараз багато галерей звертається до українських художників і художниць, їх запрошують до резиденцій, на виставки.

Зараз мені працювати набагато простіше, бо я відчуваю свою місію: говорити про Україну, показувати її.

У своїх роботах я хочу показати стійкість і прагнення до перемоги, силу країни, нації. Мої довоєнні сюжети та нові дуже схожі, але в них різний зміст. У мирний час я розмірковувала про жінок та їхнє місце в робочих ситуаціях, у щоденному житті. Моя гола жінка не боялася осудливих поглядів, критики на адресу свого тіла, вона показувала себе так, як сама того хотіла. Проте з початком війни жінка стала для мене символом усієї країни. Якщо Америка для мене — це накачаний, жорсткий, трохи підстаркуватий Дядечко Сем, то Україна — молода дівчина, яка стикається з багатьма труднощами, але, незважаючи ні на що, стоїть на своєму та йде до перемоги. І їй не потрібен одяг, аби щось приховати.

У своїх роботах я хочу показати стійкість і прагнення до перемоги.

Деякі образи з моєї серії портретів мають реальні прототипи, але я все ж не досліджувала історії загиблих захисників України. Ці картини скоріше символи і живих, і мертвих воїнів, які борються за нашу незалежність. Зараз я вже намалювала 56 портретів, планую продовжувати цю серію.

Я часто зображую тварин, і це жахлива несправедливість, що вони теж страждають від війни. Я відчуваю, що мимоволі почала показувати їх більш агресивними, але так не має бути, я не хочу, щоб тварини були символом того зла, яке прийшло в нашу країну. Звірі — добрі, чуйні. Тому велику частину грошей, які я жертвую, відправляю саме у притулки для тварин та людям, які їх рятують.

Я не хочу, щоб тварини були символом того зла, яке прийшло в нашу країну.

За ці місяці я отримала багато пропозицій щодо виставок. Класно, що зараз з’явилася можливість проявити себе тим, хто раніше був не досить активний чи сміливий. Це дає великий поштовх для української культури.

Нове та Найкраще

3 741

9

384
9 014

Більше матеріалів