Проєкт

Не брак, а пророцтво: Фотоархів неіснуючої країни

Білоруський фотограф Вадим Качан вивчив свій архів із 1980—1990-х — близько 13 тисяч відбитків та негативів — і дійшов висновку, що «правильно» пам’ятати не вміє ні фотографія, ні ми.

Якими тільки метафорами не описували складні відносини фотографії з пам’яттю. Знімки вважали милицями, схованками або, навпаки, ворогами спогадів. Психологи ж, говорячи про людську здатність накопичувати, забувати і невпинно коригувати пережитий досвід, узагалі називали пам’ять зошитом, ревізії якого непідвладні нашим свідомим маніпуляціям.

Вадим Качан 63 роки

Білоруський фотограф, викладач. Закінчив Білоруський технологічний інститут. У 1980—1990-х був членом фотоклубу «Вечірній Мінськ». Учасник проєкту Photo Manifesto: Contemporary Photography in the USSR, який уперше представив білоруську фотографію в США. Лауреат Національної премії у галузі образотворчого мистецтва в номінації «Художня фотографія». Брав участь у більш ніж 150 виставках у Білорусі, Україні, Росії, Польщі, США, Франції та інших країнах. Близько тисячі його робіт перебувають у колекціях 16 музеїв, галерей і архівів.

— Знімки, вірніше негативи з серії «Зниклі спогади або малюнки часу та світла», були зроблені з 1979-го до 1990-го. Спочатку я думав назвати проєкт «Гармонія браку». Але, повернувшись до цього матеріалу через роки, я захотів зробити акцент саме на світлі й часі, адже фотографія в моєму уявленні завжди розповідає саме про нього — про зупинений час. А щодо світла, то без нього, взагалі-то, фотографія і не траплялася б.

У 1980-х через залізну завісу, що відокремлювала країну від усього світу, ми не мали жодної інформації про те, що відбувалося у сфері фотографії. Єдиним джерелом знань був журнал «Радянське фото», де друкували здебільшого пропаганду. У СРСР, зокрема в Мінську, на той час культивували «правильну фотографію» з романтичним ухилом, у бік пікторіалізму. Знімки мали бути або різкими, або дуже розмитими, з пропрацюванням півтонів.

А історія серії почалася з того, що одного разу, проявивши плівку у ванній кімнаті, де була моя фотолабораторія, я побачив, що два кадри частково наклалися один на одний. Спочатку я вирішив, що така випадковість є браком, і відрізав кадр, збираючись його викинути, але шматочок залетів під ванну і пролежав там кілька днів. Пізніше, наткнувшись на нього, тепер ще й вкритий пилом, я по-іншому подивився на ефект, який вийшов, і вирішив зробити відбиток. На знімку я помітив — те, що вважалося технічним браком (білі плями від пилу, подряпини), докорінно змінило зміст. Плями стали сприйматися як пророчі образи майбутнього. Народилася нова історія — того, чого в житті не було і не могло бути.

Те, що вважалося технічним браком (білі плями від пилу, подряпини), докорінно змінило зміст.

Ще один спонтанний привід для експерименту з’явився у 1988 році, коли в мене розірвалися вздовж два кадри. На відбитку розрив плівки виглядав як чорна блискавка, що розділила двох хлопчиків, яких я знімав у дитячому будинку. Побачивши в цьому метафору, я назвав знімок «Предчуття долі» та підготував кілька варіантів: чорно-білий і кольоровий (акценти виділив акварельними фарбами). Приблизно в цей період крім документальних фотографій я поступово почав створювати і монтажні роботи, часто додатково їх розфарбовуючи.

Поступово моє розуміння фотографії почало змінюватися — від знімків «на згадку» до фотографії як арт-об’єкта, до того, що плівці, виявляється, може належати й вічність. У те десятиліття я практично перестав розлучатися з фотоапаратом і завзято фіксував повсякдення: родину, знайомих та незнайомих людей, вулицю. Здавалося, що, спрямовуючи на них камеру, я здатний подарувати їм якщо не вічність, то довге життя.

Моє розуміння фотографії почало змінюватися — від знімків «на згадку» до фотографії як арт-об’єкта.

Одинадцять років, що увійшли до проєкту, з одного боку, не сприймаються як тривалий час — здавалося б, лише десятиліття. Але які різні періоди воно охопило, як у моєму житті, так і в суспільстві, у країні під назвою СРСР. Саме тоді трапилися і застій, і розбудова — час передчуття змін.

У 1990-му, через особисті обставини, я вирішив піти з фотографії: роздарував друзям та знайомим фототехніку, викинув негативи й відбитки. Тоді лише втручання друга врятувало зібраний архів від повного знищення.

До творчості, зокрема вже до цифрової фотографії, я повернувся у новому столітті. І, діставши врятований колись другом архів, вирішив відсканувати негативи — їх виявилося близько 13 тисяч. На деяких із різних причин (зберігання, промивання тощо) з’явилися дефекти. Десь це виглядало як технічний брак, а на деяких новий шар пам’яті змінював сенс — випадкові подряпини, плями та засвічення «підправили» те, що було зафіксовано на негативах. Виявилося, що дефекти, накладаючись на реальні зображення, викликали нові асоціації: ставало незрозуміло, про що ці фотографії. Про минуле чи, навпаки, як передбачення Кассандри, про майбутнє? Але абсолютно точно вони були про життя! Адже подібно до фотографії з часом змінюються і наші спогади. Одні й ті самі події починаєш по-різному сприймати та оцінювати — ми справді пам’ятаємо «по-іншому».

Про що ці фотографії? Про минуле чи, навпаки, як передбачення Кассандри, про майбутнє?

Пам’ять не може зберегти все наше життя — так уже влаштована людина. І лише на фотографії час зберігається навіки, у ній химерним чином минуле (мить зйомки) зустрічається з сьогоденням (мить зустрічі зображення з глядачем). І чим більша відстань між ними, тим із більшою увагою хочеться порівнювати дві реальності, вдивлятися в обличчя на фото, вигадувати нові історії життя — тепер я знаю, що відтоді сталося в реальному, нашому спільному часі.

Розбираючи плівковий архів родом із попереднього століття, продовжуючи сканувати тисячі негативів, я подорожую країною, якої немає.

Тільки на фотографії час зберігається навіки.

5 944

35

56
674

Більше матеріалів