Час збирати каміння: Кримська інсталяція Юлії По та Лії Достлєвої

Через два роки після початку російської агресії Лія Достлєва та Юлія По створили інсталяцію «Пляж», що цілком складається з каміння. Обидві художниці родом з територій, окупованих сьогодні Росією, — з Криму та Донбасу. Їхня робота — це історії українців із різних міст і навіть країн, яких об’єднує втрата Криму.

— Коли ми з Андрієм Достлєвим ініціювали виставку «Відновлення пам’яті», в публічному полі про тих, хто виїхав з окупованих територій, говорили як про джерело проблем. Йшлося про їхні потреби або про неприємності, які ці люди створюють. На їхню втрату накладалася ще одна травма: те, як їх сприймають на новому місці. Ми вирішили поговорити про матеріальну пам’ять цих людей, про те, що їх пов’язує з домівкою.

Роль Криму особлива. Жителі Донецька та Луганська залишилися без домівки, але без Криму залишилися всі. Важко знайти людину, в якої немає спогадів, пов’язаних із півостровом.

Юлія збирала камені в Києві, а мені їх віддавали люді, що живуть за кордоном. Перша виставка вийшла дуже емоційною: відвідувачі плакали, приносили нові камені, а іноді забирали по одному собі. Після цього ми показали інсталяцію у Варшаві та Познані, а у 2017 році — на виставці в чеському центрі сучасного мистецтва Dox. Якраз після цієї виставки частина роботи загубилася.

Потрібно було оцінити вартість посилки з камінням, а ми не змогли цього зробити — тоді це здавалося блюзнірством.

Ми досі не знаємо напевно, що сталося з посилкою. Камені дуже важкі; ймовірно, коли коробка порвалася, вантажники просто висипали їх. Із 28 кілограмів залишилося близько п’яти. Нам запропонували написати скаргу з проханням про відшкодування. Але для цього потрібно було оцінити вартість посилки, а ми не змогли цього зробити — тоді здавалося блюзнірством оцінювати те, що не має ціни.

— Кожна людина, яка ділилася з нами камінням, хотіла розповісти свою історію. Кожного разу в розмові, коли оповідач підходив до того, що тепер не може поїхати до Криму, наставав момент гіркоти. Я дуже шкодую, що ми не фіксували ці історії, тому що, правду кажучи, навіть не очікували, що люди будуть охоче ділитися камінням. Одна з найбільш пам’ятних — про хлопця з Макіївки, який переїхав до Ужгорода. Він виїжджав під обстрілом, узяв тільки найнеобхідніше, і в рюкзаку серед іншого у нього лежав камінчик із Криму. Інша — про жінку, яка виїхала до Польщі і з собою взяла кілька кілограмів українських каменів. Особливо мене зворушив відгук жінки, у якої були камені з Беляуса — пляжу неподалік від того місця, де жила моя родина. Якби я повторювала інсталяцію зараз, я б обов’язково додала всі ці історії.

По мені одразу видно, що я приїхала з України, хоча і прожила у Криму 20 років.

Я принципово не збиралася їхати до Криму після анексії, але у 2016 році довелося через хворобу бабусі. Тоді я побачила страх в очах людей, який перетворює їх на стадо. Коли ти дістаєш телефон, щоб зробити знімок на вулиці, перехожі запитують, що і навіщо ти знімаєш. Важко уявити таку ситуацію в Києві. Місцеві казали, що по мені одразу видно, що я приїхала з України, хоч я і прожила у Криму 20 років. Не знаю, що мене видало: можливо, бажання роздивитися всі зміни. Для мене ця поїздка виявилася дуже важкою.