Фотопроєкт

Робота — дно: Пірнальниці за перлами в сучасній Японії

Ама, або «жінки моря», — так у Японії називають пірнальниць за перлами. Цій традиції вже близько 2 тисяч років, але зараз професія поступово зникає. Фотограф Стефан Доттер зобразив одну з небагатьох сімей, де вона все ще збереглася: її жінки пірнають у море три покоління поспіль.

Дівчатка починають навчатися мистецтва ама з 13 років і продовжують пірнати до глибокої старості. Дослідження показують, що професія пінальниці може позитивно впливати на серцево-судинну систему. І справді, багато ама не лише доживають до 80-90 років, а й продовжують працювати. Проте це заняття пов’язане з серйозними ризиками, такими як акули, гіпотермія і кесонна хвороба. Крім того, в Японії вже давно виробляють штучні перли, тому сучасні ама збирають із дна не сировину для коштовностей, а водорості, морських їжаків та морські огірки для ресторанів.

Доступність інших високооплачуваних професій та небезпеки життя в морі призводять до того, що кількість ама стрімко скорочується. У XX столітті в Японії проживало близько 17 тисяч пірнальниць. Наразі їх залишилося не більше 2 тисяч.

Фотограф Стефан Доттер провів із пірнальницями кілька днів і задокументував їхнє стародавнє ремесло.

від цієї хвороби часто страждають водолази, вона розвивається через швидке зниження тиску

Стефан Доттер

Німецький фотограф та головний редактор журналу про культуру і мистецтво Whitelies. Працював над проєктами для таких брендів, як Adidas, Chanel, Dior, Hugo Boss, а також для журналів Vogue, British Journal of Photography і Huffington Post. Навчав молодих фотографів в Афганістані як консультант програми ООН.

— Я захопився творчістю випадково. А точніше, я захопився творчістю, бо в дитинстві нічого іншого не вмів робити. У двадцять я почав фотографувати, а ставши головним редактором журналу Whitelies, остаточно пов’язав себе з фотографією та мистецтвом.

У мене є друг, який живе в Японії. Він запросив мене до Тоби, щоб познайомитися з сім’єю Накагава, жінки якої протягом століть працювали ама. Коли я почув про пірнальниць за перлами, у мене було відчуття, ніби я випадково натрапив на новий всесвіт. У Японії залишилося лише близько 2 тисяч ама, і познайомитися з кимось із представниць цієї професії — величезний успіх. Тому я одразу взяв квитки на потяг.

Коли я почув про пірнальниць за перлами, у мене було відчуття, ніби я випадково натрапив на новий всесвіт.

Я трохи говорю японською, і цього зазвичай вистачає, щоб підтримувати ввічливу розмову, а ось для повноцінного спілкування вочевидь недостатньо. Але, незважаючи на мовний бар’єр, родина Накагава прийняла мене дуже тепло й доброзичливо. Ми одразу якщо не порозумілися, то відчули прихильність одне до одного.

У родині Накагава три покоління жінок-пірнальниць — наймолодшій зараз 26 років, а найстаршій нещодавно виповнилося 85. Таких сімей у Японії залишилося дуже мало. Зазвичай молоді дівчата не збираються продовжувати заняття своїх бабусь. Для жінок старшого покоління це болісна тема: їм сумно спостерігати, як справа їхнього життя потроху зникає. Проте, на мою думку, подібне відбувається з багатьма давніми традиціями по всьому світу.

У родині Накагава три покоління жінок-пірнальниць — наймолодшій зараз 26 років, а найстаршій нещодавно виповнилося 85.

За сотні років свого існування робота ама не сильно змінилася. Зазвичай пірнальниці виходили в море у білому костюмі, бо вважалося, що білий колір відлякує акул. Жінки пірнали на глибину до 20 метрів і збирали свої знахідки — раніше перли, а зараз морських їжаків та водорості — у дерев’яні кошики, які плавали на поверхні. Сім’я Накагава досі зберігає свої білі костюми, віддаючи цим данину традиції. Але вони вже давно ходять пірнати у більш зручних гідрокостюмах, що захищають від холоду. Побачити пірнальниць ама в білому тепер можна або на фотографіях, або під час виступів, які вони влаштовують для туристів.

У цьому проєкті мені хотілося відобразити саме життя — історію, спадщину та щастя жінок ама. Якось ми поверталися після дня, проведеного в морі, і розмовляли з Шизуко Накагавою, молодшою ​​з родини пірнальниць, про її ставлення до традицій. Вона саме говорила про те, як пишається бути ама та які цінні для неї знання, отримані від бабусі, коли я зробив знімок. Вона дивиться прямо в кадр, маска для підводного плавання все ще закриває половину її обличчя, але ви одразу вгадуєте приховану за нею радісну посмішку.

Одна з моїх улюблених фотографій — та, на якій Шизуко й Санаї Накагава, її мама, стоять на тлі блакитного неба, одягнені у свої традиційні білі костюми. Я зробив цей кадр знизу, щоб надати жінкам більш героїчного і величного вигляду. Це постановочний знімок, але відкритість їхніх посмішок та простота кольорів затягують вас у паралельний всесвіт.

Мене здивувало, що багато людей у ​​Японії не знають про існування ама. Дехто навіть думає, що це легенда і ніяких пірнальниць за перлами не існує. Це тільки посилює моє переконання, що в нашому світі є безліч містичних місць та чудових історій. Однак ми забуваємо про них або й зовсім не знаємо про їхнє існування, якщо не бачимо нагадувань у соцмережах і засобах масової інформації. Я хочу дати людям шанс «побувати» у цих містичних куточках, наповнених давніми традиціями, які ось-ось будуть забуті назавжди. Саме це приваблює мене у документальній зйомці. Деякі речі незабаром зникнуть із нашої планети та з нашої пам’яті. Але за допомогою фотографії ми можемо затримати їх трохи довше.

Багато людей у ​​Японії не знають про існування ама. Дехто навіть думає, що це легенда і ніяких пірнальниць за перлами не існує.

Нове та Найкраще

647

576

602
921

Більше матеріалів