Париж удома: Шматочок Франції в російській глибинці

У Парижі (місцеві наголошують на «і») живуть нагайбаки. Є дві версії про походження народності: згідно з першою, це хрещені татари, але інші дослідники вважають, що нагайбаки — нащадки ногайців. Обидві версії об’єднує легенда про ногайську принцесу XVI століття Сююмбіке. Коли вона виходила заміж за казанського хана, її супроводжували 600 джигітів. Після завоювання Казані Іваном Грозним принцесу відвезли до Москви, а джигітам заборонили повертатися на батьківщину, тож їх поселили на Арській заставі поруч із Казанню, де ті асимілювалися.

Їхні нащадки перебралися на територію Башкирії, де спочатку жили у статусі припущеників — платили данину за проживання. Імператриця Анна Іоанівна подарувала ці землі нагайбакам і звела їх у козачий стан у 1736 році. У 1840-х кордон Росії вирішили зрушити ближче до сучасних кордонів із Казахстаном і нову лінію, куди входив Париж, стали заселяти в тому числі і нагайбаками. А село назвали так на згадку про подвиги козаків у Французько-російській війні 1812 року.

— Я захотів дослідити це село ще рік тому, коли натрапив на його фото в інтернеті. Приїхав і опинився на центральній вулиці Радянській, судячи з усього аналогу французьких Єлисейських полів, поруч із магазином «Світлана». Людей видно не було: цього літа стоїть неможлива спека, тому всі ховаються по домівках.

Планування села чимось нагадало Петербург — ніяких звивистих поворотів, тому я бродив як у себе вдома серед цих прямих вуличок, що перетинаються. У селі неможливо заблукати, але якщо раптом і втратив орієнтацію через палке сонце, то потрібно підняти голову і знайти Ейфелеву вежу: там і буде центр. Її видно з будь-якої точки Парижа, і куди б ти не йшов, упрешся в цю конструкцію.

У селі неможливо заблукати, але якщо раптом і загубився, то потрібно підняти голову і знайти Ейфелеву вежу: там і буде центр.

Насправді вежа — це телефонна вишка. Голова села свого часу запропонував: «Якщо Париж, то давайте зробимо вежу», і його підтримали. Монтажними роботами займалися фахівці зі Златоуста, яким довелося відправити свого співробітника до справжнього Парижа дивитися на справжню вежу. Він приїхав і впевнено сказав: «Ми зможемо». Вишка у вигляді Ейфелевої вежі обійшлася у 12 мільйонів рублів, тоді як звичайна коштувала б 8 мільйонів. У будівництва були противники (мовляв, вишка в центрі села — це ж опромінення), але потім і вони звикли до нової пам’ятки.

Мені здається, вежа є чимось на кшталт метафори якоїсь мрії, вона уособлює бажання вирватися з рутини. І це прекрасно, особливо в російській провінції, де така мрія дуже потрібна. Жителі села брали участь практично у всіх важливих локальних подіях ХХ століття, на кшталт Чеченської війни і ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Ніби історія села уособлює життя всієї Росії.

Вежа є чимось на кшталт метафори якоїсь мрії, вона уособлює бажання вирватися з рутини.

У 2000 році нагайбакам присвоїли статус нечисленного народу. Вони дуже пишаються цим і намагаються в розмові підкреслювати: «Ми ж нагайбаки!» Напевне, тому, що раніше в документах значилися як татари, у яких все ж інша релігія.

Тут я зустрівся з одним із засновників сучасного козацького товариства, але він відмовився фотографуватися. Сказав, гуглив мене і вирішив, що я поводжуся як іноземний агент — фотографії на закордонні конкурси відправляю. Але в його машині на задньому сидінні лежала шашка, тож, мабуть, він усе ж до останнього сумнівався, зніматися чи ні. Зараз славна історія козацтва цих країв залишилася лише в архівах та в цих шашках, які тут раз у раз знаходять між колод у занедбаних або згорілих будинках.

Засновник козацького товариства гуглив мене і вирішив, що я поводжуся як іноземний агент — фотографії на закордонні конкурси відправляю.

Увечері я знову вийшов на прогулянку подивитися, як корови і гуси повертаються з пасовищ через центральну вулицю. І раптом вежа заграла вогнями, тож на секунду я навіть забув, де знаходжуся, — справжній сюрреалізм.

Неподалік є ще один магазин, «Хуторок», де місцеві роботяги можуть купити пива, посидіти покурити на ґанку, обмінятися новинами. «У мене тут ритуальні послуги, а перед „короною“ я в Таї жив п’ять місяців. Гуляли так, що в Паттаї було чутно, гриміли з дівчатами. Тут ніби один світ, а там ніби інший», — повідав мені незнайомець зі смаглявим обличчям і дуже світлими очима перед входом до «Хуторка». «Бери хороший тан, і ковбаска свіжа, орська», — почулося з-за прилавка, і я, звичайно, взяв.

Потім я прийшов до місцевої пожежної частини, де з караулом пив чай. «Життя важке, хто на двох, а хто і на трьох роботах, але ще і свої господарства маємо — худобу, інакше ніяк, — ділилися вони. — А ти сам скільки отримуєш у себе в Пітері?» Це питання я дуже часто чую під час поїздок країною, людям цікаво порівнювати.

Буйна зелень, акуратно пофарбовані будинки — справа рук місцевих жителів, які намагаються впорядкувати свої ділянки, що межують із похиленими і покинутими будівлями. Як і в усій російській провінції, чисельність населення в Парижі падає. Люди похилого віку займаються городом або просто сидять біля свого будинку в затінку. Більшість із них прожили тут все життя, а деякі працювали на Півночі, але повернулися проводити старість у рідному селі.

Молодь їде з Парижа одразу після школи — працювати в Магнітогорську або продовжувати навчання в інших великих містах. Цього року в селі було 8 випускників. Для них тут недостатньо робочих місць і перспектив, тож молоді люди повертаються тільки на канікули, а потім починають привозити і своїх дітей на літо до бабусь і дідусів.

Молодь їде з Парижа одразу після школи. Цього року в селі було 8 випускників.

Вечорами біля вежі збираються компанії, розсідаються по різних лавочках. Голосно слухають реп, залишають маркерами послання Моргенштерну і номери своїх телефонів. Пацани з’їжджаються на мотоциклах і влаштовують дрифт. Ще всі дивляться ролики в тіктоку, мріючи про столиці, вейплять, збирають ягоди. Дівчатка танцюють. Наступного дня молодь піде вудити рибу в місцевій річці на «хто більше упіймає карасів».

Вечорами біля вежі збираються компанії, голосно слухають реп, залишають маркерами послання Моргенштерну, влаштовують дрифт.

Я дивився на ці засмаглі обличчя і думав про те, що діти можуть бути щасливі всюди. У одного юнака був повний пакет карасиків, він не приховував задоволеної посмішки. На узбіччі зупинилася вантажівка, огрядний водій запропонував купити у нього цю рибу для кішок, але хлопчина гордо відмовився. Інші діти ловили у кущах кошенят. Дітлахи бігатимуть цими розжареними сільськими вуличками з ранку до вечора, поки не закінчаться сили.