Досвід

«Це шанс зробити щось корисне у свої, можливо, останні дні»: Художники, які лишилися волонтерити у Києві

Багато українців волонтерять: хтось збирає кошти і гуманітарку на відстані, хтось допомагає на передовій. Люди творчих професій, здається, швидше мали б бути на інформаційному фронті, але навіть вони часто не їдуть до безпечніших місць, а залишаються займатися фізичною працею. Поговорили з ними про те, що весь цей час тримало їх у Києві та що заважало малювати.
Світлана Левченко

Фотографка, художниця, кураторка галереї сучасного мистецтва з винним баром Avangarden.

— У перший день була паніка, незрозуміло, куди бігти, що робити. Багато друзів зі всього світу писали, пропонували житло, допомогу. Німеччина, Мексика, Бразилія, Нідерланди — куди завгодно можна було поїхати. Тож я одразу спакувала речі, причому такий одяг, ніби до Берліна збиралася. Уже наступного дня з’явилася можливість виїхати за кордон машиною. І ось я стою з цим рюкзаком із дивними речами, а мій син прощається з батьком, моїм колишнім чоловіком, у бомбосховищі. Я на це дивлюся і думаю: «Та що взагалі відбувається? Куди я їду? Що я там буду робити?» Наче все і зрозуміло: ось тобі можливість, ти ж завжди хотіла пожити в іншій країні. Але всередині дисонанс, серце не на місці. Я сіла подумати, вимкнула на час страхи і тривогу та зрозуміла, що хочу лишитися. Це моє місто, тут мій дім, моя земля. Я буду її захищати і робити все, що можу. І одразу стало настільки спокійно, впевненість з’явилася — таке собі українське лихацтво.

Під час першої тривалої комендантської години було важко. Ти нічого не можеш зробити, сидиш, намагаєшся блочити якісь ворожі сайти, але думаєш, що цього недостатньо. Тож як тільки можна було вийти, ми з хлопцем пішли до тероборони дізнаватися, яка їм потрібна допомога. Вони відповіли, що необхідна їжа. Ми ще в перший день усю їжу, що була в Avangarden, віддали військовим, але у нас лишалася сама кухня. Потрібні були продукти, та я артдиректорка, я взагалі не маю уявлення, звідки вони беруться. Тому я звернулася за порадою до знайомих рестораторів, і вони мене додали до загального чату закладів, які волонтерять. Там 20 київських ресторанів, усе скоординовано, є спільний склад, ми обмінюємося продуктами — все вже зрозуміло. Тепер ми видаємо більше тисячі порцій на день.

З команди Avangarden залишилося двоє людей, а всі інші навіть не згадаю як сюди потрапили — просто почали приходити знайомі знайомих та чимось допомагати. Зараз нас близько 20 осіб, дехто навіть не розуміє, де саме він знаходиться, що це за приміщення, що за галерея, — просто працюють. Я розпитувала, хто з них чим раніше займався. Виявилося, що посуд у нас миє артист балету. Тобто галерея як була місцем об’єднання бізнесу та креативної індустрії, так і лишилася. Є також підприємець з Херсона, стоматологи, економісти, барбери.

Посуд у нас миє артист балету. Тобто галерея як була місцем об’єднання бізнесу та креативної індустрії, так і лишилася.

Спочатку я не афішувала нашу діяльність — здавалося, що небезпечно привертати увагу диверсантів, але потім усе якось заспокоїлося, і ми почали про це говорити, щоб збирати донати. Зараз ми навіть вийшли на світову кухонну організацію — чим я взагалі займаюся, уявляєте? Але донатять також звичайні люди. А ще знайомий берлінський музикант, у якого свій лейбл, запостив інформацію про те, що ми тут українських дітей годуємо, з фото мого сина, і зараз нам шлють гроші музиканти зі всього світу. Тому в цьому об’єднанні волонтерів я попросила всіх дітей віддати нам, щоб бути чесними та справді годувати саме їх, тож опікуємося вже і притулком.

Мені постійно сниться щось дивне чи тривожне, але нещодавно я сама собі уві сні кажу: «Якщо тобі доля посилає щось, на що ти не підписувалася, не обирала, тобі вистачить і сил, і знань, і вмінь. Отже, це тобі потрібно». І дійсно: цей місяць — як суперінтенсив у психолога. Тепер розумієш, хто ти, чого хочеш, як будеш жити мирне життя, хто є хто. Це все дійсно треба було. У нас у всіх ніби прокинувся генетичний код українця. Увесь досвід нашого народу: поразки і перемоги, страждання, зухвалість, гумор, нескоренність – тепер у кожного в крові.

Я зараз думаю про те, що постійно повторювала останніми роками: мистецтво наповнює, мистецтво рятує, не треба їжі, води, а лише мистецтво. А зараз я розумію, що за цей місяць не подивилася жодної картини. Навіть перебуваючи в галереї та іноді заходячи у справах до складу з полотнами, я жодного разу не сіла біля якогось пороздивлятися. Я не відкрила в інтернеті ту картину Поллока, споглядання якої мене завжди заспокоювало. Тому я вже навіть замислилася, що ж я після війни говоритиму.

Я постійно повторювала: мистецтво наповнює, мистецтво рятує, не треба їжі, води, а лише мистецтво. А зараз я розумію, що за цей місяць не подивилася жодної картини.

Мозок зараз перезбуджений, він постійно в якійсь агонії. Ти наче окей, багато сил, хоча й незрозуміло, звідки вони беруться. Але ж ти усвідомлюєш, що можеш померти будь-якої миті. Ще наснилося, що психолог запитує мене: «Як ви?» А я кажу, що мені, у принципі, нормально — просто переживаю за сина, за себе, за Маріуполь, за Чернігів, за всіх друзів, які невідомо де. І він мені відповідає: «А ви розумієте, що це не нормально?» І тут я як зрозуміла, що прокинулася та розридалася. Але потім пішла далі займатися справами.

Тому мені здається, що в такому стані неможливо творити, робити якісь висловлювання. Я намагаюся читати, намагаюся думати над проєктами, які будемо робити потім, бо все, що ти бачиш зараз, — крупи, картопля, спеції, капуста. Але поки вийшло лише взяти до рук книгу і дивитися на неї. Мозок ще не готовий. Потім, коли все вляжеться, перегниє в тобі, — тоді щось вийде.

Ніна Савенко

Художниця, співзасновниця літографської майстерні Lithography 30, куди також входять Тарас Коблюк і Аліса Гоц.

— Ще до початку війни у нас із чоловіком (Тарас Коблюк із Lithography 30. — Прим. ред.) була можливість виїхати, але ми зробили б це, лише якби могли забрати всіх рідних. Оскільки це практично неможливо, ще тоді вирішили, що залишимося. І тато, і мама військовозобов’язані. Тобто для нас бути десь далеко та спостерігати, як тут падають бомби, взагалі не варіант. Десь годин за десять до початку знайомі попередили, що краще сідати в машину та їхати. Тоді ми зрозуміли, що війна точно почнеться, і просто купили собі снікерсів. «Ну ок, тепер готові», — подумали ми.

Ми зрозуміли, що війна точно почнеться, і просто купили собі снікерсів. «Ну ок, тепер готові».

У перший день, звісно, був шок та не було жодних сил, щоб намагатися десь їх застосувати. Але вже наступного дня я зрозуміла, що треба щось робити. Перше, що спало на думку, — піти до продуктового магазину і допомагати там, бо половина персоналу не вийшла на роботу. Біля дому є «Сільпо», і ось там я волонтерила, викладаючи продукти на полиці. Згодом наша допомога вже не була потрібна, але саме в магазині я помітила, що найбільше люди збиралися біля прилавків з молочними сумішами, постійно розгублено шукали там потрібну. Я сама мама і чудово розумію, наскільки це важливо. Тож я вирішила купувати дитяче харчування за свої гроші для людей, які потребують цього у моєму районі.

Тобто перше моє оголошення стосовно допомоги було про те, що я разом із чоловіком збираюся пішки ходити Березняками і Русанівкою та розносити дитячу їжу. Дуже швидко стало зрозуміло, що наших коштів на це не вистачить. Мені від самого початку пропонували гроші друзі з-за кордону чи ті, хто вже поїхав, але я всім відповідала, щоб донатили ЗСУ. Коли ж заощадження почали танути, я перестала відмовлятися від допомоги, і буквально за кілька днів ми зібрали дуже багато грошей, як на наші завдання. Оскільки на той момент наша донька вже була у Львові, у нас зовсім розв’язалися руки, а ще й з’явився бензин, тож можна було і розвозити допомогу. Знову ж, оскільки стало більше коштів, ми вже могли купувати не лише суміші, а й памперси або ліки літнім чи людям з інвалідністю.

Аліса Гоц теж хотіла допомогти, і ми домовилися так: вона з чоловіком на Лівобережці на велосипедах розвозять ліки та суміші, а ми або на своїх Березняках і Русанівці, або, навпаки, кудись далеко веземо, де потрібна машина.

Зараз у нашій волонтерській групі 10 людей. Крім того, є друзі-волонтери й на правому березі, які підхоплюють «замовлення» там, — ми зараз так називаємо це, наче ми кур’єри. Найскладніша ситуація у людей з інвалідністю й залежних від певних ліків. І я постійно замислююся над тим, що всі, кому ми допомагаємо, існували й раніше, до війни — але вони були невидимі для мене. Тепер же я бачу безкінечний потік людей із різними потребами. Ці проблеми треба обов’язково порушувати після того, як усе закінчиться.

Я розумію, що кожен переживає стрес як може, і комусь треба завмерти, але саме мені легше щось робити. Так і дні швидше пролітають, і ти розумієш, що хоч чимось корисний. Було значно важче просто сидіти перші дні у повній фрустрації, зараз ти хоча б увесь час у русі й навіть знаходиш у цьому позитив. Пам’ятаю, як на самому початку приїхала в гості до Аліси та Льоші, а вони сидять сірі, скролять новини. Приїжджаю через три дні, коли вони вже займалися своїм велосипедним волонтерством, — такі активні, з рум’янцем.

Я рада, що є люди, які можуть зараз малювати. У мене кілька причин, чому я цим не займаюся. По-перше, я просто не можу себе змусити. По-друге, як жартують мої друзі, те, що зараз відбувається, я малювала кілька останніх років. Мене тоді ще постійно запитували, навіщо я таке все чорне і страшне малюю, а тепер подібних питань немає. Тож в якомусь сенсі я вважаю свою функцію виконаною.

Коли все це закінчиться, я збираюся не рефлексувати з приводу того, що відбулося, а говорити про майбутнє, про те, як усе далі буде, про якісь позитивні речі, які нам приніс цей болючий злам. Я дуже боюся післявоєнної депресії у людей, адже зараз ми всі думаємо про те, як різко все змінюється і ми будемо жити в зовсім іншій країні, а Росія буде покарана, як на те заслуговує. І хоч би на 50% усе справдилося, але в перші дні після перемоги ми не отримаємо швидкого результату. Тому я хочу говорити про майбутнє, про той результат, який прийде не одразу. І не хочу малювати бомби, що падають, не хочу малювати вогонь, в якому все горить.

Коли все це закінчиться, я збираюся не рефлексувати з приводу того, що відбулося, а говорити про майбутнє.

При цьому я дуже поважаю тих людей, які рефлексують, щось створюють, показують іноземній аудиторії, — це важливо. Але в мене немає на таке сил. Можливо, це якоюсь мірою егоїзм: я так захищаю свою психіку, займаючись рутинною фізичною працею. Але якщо це все допомагає не лише мені, а й ще комусь, я дуже рада.

Навіть бачачи, як усі об’єдналися під час Майдану, я не вірила, що, коли станеться щось подібне, всі будуть настільки допомагати одне одному. Думала, що українці усе ж про «моя хата скраю», але люди насправді дуже підтримують. У «Сільпо» мені зранку розігрівали млинці, бо знали, що у мене немає часу приготувати сніданок. Пам’ятаю, що в їхній кулінарії для мене завжди була несмачна їжа, а зараз просто божественна — усі дуже стараються, і навіть такі дрібниці підіймають бойовий дух.

фотограф Олексій Гоц

Станіслав Туріна

Художник, співзасновник «Ательєнормально» — майстерні, де працюють художники з синдромом Дауна і без.

— Є кілька причин, чому я в Києві, і всі вони однаково важливі. Я завжди відчуваю зв’язок із місцем, де живу. Хоча у Києві я мешкаю лише чотири роки, але зараз це мій дім. При цьому я із Закарпаття, там зараз батьки, брат. Але я ще до нової фази цієї війни почав представлятися киянином. А оскільки я киянин, то куди ж мені їхати?

Крім того, у січні-лютому 2014-го я не був на Майдані з різних причин — через здоров’я, несміливість тощо. Удруге не бути «на Майдані» я просто не можу. Багато моїх колег кудись поїхали, і в них усіх зараз почуття провини. Я розумію, що воно і мене наздогнало б. Узагалі, це особиста справа кожного, і, наприклад, агітувати когось залишитися в місті — це як узяти відповідальність за його життя на себе. Оскільки я працюю з ненормотиповими людьми, я давно пересвідчився, що нормотиповість досить відносна річ. У кожної людини власні пороги, і на нас по-різному впливають страх чи небезпека: хтось активно діє, а хтось впадає у ступор.

Багато моїх колег кудись поїхали, і в них усіх зараз почуття провини. Я розумію, що воно і мене наздогнало б.

Власне, ще одна важлива причина — те, що тут я працюю в майстерні для художників із синдромом Дауна і без нього. Саме мої колеги з синдромом Дауна відкрили мені Київ, завдяки їм я побачив ті райони, місця, де інакше ніколи б не побував. І вони майже всі тут, у Києві чи під Києвом, і не хочуть їхати. А Женя Голубєнцев узагалі зник (сподіваюся, просто немає зв’язку). Тому ми з Катею теж вирішили лишитися. Періодично ми переглядаємо це рішення, але не змінюємо його, поки нашому життю не загрожує зовсім пряма небезпека.

У Києві увесь цей час ми займаємося різним: допомагаємо знайомим шукати потрібні контакти, способи евакуюватися чи житло. Також ми вже кілька тижнів допомагаємо одній лікарні, але після подій у Маріуполі краще не буду ділитися подробицями — здається, зараз небезпечно розповідати про будь-які скупчення людей.

Спочатку я дивився на твори своїх колег-художників і думав: «Класно, вони можуть і мають час малювати зараз». Потім я зрозумів, що це нісенітниця, що насправді я теж маю час малювати, але просто обрав інше. Узагалі, я останнім часом більше працюю зі словом, бо я також куратор і мені доводиться багато чого осмислювати. Тому зараз я швидше намагаюся щось подумати цікаве чи побачити. Хоча нещодавно зробив кілька хрестиків (був на службі, де єпископ порадив частіше дивитися на хрестик, думати про страсті Христові, воскресіння). Не знаю, чи це твори мистецтва. Але ж сучасне мистецтво має дуже різну форму. Є, наприклад, пости у соцмережах Тіберія Сільваші — це і щоденники, і мистецтво.

Я дивився на твори своїх колег-художників і думав: «Класно, вони можуть і мають час малювати зараз». Потім я зрозумів, що я теж маю час, просто обрав інше.

Тобто я радий, що є художники, які зараз малюють і ми можемо дивитися на їхні картини — як на твори Kinder Album, наприклад. Ми всі різні, і це класно. Приміром, на Майдані теж були художники. І що вони там робили? Хтось стояв на барикадах, хтось готував їжу, а хтось, як Женя Самборський, створив скульптуру. Природа творчості, натхнення може дуже відрізнятися. Комусь для малювання потрібне усамітнення, комусь — виконувати замовлення, комусь дружнє коло, а іншим біль, страждання чи еротичний потяг. У нас у всіх зараз багато внутрішньої енергії: від адреналіну, страху, жалю, любові й подібного. І кожен трансформує її у щось своє. Для мене допомога ближньому зараз — це шанс зробити ще щось корисне у свої, можливо, останні дні.

Катерина Лібкінд, художниця, співзасновниця «Ательєнормально»


Колаж із фото на обкладинці: Світлана Левченко

Нове та Найкраще

3 955

13

448
85

Більше матеріалів