18+
Натхнення

Міфологія війни на картинах Катерини Лисовенко

У своїх останніх роботах українська художниця Катерина Лисовенко фокусується не на героях, а на жертвах цієї війни, вважаючи, що людські долі не мають перетворюватися на статистику. Поговорили з нею про її творчість у воєнні часи та про те, чому дегуманізувати не можна навіть ворога.

Катерина Лисовенко почала писати живопис про жертв, насильства та владу задовго до війни. У її фокусі — радянський спадок, який отримали українські митці, прояви ідеології в монументалістиці, образи віктимності в українській і світовій творчості. З початком повномасштабної війни Росії проти України ці теми на картинах художниці не тільки увиразнились, а й набули нових сенсів.

Катерина Лисовенко

Художниця. Навчалася в Одеському художньому коледжі ім. М. Б. Грекова, в НАОМА та на приватних курсах КАМА. Роботи представлені у Voloshyn Gallery. До початку війни жила в Києві, тепер — в Австрії.

— Напередодні війни моя свідомість наче розпалася на дві частини. Одна частина — та, яка добре знає історію та усвідомлює, як розвивається фашизм, — розуміла, що війна неминуча. Але друга частина не могла в це повірити, адже це так жахливо, нелогічно та ірраціонально. 23 лютого в мене повністю зник страх, і я записала в щоденнику: «Тяжелая катастрофа цепляется за меня, но мне невероятно легко дышать».

Війна застала мене вдома. Ми прокинулися від вибуху в Києві. Того ранку ми зібрали речі за пів години, розбудили дітей та вирушили у виснажливу подорож. Спочатку — в село під Києвом, звідти — до Луцька та Польщі, а через місяць — до Австрії, де й лишаємося тепер. У Польщі в мене був стан, близький до психотичного, тепер почала відходити. Але світогляд змінився — я дивлюся на міста не як на щось непохитне. Постійно думаю, як швидко це мирне життя може закінчитися.

Я почала малювати, щойно опинившись у Польщі. Малювання для мене — це щось на кшталт ще одного голосу, додаткової мови. Воно допомагає мені усвідомити та пережити те, що відбувається. Спочатку я просто не могла не малювати, тобто тоді не йшлося про критичне оцінювання реальності. Згодом я почала думати про свої картини, і мені стало дуже сумно. Я вже давно працювала з темами травми, насильства та дегуманізації. Як і багато хто з українських митців, я не могла дозволити собі просто досліджувати художню форму, адже більшість із нас весь час працює з важким історичним контекстом. Незадовго до війни мені здалося, що я вже достатньо дослідила цю тему, і я почала думати про те, що робити далі. Аж тут травма повернулась — ще більша і страшніша — і вона, напевне, буде зі мною все життя.

У своїх нових роботах я використовую попередні — про утопію та про простір саду, тобто про простір сконструйованого життя, де є речі, які ми можемо контролювати, а є ті, які нам непідвладні. Ось, наприклад, сад-кладовище. З одного боку, це спільне місце, з іншого боку — це місце пам’яті. Тепер дуже важливо, як ми запам’ятаємо ці події. Наша пам’ять має складатися з мільйонів окремих спогадів, а не бути сконструйованою, як за радянської влади.

Я дуже люблю мистецтво за те, що воно дає змогу працювати з неможливістю. Жах, смерть і насильство — це те, що неможливо усвідомити та передати. У своїх роботах я, як і раніше, використовую образи фантастичних створінь, як-от кентаврів чи русалок. Міфологічність моїх картин допомагає мені окреслити неможливість катастрофи. У реальності ми не бачимо емоцій на обличчях жертв, бо вони вже нічого не відчувають. Але у фантастичному світі ми можемо пам’ятати про складність, про красу, про відносини між людьми, про спільні простори, як-от школи чи дитячі садочки. Крім того, я зображаю архаїчну логіку вбивць. Важко вбити людину, що така сама, як ти. Але якщо це монстр, кентавр, русалка, нацист, тобто хтось інший, його можна вбивати та приносити в жертву.

Я люблю мистецтво за те, що воно дає змогу працювати з неможливістю. Жах, смерть і насильство — це те, що неможливо усвідомити та передати.

Я свідомо не зображаю українських героїв — військових і волонтерів — хоча й дуже пишаюся нашими людьми. Натомість я фокусуюся на тих, хто більше вже нічого не скаже — на жертвах цієї війни. Чергове насильство щоразу ставало гірше за попереднє — зґвалтування дітей, вбивство цілих сімей. Воно настільки шокувало, що я хотіла закарбувати цей злочин, щоб ніколи не забути. Ось як, наприклад, на картині, де зображені вбиті дитина з матір’ю. Я хотіла показати, що забрали в цих людей, ось цю страшну крадіжку. Ці роботи — мої власні пам’ятки жаху.

Мене лякає, що тепер люди перетворюються на статистику — статистику загиблих, біженців тощо. У своїх роботах я намагаюся повернути їм суб’єктність. Ми так і не дійшли до історичної точки, де Україна мала б повернути свою суб’єктність. Ми не відрефлексували своє минуле. Взагалі, історія має велике значення. Тепер, коли люди бачать фотографії з Бучі, їх це шокує. Але цей терор уже відбувався — у 30-х роках, у Чечні, на Донбасі. Росія чудово знає, як використовувати терор. Вони ламають людей. Вони створюють ситуацію, де всі відчувають себе під наглядом і бояться щось сказати. Від жаху люди починають звинувачувати жертв. Від того ж жаху люди стають частиною системи.

Я вважаю, що Україна має взяти на себе відповідальність за все, до чого ми були причетні раніше. Ми маємо визнати, що пережили страшний терор з боку Росії. Маємо визнати, що цей терор зробив деяких українців функціонерами тієї системи. А взявши на себе відповідальність, зможемо й заявити про своє право на культурні здобутки тих часів, про наше право називатися країною, що перемогла нацизм. І ми маємо об’єднатися з іншими жертвами російського терору та разом розповідати про це світові. Треба показувати людям у всьому світі, що історія ходить по колу. Сталінський терор стає путінським терором, Голодомор 30-х років знову підкрадається до сходу та півдня України. Тепер у нас немає можливості приїхати в Маріуполь з правозахисниками та камерами, щоб побачити, що там зробили. Але якщо ми цього не бачимо, це не означає, що цього не було. І я у своїх роботах прагну створювати цю напругу та усвідомлення злочину безвідносно до того, ми вже маємо свідоцтва чи ще ні.

У мене є робота «Мертві ноги не дійдуть до НАТО». Я зробила практично ідеологічний плакат, але мені це було потрібно для критики. Бо НАТО начебто каже, що нам допомагає і чекає на нас, але насправді не допомагає так, як треба, і якщо ми всі помремо, то не буде на кого чекати. Мені здається, що ідеологія — це ворог політики. І в той самий час це інструмент, який художники мають розуміти. Якщо ми його розуміємо, то можемо використати.

Якщо ми хочемо малювати український контекст, треба розуміти й українську ідеологію і ставитися до неї критично. Адже війна не робить людей кращими. Анексія Криму та створення псевдореспублік на сході було великою травмою для суспільства, але подекуди можна було помітити такий собі victim-blaming щодо жителів тих областей. Мовляв, вони спілкувалися російською та самі на себе це накликали. Це ще один наслідок терору. Ми шукаємо пояснення тому, чому наших сусідів та друзів вбивають. Ми переконуємо себе, що вони, мабуть, щось зробили та заслуговують на покарання, а ми нічого поганого не робили, отже, лихо нас омине. Проте у війни, що ведеться з ідеологічних причин, а не з економічних, немає логіки. Жертвою може стати кожен.

Ми шукаємо пояснення тому, чому наших сусідів та друзів вбивають. Проте у війни, що ведеться з ідеологічних причин, а не з економічних, немає логіки.

Мені дуже прикро, що саме тепер, коли ми змогли відбудувати менш хворобливий діалог між сходом і заходом, знову почалася ескалація. Я бачу своє завдання як культурного діяча в тому, щоб застерігати нас від архаїчного мислення. Наприклад, від поглиблення мовного конфлікту. Якщо біженців з Харкова, чиї чоловіки героїчно захищають місто, починають травити за російську мову, це не робить нас демократичною і плюралістичною країною, якою ми прагнемо бути.

Я бачу своє завдання як культурного діяча в тому, щоб застерігати нас від архаїчного мислення.

Також я вважаю, що ми не повинні дегуманізувати росіян, як вони це роблять з нами. Не можна називати зрадниками всіх російських діячів культури, які тепер виступають проти агресії. Я розумію, що це говорить лють і біль нашого народу, але я не хочу, щоб ми стали нацією, яка дегуманізує всіх навколо.

Нове та Найкраще

79

163

304
245

Більше матеріалів