Фотопроект

Злий клоун, реготуха, перфекціоніст та інші: 7 «я» жителя Гонконгу

Суворий начальник, люблячий батько, невизнаний геній — наскільки різні особистості можуть уживатися в одній людині? І як їх примирити, якщо постійно доводиться відповідати чиїмось очікуванням і слідувати правилам? Художник Реммус Ха вирішив знайти відповіді на ці питання і буквально зобразив численні «я», що живуть у кожному з нас.

ООН констатує, що кількість міського населення Землі ще в 2018 році перевищила позначку в 4 мільярди — це більше половини всіх жителів планети. Згідно з прогнозами, до 2050-го городянами стануть уже дві третини людства. Зараз один із найбільш густонаселених мегаполісів світу — це Гонконг, де також найвищі ціни на житло. Ритм життя в такому місті по-справжньому божевільний, а необхідність постійно підлаштовуватися під правила соціуму вселяє в його мешканців невпевненість і тривогу.

Чи однаково я поводжуся в колі родини і в офісі? Наскільки сильно на моє «я» впливає середовище і думка оточуючих? Поставивши собі ці питання, художник Реммус Ха провів експеримент: він запропонував семи гонконгцям продемонструвати перед камерою різні грані їх особистості. Фотоапарат розгледів в учасниках проєкту злого клоуна, перфекціоніста, реготуху і театрального актора зі стрижнем.

Реммус Ха

Гонконзький художник. У своїй творчості досліджує та фіксує множинні шари життя великого міста, намагаючись уявити альтернативний погляд на нього. Фіналіст престижної гонконзької премії WYNG Masters Award (2015—2016).

— Питання ідентичності та множинності «я» крутяться у мене в голові з самого дитинства. Я народився в материковому Китаї, але, коли мені було 3 роки, ми з мамою таємно перебралися в Гонконг і навіть потрапили за це до в’язниці. Потім нас відпустили, і ми отримали право перебувати там легально. Пам’ятаю, що в дитинстві таких, як я (вихідців з материка), часто називали загарбниками, сараною і людьми другого сорту. При цьому в Дні незалежності та інші національні свята ми почувалися єдиним народом з корінними жителями Гонконгу.

Коли я подорослішав і навчився говорити на місцевому кантонському діалекті без акценту, мене почали сприймати як гонконгця. Виходить, у мені уживалися дві ідентичності, до яких ставилися по-різному. Потім я навчався в кількох школах, здобув вищу освіту, знайшов роботу, став займатися мистецтвом. Увесь цей час я прекрасно усвідомлював, як різні особистості впливають на мене й інших, як вони проявляються в мові, у виразі обличчя і поведінці.

Наші «я» при різних сценаріях іноді можуть перетворювати нас на зовсім іншу людину. Наприклад, хтось може бути дуже грубим, галасливим і недбалим по відношенню до своїх близьких, але дуже тихим і делікатним у спілкуванні з колегами. Так, один мій знайомий політик дуже різко висловлюється про інші політичні партії по телевізору, але поза публічним полем прекрасно спілкується зі своїми опонентами і навіть святкує в їх компанії дні народження.

Ідея мого фотопроєкту народилася з теорії шести рукостискань, згідно з якою будь-які дві людини на Землі розділені не більше ніж п’ятьма рівнями спільних знайомих, тобто шістьма рівнями зв’язку. Якщо ми додамо в цю формулу себе, то як раз вийде сім. Нам не потрібно знати всіх у світі, але якщо ми хочемо досконально розібратися в самих собі, варто спробувати зазирнути за рамки однієї з наших особистостей. І число сім тут аж ніяк не межа — я просто хотів натякнути на безліч людських «я».

Для серії «7 „я“» я запропонував різним людям продемонструвати під час зйомки їх різні грані. Учасники проєкту могли використовувати будь-який реквізит або переодягатися, якщо вважали, що інші речі можуть допомогти їм краще проявити свої грані. Я встановив камеру в темній кімнаті (моя метафора далекого дитинства) так, щоб її об’єктив залишався в тіні, потім додав тьмяне світло і, використовуючи довгу витримку, знімав своїх героїв у процесі перевтілення. Кількість «я» була необмеженою.

Нам не потрібно знати всіх у світі, але якщо ми хочемо досконально розібратися в самих собі, варто спробувати зазирнути за рамки однієї з наших особистостей.

Під час зйомок я не давав героям жодних інструкцій, але ми багато розмовляли напередодні — це було цікаво. Хтось, наприклад, зізнавався, що ніяких особистостей у нього немає взагалі. «Стривайте, а на візитці у вас що написано? Хіба це вже не своєрідна особистість, підтверджена державою?» — питав я. Потім я просив учасників проєкту згадати, як їх називають члени родини, друзі й колеги, як по-різному вони ставляться до людей у різному контексті, як діють у різних обставинах. Так починалося їх самодослідження.

Робота над проєктом стала справжньою пригодою, адже контроль з мого боку був мінімальним. Результат виявився дивовижним: знімки вийшли розпливчастими, але в той же час чіткими. Тобто, незважаючи на багатошаровість, було зрозуміло, що перед нами та чи інша людина. І всюди було видно контури одного з наборів одягу. Наприклад, у портреті клоуна Рональда добре «читалося» його клоунське вбрання і грим, хоча в реальності герой позував у різних речах. Потім він зізнався, що клоунське «я» йому подобається найбільше, — не знаю, чи це збіг. Може, щось на підсвідомому рівні змусило його довше затриматися перед камерою саме в цьому образі?

У підписі до кожного знімка я вказав ім’я героя (логічна відповідь на питання «хто ти?»), національність, знак зодіаку, рід занять — дуже загальні параметри, якими ми керуємося, коли формуємо враження про незнайомця. Сприйняття людини зазвичай складається з двох компонентів: того, як вона сама себе бачить (у проєкті це ті самі сім ідентичностей), і того, як її бачать сторонні (портрет і підписи).

Може здатися, що для гонконгців пріоритетним є соціальне прийняття, але бесіда з учасниками проєкту продемонструвала, що це не так. На першому місці для більшості — прийняття сім’ї. У Гонконзі, що перебуває під сильним впливом традиційної китайської культури, люди більш схильні розкриватися в суспільстві, але не з родичами, тому що вони важливіші. Наприклад, сім’я буде соромитися, якщо дізнається, що один з її членів — чоловік — працює візажистом, адже така робота вважається жіночою. Тому людина вирішить узагалі нічого не говорити про це рідним, але буде пишатися досягненнями та нагородами в професійному колі.

У Гонконзі, що перебуває під сильним впливом традиційної китайської культури, люди більш схильні розкриватися в суспільстві, але не з родичами.

Чи ставив я перед собою завдання показати плинність, мінливість «я» жителя мегаполісу такого масштабу? Звісно. «Зміни незмінні», — кажуть у нас у Гонконзі, цитуючи відому пісню. Ми змінюємося разом із суспільством, в якому живемо. Я, як уродженець Китаю, особливо відчув це, коли повернувся до Гонконгу після декількох років у Великобританії. Навіть відносини між людьми ніби стали дуже хиткими, напевно, через динаміку самого міста. Коли я жив в Англії, то почувався більш природним і послідовним, спілкуючись з іншими; я ніби демонстрував їм один бік свого «я». У Гонконзі ж усе дуже стисло, компактно — у людей немов немає часу розбиратися з тим, хто ти є насправді. Діяти потрібно негайно, без коливань. Крім того, оскільки тут існує безліч табу і традицій, то розслаблений, неспішний компонент «я» може сильно придушуватися.

Можливо, тому герої мого проєкту не могли відразу відповісти на питання «хто ти?». Якісь межі їх особистості зазвичай виставлені напоказ, а якісь — розпливаються і зникають.

148

162

49
14

Більше матеріалів