Я живу як у кіно: Портфоліо Аліни Прісіч
Фотографка з Луганська. Живе і працює в Києві.
— Фотографувати я любила з дитинства. Зараз переглядаю кадри, зроблені на телефон у 2010-му, коли мені було 12 років, і розумію, що не тільки любила, але і вміла. Завжди подобалися ці знімки з бабусиної дачі, однак лише нещодавно я прийшла до усвідомлення, що вони дуже незвичайні.
Я позиціоную себе як документальна фотографка. Хоча деякі мої кадри постановочні, але більшість зроблені в місці проживання героя або за збігом обставин і локацій. Я швидше ловлю момент, ніж скрупульозно вибудовую свої кадри. Не люблю награності та продуманості до дрібниць.
Зазвичай я розумію, що ось «цей момент», дістаю фотоапарат, а далі вже герой веде діалог із камерою. Дехто намагається зробити вигляд, що камери немає, повністю розчиняючись у процесі зйомки. Інші починають позувати, пропонувати якісь ідеї, що мене не бентежить, якщо людина робить це невимушено. Я не особливо люблю режисерувати і придумувати щось, а тому довіряю це своїм моделям.
Заговорити з кимось незнайомим або швидко прихилити до себе людину для мене не проблема, але зазвичай я знімаю своїх друзів. Документую життя мого покоління — обличчя, одяг, модний зараз, відчуття часу, в якому живу. Дехто міркує, мовляв: «Та ви вже не можете без своїх телефонів. А якщо не сфотографуєте і нікуди не виставите, то ніби цього і не було зовсім!» Вважаю, що так і є. Пам’ять — оманлива штука, я більше довіряю зафіксованим фотозображенням.
Іноді мені здається, що моє життя — це художній фільм, а я в ньому операторка або бекстейдж-фотографка. Начебто все вже збудовано до мене — локація, світло, модель, — а мені тільки потрібно відзняти це. Таке бачення в житті іноді заважає: ти добре відчуваєш прекрасне, але тебе занадто ранять негативні моменти. Бачиш драму там, де її немає.
Пам’ять — оманлива штука, я більше довіряю зафіксованим фотозображенням.
Деякі мої знімки підпадають під визначення фешн-фотографії. Мені близькі поняття краси та естетики, проте це скоріше не про речі, а про людей, які їх носять. Я не люблю фешн-індустрію і те, заради чого створюють усі ці рекламні і б’юті-зйомки. Але мені подобаються кампанії деяких світових брендів 1990-х і 2000-х, вони і зараз виглядають свіжо та стильно, а речі тоді були більш якісними і довговічними. І я рада, що серед моїх знайомих багато прихильників секонд-хендів, а не мас-маркету і швидкої моди.
Я люблю знімати на вулиці, мене приваблює абсурдність світу, зокрема Києва та України. Мені цікавий контраст, коли країна знаходиться у стані війни й економічної кризи, але в той же час дуже сучасна і прогресивна. Завдяки цьому виникає нова взаємодія між різними поколіннями і соціальними верствами, сучасним світом і наслідками минулих років. Це я і досліджую.
Дехто каже, що я акцентую увагу на гіршому боці Києва, а мені здається, що вони просто не можуть розгледіти прекрасне — все, що велике місто викинуло, втратило, чим знехтувало, всю цю маргінальну красу багатоповерхівок, мотлоху, несмаку і звичайних людей. Знімаючи це, я, як мені здається, надаю йому якоїсь значущості й цінності.
Дехто просто не може розгледіти прекрасне — все, що велике місто викинуло, втратило, чим знехтувало, всю цю маргінальну красу багатоповерхівок, мотлоху, несмаку і звичайних людей.
Найважливішим у фотографії для мене завжди було і буде те, що є і її головною властивістю, — відобразити момент, зупинити час. Мені хочеться залишити хоч якісь спогади про той чи інший період. Іноді, коли погано на душі, я заходжу у свою галерею в телефоні й усвідомлюю, яке ж круте у мене життя, як я люблю його і все, що зі мною відбувається, неймовірних людей, яких зустрічаю на своєму шляху, родину, близьких. Фотографія ніби допомагає мені згадати, хто я насправді. У моїй настільній книзі Сьюзен Зонтаг є така фраза: «Фотографія головним чином — соціальний ритуал, захист від тривоги й інструмент самоствердження». З цим я згодна.
У майбутньому я планую створювати якісь проєкти. Гадаю, все прийде саме в той момент, коли це буде необхідно. Можливо, я колись зроблю документальну серію про Луганськ. Я давно там не була, близько трьох років, але думаю, що в місті нічого не змінилося відтоді. Однак спекулювати на темі війни я не хочу, це буде швидше про особисте, про друзів, дитинство, юність і вулиці.
