Фотопроєкт

Сни про війну Романа Мініна

2009 року Романові Мініну наснився сон. У ньому Донецька область потерпала від війни та голоду, а в колись мирному небі кружляли ворожі літаки. Прокинувшись, Роман вийшов у місто і почав фотографувати, а згодом — малювати на фотографіях, створюючи серію «Сни про війну». Зараз він думає, що краще б у художників не було інтуїції, а все це й справді виявилося тільки сном.
Роман Мінін

Художник-монументаліст, графік, фотограф, автор об’єктів та інсталяцій. Учасник міжнародних артпроєктів, організатор стритарт-фестивалів. Співурядник некомерційної організації Art Embassy та стартапу Transmonument. Під час війни евакуювався з Харкова до Львова.

— Я народився у місті Димитрів і жив там до 16 років. Зараз це місто називається Мирноград. Воно знаходиться за 40 кілометрів від Донецька. Час від часу я їздив у Донецьк і запам’ятав його спекотним і пильним, із переповненими автобусами і трамваями та м’яким асфальтом.

У мене є приємні спогади про Донецьк. Наприклад, у 1993 році мої батьки купили мені олійні фарби, які можна було знайти на бульварі Пушкіна. Так я закохався у живопис. Але поруч із цим пригадується і багато неприємного. Пам’ятаю, як мою чергу на персональну виставку віддали іншому. І пам’ятаю як обласна адміністрація закрила мою виставку через те, що мої картини ображають почуття шахтарів. Моя художня кар’єра не складалась у Донецьку. І не дивно, адже влітку там нестерпно спекотно, а взимку — нестерпно холодно, важко працювати. До того ж у донецьких степах царює культ сакрального жертвоприношення, де лише стражданнями можна досягти поваги у суспільстві — і то не факт. Тому я був радий поїхати навчатися до Харкова.

Моя художня кар’єра не складалась у Донецьку. Влітку там нестерпно спекотно, а взимку — нестерпно холодно, важко працювати.

Якось у грудні 2009 року мені наснився дуже реалістичний сон. Уві сні я шив собі костюм з фольги та скловати, в якому я нібито мав бути невидимий для дивних штук, що літали над будинком (тоді я ще не знав про існування дронів). У цьому костюмі я повільно повз з підвалу одного дому в інший, щоб походити там по квартирах і пошукати їжу. Весь цей час наді мною літали ці дивні штуки, які бачили людей у тепловізори. Я прокинувся й відчув щастя та полегшення від того, що це був лише сон.

Після цього жахливого і, як виявилось, віщого, сну, я відкинув всі справи, взяв фотоплівки середнього формату, фотокамеру Київ 6С та пішов насолоджуватися мирним днем. Я хотів задокументувати цей покій і радість життя. Ввечері я сам проявив плівки, висушив їх, розвісив на вікно і почав малювати на них асоціації, що доповнювали реальність. Зараз в смартфонах це називається AR, а тоді я сам створював реальність, домальовуючи образи маркером. Я не мав сканеру і не знав, що з цього вийде. Довелося заплатити останні гроші у фотоательє за сканування. Ось так і з’явилася серія «Сни про війну». Мені здається, що це не стільки фотографії, скільки експериментальне мистецтво, початок тієї доповненої реальності та переплетіння медіа, які ми зараз спостерігаємо.

Я відчував наближення війни у всьому — в жартах, в анекдотах, у ненависті до міфічних бандерівців, що вирувала поміж деяких шахтарів. Точка зору формувалась з дитинства — на святкуваннях, в гаражах, всюди, де шахтарі могли обговорювати свої істинні цінності. Я підозрював, що картина світу може бути іншою, що цю різницю менталітетів створюють навмисно, щоб виправдати щось страшне, як-от війну.

Я відчував наближення війни у всьому — в жартах, в анекдотах, у ненависті до міфічних бандерівців, що вирувала поміж деяких шахтарів.

Моя мама часто дорікає мені, що я себе недооцінюю. Це дуже мило з її боку. Але все ж таки я постійно проводжу такий собі краштест своїх думок, ідей та бажань. Я з дитинства відчував, що світ величезний і в ньому є геніальні люди, у порівнянні з якими я невіглас. Це відчуття вчило мене не перфекціонизму, а унікальності. Я виховував у собі прагнення створювати неповторні, ні на що не схожі твори. Це не завжди вдається. Для цього потрібно багато побачити та багато де побувати. Після того, як я відвідав різні країни, я зміг подивитися на ситуацію в Донецькій області під іншим кутом. Я зрозумів, що точка зору, яку нав’язують, — це лише крихітне вічко, через яке неможливо побачити світ. Мабуть, тому у людей, які жили в Донецькій області та ніколи не виїжджали за її межі, поняття світогляду відсутнє взагалі. Це одна з причин, чому ними так легко маніпулювати. Головне лише знати їхню точку зору, яка зазвичай ще й буває больовою точкою, та натиснути на неї в правильний момент. Ось це розуміння менталітету та інтуїція сформували в мені відчуття наближення чогось страшного. Я знав, що на нас чекає велика війна.

Я не знаю, чи можна виховати у собі інтуїцію. Це здатність бачити себе здалеку в контексті простору та часу. Але я вважаю, що художникам не обов’язково мати інтуїцію, бо у моєму випадку вона обернулась проти мене. Я присвячував багато творів війні та її причинам ще до того, як вона почалась. І ось сьогодні суспільство наче вимагає від мене, як від художника, відповідної реакції. А я вже все сказав. Зараз я хвилююся тільки через можливість ядерної війни. Переживаю, що ці події — лише початок глобального жаху. І до цього я геть не готовий.

Мені дуже хотілося б, щоб все це виявилось сном — таким самим, як наснився мені у 2009-му. Щоб можна було просто прокинутися від цього жахіття. Ми пробули 10 днів у Харкові. Потім, не витримавши, евакуювалися до Львова. В Харкові я залишив усі свої плівки. Не знаю, що з ними буде. Я розчаровуюсь у матеріальному та починаю віддавати переваги цифровому. Мені сумно від того, що я не зміг взяти з собою все, що зберігав і цінував. Адже в евакуацію потрібно було перш за все брати теплі речі та їжу. Мабуть, я більше не буду працювати з плівкою.

Я ще довгий час зберігатиму розчарування у безпорадності художників, у тому, що мистецтво створюється занадто довго. А під час війни потрібно тут і зараз. Тому наразі найкращий вид мистецтва — це меми, короткі відео та пісні. Решта жанрів потерпить до мирних часів.

Художники у всі часи обслуговували систему, пропаганду та релігію. Були виключення, але навіть вони рекламували той ступінь свободи, який врешті теж ставав своєрідною релігією. Щодо боротьби з пропагандою, то це здебільшого брудна робота з тими, хто до цієї пропаганди прихильний. Мене завжди цікавила неоднозначність в мистецтві. Я хотів створювати не агітплакати, а дзеркала, де кожен може побачити себе. Навіть зараз, коли я створюю пісні та кліпи на підтримку України, я намагаюся зробити їх не агітплакатами, а все ж творчістю — дивною та глибокою. Це складно, адже зараз у стані соціального стресу людям нема коли думати. Але я знаю, що для розуміння цих творів пройде стільки часу, скільки потрібно. Як, наприклад, відбулося з моєю серією «Сни про війну», яка стала зрозумілою лише за 12 років після створення.

Я хотів створювати не агітплакати, а дзеркала, де кожен може побачити себе.

Під час війни роль людини, зокрема художника, визначається її бажаннями. На війні художники можуть здобути відомість і потім конвертувати її у владу та гроші. Багато хто зараз виявляє талант до кон’юктурності. Хвиля ненависті високо підіймає низькопробне зображення. Посеред таких хвиль великі кораблі опускають вітрила і намагаються просто не перевернутися. Я спустив свої вітрила, але знаю, що ще настане хороша погода.

Безумовно, під час війни художники можуть займатися благодійністю, що я і роблю. Добре, коли художники мають змогу фантазувати та вигадувати те майбутнє, заради якого варто перемагати. Добре, коли художники мають змогу вийти у світовий простір і показати всі наші жахіття людям, які не можуть їх зрозуміти, але можуть їх зупинити. Добре, коли художники переоцінюють власні цінності і замість того, щоб наслідувати мистецтво далеких країн, починають звертати увагу на наш спадок, заради якого гинуть українські військові та цивільні. Зараз саме час перезавантажити наше рідне, близьке і дороге.

Нове та Найкраще

216

37

294
246

Більше матеріалів