«З приходом росіян місто вимерло»: Українці про життя в окупації

Війна в Україні триває третій тиждень. За цей час Росії вдалося окупувати кілька українських міст, що розташовані на півдні країни. Там росіяни зайняли адміністративні будівлі, виставили на в’їзді в населені пункти блокпости і пустили свої патрулі. Залишити міста змогли не всі: хтось не мав транспорту, хтось не зміг пробитися через закриті виїзди, хтось просто не встиг. Bird in Flight дізнався у мешканців окупованих міст, як змінилося їхнє життя, коли в ньому з’явилися російські солдати.

Імена героїв матеріалу змінені на їхнє прохання.

— Першого ж дня війни ходили чутки, що нікого з міста не випускають. Але навіть якби й випускали, машини я не маю, виїхати б не зміг. Пізніше я купив квитки до Львова, компанія, де я працюю, була готова оплатити там житло. Але потяги скасували, тож ми залишилися.

Росіяни зайшли до Херсона 1 березня. Ми дізналися про це з телеграм-каналів та оповідей знайомих, які живуть у спальних районах. Наскільки я знаю, опору не було. Росіяни потроху просувалися, ведучи хаотичну стрілянину по будинках. Вони влучили у школу, в якій я навчався, житловий будинок та електростанцію. Уже в самому місті росіяни почали стріляти по «Фабриці» — найбільшому торговельному центру, який після обстрілу згорів повністю.

Уперше я побачив росіян пару днів тому. Вони мчали містом на нових джипах («прадо» та «геліках») з літерою Z на дверях. У телеграм-каналах пишуть, що ці машини вони роздобули в автосалоні на околиці Херсона.

Коли солдати РФ увійшли до міста, вони пограбували торговельний центр «Європорт». Після цього наші люди почали обкрадати «Фабрику»: виносили їжу, одяг, жіночі сумки. Мої друзі вели прямий ефір з місця подій, тому можна сказати, що я бачив це на власні очі. Зараз із цим спокійніше, але сліди мародерства помітні й сьогодні: розбиті вікна ювелірних крамниць, вибиті двері в «АТБ» і тютюнових магазинах.

Коли солдати РФ увійшли до міста, вони пограбували торговельний центр «Європорт». Після цього наші люди почали обкрадати «Фабрику»: виносили їжу, одяг, жіночі сумки.

З продуктами у місті погано, особливо у центрі, де ми живемо. Три дні ми намагалися купити картоплю. Відстояли в черзі півтори години і змогли купити лише півтора кілограми. Із м’ясом ще гірше. Величезні черги не рухаються ні на метр. Простоявши півтори години, ми плюнули та пішли.

У спальних районах із продуктами легше, якщо знаєш точки. Але все одно м’ясо, ковбаса, молочка, яйця у великому дефіциті. У мене є гіпотеза, що дефіцит продуктів виникає через волонтерів. Вони скуповують усе й у великій кількості. Я розумію, що робиться це з добрих намірів, але все ж таки.

Якщо говорити загалом, то після приходу росіян люди у місті ще більше згуртувалися, допомагають одне одному, виходять на мітинги. Я на мітинг не потрапив, був зайнятий пошуком продуктів, але знайомі, які там були, кажуть, що протестувальники росіян не бояться і якщо ті почнуть стріляти, їх просто затопчуть.

Ще всі почали уважніше ставитися до інформації, яку споживають. Це потрібно, тому що фейків стало дуже багато. Наприклад, говорили про те, що у місті зґвалтували одинадцять дівчат. Згодом наш мер сказав, що це неправда. Хто й навіщо розпускає ці чутки, я не знаю. Напевне, це робиться, щоб посіяти паніку.

А ось гуляти містом не хочеться — ти весь час побоюєшся за своє життя, та й що в головах у російських солдатів, ніхто не знає. Учора патруль зупинив мого друга. Перевірили паспорт, здивувалися, дізнавшись, що він українець. Він відповів: «А кого ви тут воліли побачити?» Його відпустили, але за сто метрів зупинили знову — вже інший патруль.

Учора патруль зупинив мого друга. Перевірили паспорт, здивувалися, дізнавшись, що він українець. Він відповів: «А кого ви тут воліли побачити?»

Востаннє я чув сирени, коли росіяни заходили до міста. Нині все спокійно. Позавчора (8 березня. — Прим. ред.) мер попросив мешканців виходити на роботу, підіймати економіку Херсона. Відчинилися невеликі кав’ярні, кондитерські, Eva, з’явилися якісь ятки з продуктами. Пустили кілька тролейбусів та маршруток. Щоправда, комендантську годину не скасували, вона діє з 20:00 до 6:00, і ми її дотримуємося.

Доки росіяни тут, ні про які плани не може бути й мови. Звичайно, хотілося б виїхати, але зараз це небезпечно: доведеться робити це через Миколаїв, а там бої. Крім того, росіяни роз’їхалися областю, і незрозуміло, де ти їх зустрінеш.

Але я певен, що ЗСУ відіб’ють місто. Наразі не 2014 рік, і Херсон не Крим. Я не знаю жодного херсонця, яких хотів би, щоб наше місто стало частиною Росії. На росіян тут ніхто не чекає. Якщо не відіб’ють, я не житиму під російським прапором. Занадто багато знайомих загинули за Україну. До речі, про прапори: українські досі висять на будівлі обладміністрації та облради. Їх ніхто не знімав.

— О п’ятій ранку 24 лютого я прокинулася від звуку вибуху. Спочатку вирішила, що це навчання, але коли від другого вибуху затремтіли вікна, я скинула дитину з ліжка на підлогу. За вікном була заграва — це горіла військова частина. Ми живемо у багатоповерхівці, тож, злякавшись за своє життя, одразу ж зібрали речі та поїхали до Козацького (смт біля Херсона. — Прим. ред.), до приватного будинку. Нам здавалося, що там безпечніше. Ми помилилися.

Коли ми приїхали до Козацького, почалися бомбардування. Стріляли міномети, над головами літали «гради». Нормального сховища там не було, село виявилося відрізаним від зовнішнього світу. Не було ні води, ні електрики. За п’ять днів ми повернулися до Нової Каховки «зеленим коридором». Наші автобуси супроводжували росіяни. У селі в мене залишилися дідусь, бабуся та батько. Продуктів у них немає, зв’язку також. Тільки вчора ми змогли надіслати їм поштою їжу.

З приходом росіян до Нової Каховки місто ніби вимерло. Вони з нами не спілкуються, ми з ними теж. Чи виявить хтось агресію, залежить від людини. Коли ми стояли в «зеленому коридорі», солдати, які сиділи на техніці, що проїжджала повз, дивилися у вікна нашого автобуса. Хтось показував жестом — мовляв, тримайтеся, але були й ті, хто наставляв на нас дуло автомата.

Хтось з солдатів показував жестом — мовляв, тримайтеся, але були й ті, хто наставляв на нас дуло автомата.

На блокпостах оглядають. Коли ми проходили перевірку, у дівчини, яка стояла біля мене, росіяни забрали телефон. Їй було дуже прикро, адже він був недешевий і купила вона його зовсім нещодавно.

Буває, що у місті росіяни зупиняють машини для огляду. У цілому до місцевих вони ставляться спокійно. Якщо ти їх не чіпаєш, то й вони тебе не чіпають.

Загальне правило в місті таке: люди, які мають гроші, не голодують. Іншим складніше. Наприклад, моя бабуся не може отримати пенсію, бо Укрпошта не працює. Картки у неї немає, але якби й була, то вона все одно не змогла б зняти готівку — її до нас просто не привозять. З продуктами складно, тому після приходу росіян кожен свій день я починаю з того, що йду на промисел — об’їжджаю магазини та аптеки у пошуках необхідного. Так у чергах і на холоді й минає мій день. Якщо ввечері приносиш щось додому, родина радіє, а ти почуваєшся годувальником. О шостій ми зашторюємо вікна і гасимо світло. Нормального інтернету немає, тому ввечері вмикаємо телевізор.

У чергах і на холоді й минає мій день. Якщо ввечері приносиш щось додому, родина радіє, а ти почуваєшся годувальником.

Українські канали заглушили, пустивши замість них російські, але ми їх не дивимося — немає сил слухати цю брехню. Тож телевізор — це розвага для дітей. Вони із задоволенням дивляться мультики. Перед сном ми молимося, щоб усе було добре, щоб ми прокинулися, а вранці все повторюється знову.

Багато хто виходить на мітинги, але я не маю часу — треба займатися дитиною. Їй сім із половиною, вона сидить без діла. Заняття у школі відмінили, хотіли перевести на дистанційне навчання, але куди ж без нормального інтернету.

Увійшовши до міста, росіяни поставили на ГЕС свій прапор. Те саме вони зробили й у місті, щоправда жителі потім замінили триколори на наш прапор.

Я не хочу, щоб моє місто відбивали, бо від бойових дій страждатиме мирне населення, — хочу, щоб окупанти самі пішли звідси. Що робити, якщо вони цього не зроблять, я ще не думала. Я сподіваюся на краще.

— Новину про війну ми, як і багато хто, дізналися вночі в ліжку. Наше місто взяли за одну ніч, тож виїхати я не встиг. Та й, щиро кажучи, ніхто не був готовий до евакуації, всі сподівалися на краще, думали, що фронт до нас не дійде.

Спочатку російська техніка стояла у передмісті, чекала на піхоту, потім рушила до Мелітополя. Зайшовши до нього, почали вибивати рештки наших сил із будівлі СБУ. Потім узяли лікарню.

Навіть після окупації у місті не стало тихо. Щоночі росіяни випускають ракети по українських позиціях, мабуть ціляться в опорні пункти біля Запоріжжя. Крім того, через Мелітополь увесь час проїжджає багато техніки — тут розв’язка.

Мій день минає не дуже цікаво. Уранці я допомагаю домашнім: кого треба годую, кого треба лікую. Потім іду до міста шукати їжу. Удень стригу, щоправда записів у мене мало — багато клієнтів роз’їхалися, в інших немає вже грошей на стрижку. Увечері займаюся дітьми, намагаюся їх якось розвивати.

Ще один обов’язковий пункт мого графіка — акції протесту. Я ходжу на них щодня, і я не один такий. За моїми прикидками, на них збирається кілька тисяч мелітопольців. Спочатку було страшнувато: люди збуджені, проганяли російські патрулі, зупиняли машини. На третій день протестів біля будівлі СБУ хтось із росіян вистрілив у бік натовпу, куля влучила в ногу протестувальнику. Після цього інциденту градус напруження трохи знизився.

На третій день протестів біля будівлі СБУ хтось із росіян вистрілив у бік натовпу, куля влучила в ногу протестувальнику. Після цього інциденту люди почали боятись.

Коли російські солдати стикалися з натовпом містян, вони застигали як укопані. Принаймні, так було в перші дні. Через п’ять днів після окупації Мелітополя вони завезли сюди Росгвардію з собаками. Стріляти по цивільних вони не можуть, отже боротимуться з нами звичними для себе методами — кордонами й затриманнями.

Мої знайомі казали, що окупанти через мера попросили активістів не називати Путіна х*йлом та не показувати військовим нецензурні жести. Частина протестувальників, представники релігійних організацій, згодні з вимогами: їм релігія забороняє лаятися. Але інших розбіжностей серед мітингарів немає. Вимога одна — окупанти мають залишити місто.

Щоб донести свої вимоги, ми проводимо акції. Учора, наприклад, пускали літачками листівки з інформацією про те, як окупанти повинні здаватися в полон.

На вулиці солдати реагують на перехожих по-різному. Строковики мовчать, при цьому виглядають так, ніби самі шоковані тим, що тут відбувається. Мій друг спілкувався з патрулем на вулиці, то вони йому сказали, що самі не хочуть воювати. Якось я проходив повз інший наряд і сказав їм «Слава Україні!». Один із солдатів відповів мені: «Слава».

До приходу росіян у нас усе було добре, місто облагороджували, будували стадіони. Тепер усе це зупинилося. Я сподіваюся, що Мелітополь незабаром знову стане українським. Якщо цього не станеться, то я поїду звідси. Щоправда, ще не знаю як.

Ілюстрація на обкладинці: Віктор Грудаков