Проєкт

Ігри, в які грають хлопчики

Фотографка Карен Осдік робить знімки своїх синів і намагається розібратися, як суспільство та стереотипи впливають на їхнє дорослішання.

Одна з найвідоміших американських фотографок Саллі Манн прославилася на початку 90-х після публікації книги «Близькі родичі» зі знімками своїх дітей — Емметта, Джессіки та Вірджинії. Але разом із визнанням вона отримала і ярлик «суперечлива», оскільки діти на її знімках жили своїм життям на їхній фермі, захованій у пагорбах Вірджинії, — іноді, наприклад, носилися там зовсім без одягу. Але Манн вірила, що її об’єктив повинен охопити все як є. Вона фотографувала удачі, гармонію, ізоляцію, а також труднощі, що, як правило, часто трапляються в юному віці: синці, блювоту, криваві носи і мокрі ліжка.

Сини іншої американської фотографки Карен Осдік теж живуть не зовсім так, як комусь може здатися правильним. У світі, де все ще сильні традиційні уявлення про мужність, діти грають, фантазують і намацують власну ідентичність. Але позаяк стереотипи поступово змінюються закликом до емпатії та чутливості, на цих знімках уже навряд чи щось здасться суперечливим, скоріше — гармонійним.

Карен Осдік

Фотографка. Має бухгалтерську освіту. Її роботи були представлені в Музеї фотографії у Флориді, в Міжнародному центрі фотографії у Нью-Йорку, в галереї Filter Space у Чикаго та на інших виставках у США.

— Скільки я себе пам’ятаю, завжди захоплювалася фотографією. Коли я була зовсім маленькою, взяла татів Olympus і навчилася проявляти знімки в темній кімнаті. Я вступила до університету на факультет бухгалтерії, але пристрасть до фотографії нікуди не зникла. Я продовжувала знімати замальовки зі свого життя, поки вчилася. Тепер, коли у мене з’явилися діти, я абсолютно природно почала документувати їхнє життя.

Ідея створення фотопроєкту Modern Boyhood прийшла до мене близько чотирьох років тому. Я весь час робила багато фотографій своїх синів, але тільки нещодавно зрозуміла, що за цими зображеннями вимальовується більш глибока історія про дитинство й дорослішання. Спочатку знімки були для мене способом спостерігати за поведінкою синів, вивчати їхній настрій. Тепер вони стали чимось більшим.

Дитинство — це прекрасний час, але й такий, що спантеличує. За допомогою камери я спостерігаю, як викристалізовується особистість моїх синів, як вони досліджують свій власний характер і кордони. Зараз вони знаходяться в такому віці, коли їм потрібно примирити свій внутрішній світ зі світом зовнішнім. Вони слухають мої поради — і дещо запам’ятовують, — проте на них також впливає суспільство, соціальні медіа, кіно та друзі з сусідніх вулиць. Усе це формує їхній світогляд.

За допомогою камери я спостерігаю, як викристалізовується особистість моїх синів, як вони досліджують свій власний характер і кордони.

Мої діти росли із затримкою мовлення і з самого початку відчували, що вони відрізняються від інших хлопців. Але тим не менш мені хочеться вірити, що їм вистачить сміливості міряти себе за своїми власними стандартами, а не порівнювати з іншими. Зараз вони багато часу проводять на вулиці, рибалять і катаються на велосипеді. Але вони також люблять сидіти уткнувшись носом в ютуб або гру на своєму телефоні. У цьому мої сини схожі на будь-яку іншу сучасну дитину. Вони не виносять нудьги і весь час намагаються вигадати щось нове. Якщо не футбол із дворовими хлопчаками, то піаніно й віолончель, якщо не шопінг, то обіймашки й кіно з попкорном. Я намагаюся не обмежувати їх у виборі хобі та не підштовхувати до чогось конкретного — я тільки спостерігаю за їхніми пошуками себе.

В Америці, як і в усьому світі, існує багато стереотипів про те, якими мають бути хлопчики. Їх найчастіше шеймлять за «дівчачі» або «занадто дитячі» захоплення, а також за фізичні здібності. Але світ змінюється. Ми перестаємо ігнорувати жорстоке поводження і виправдовувати його тим, що «всі хлопці такі». Наприклад, сюжети та діалоги сучасних фільмів сильно відрізняються від тих, які я дивилася у своєму дитинстві. Інклюзивність і прийняття потроху приходять на зміну осуду і несхваленню.

В Америці багато стереотипів про те, якими мають бути хлопчики. Їх шеймлять за «дівчачі» або «занадто дитячі» захоплення.

Я гадаю, що ми повинні вчити дітей не соромитися своїх почуттів. Ми всі народжуємося з однаковими емоціями і страхами, що не залежать від статі. Говорити дітям, що вони не можуть плакати або боятися тільки тому, що народилися хлопчиками, — дивно й неприродно. Мій молодший син більш емоційний. Він боїться торнадо і повені. Під час карантину він болісно звикав до нових обставин. Як можна пояснити йому, що його емоції неправильні або немужні?

Коли створюєш проєкт про власних дітей, неминуче знаходиш у цьому і плюси, і мінуси. З одного боку, тепер у нас є безліч фотографій, які ми можемо переглядати та згадувати радісні моменти. З іншого — мені буває складно переключитися з ролі мами на роль фотографки. Я завжди вибудовую композицію знімка в голові, але іноді просто не встигаю вчасно дістати камеру і пропускаю хороші кадри. А іноді перед моїми очима розгортаються відмінні сюжети, проте я вважаю за краще залишитися мамою і прожити ці хвилини зі своїми дітьми, замість того щоб робити знімок.

Мені б хотілося, щоб глядачі, дивлячись на мій проєкт, асоціювали себе з фотографіями. Щоб згадували своє дитинство, або проживали заново досвід спілкування з власними дітьми, або ж усвідомлювали, що всі люди мають одне або кілька схожих бажань — бути прийнятими такими, якими вони є.

Іноді я вважаю за краще залишитися мамою і прожити ці хвилини зі своїми дітьми, замість того щоб робити знімок.

138

14

45
437

Більше матеріалів